Юник А. І. РОМАН «ДОКТОР СЕРАФІКУС» В. ДОМОНТОВИЧА КРІЗЬ ПРИЗМУ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

Юник А.І.
студентка магістратури,

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка,

м. Старобільськ
Наук. кер.: Двуличанська О.А., к. філол. н., доцент

Інтертекстуальність як одна зі стильових домінант творчості письменників ХХ століття стала полем дослідження багатьох науковців, серед яких можемо відзначити представників постмодернізму та постструктуралізму ХХ ст. (Р. Барт, Ж. Батай, Ж. Бодрийяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж. Женнет, Ю. Кристева, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, У. Еко та інші). Не оминули цю проблему й українські дослідники: В. Агеєва, Т. Белімова, О. Боярчук, С. Павличко та інші.

На літературному поприщі прози слід згадати В. Домонтовича, чия мистецька неординарність дозволяє багатовекторно прослідкувати розвиток інтелектуальної романістики в українській літературі ХХ століття. Тому, метою розвідки є дослідження інтертекстуальності в романі «Доктор Серафікус» як одної з домінант інтелектуальної прози В. Домонтовича.

За визначенням Ю. Крістевої, інтертекстуальність не зводиться до цілеспрямованого цитування, швидше трактується як його можливий простір, вірогідні літературні, побутові, наукові, соціолектні, пропагандативні дискурси «цитатної літератури» [8, с. 309]. Сучасні дослідники трактують цей термін так: «Інтертекстуальність – це глибина тексту, що виявляється в процесі його взаємодії з суб’єктом» [7, с. 26]. У широкому розумінні термін «інтертекстуальність» слід розуміти як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами [5, с. 218]

У романі В. Домонтович послуговується широким колом культурних зав’язків. Назва твору наштовхує на зв’язки з Біблією, відсилаючи до одного з учителів католицької церкви Серафічного Доктора Джованні Фіданца (Святого Бонавентури). Ім’я Доктора Серафікуса − Василь Хрисанфович Комаха − пов’язує його із християнським демоном Вельзевулом («Вельзевул» у перекладі «Володар мух»; «Василь» з грецької мови означає «Цар»).

Слово «Серафим» означає один із вищих янгольських чинів. Проте вчителями людей виступають ті янголи, що згрішили проти Бога та були вигнані з небес на землю. Найпершим янголом-вчителем людства став Сатана, що у вигляді змія спокусив Адама та Єву порушити Божу заповідь [6, с. 31]. Комаха викладає наукову організацію праці, що постає як сучасний аналог освітньої діяльності демонів. Таким чином, словосполучення «Доктор Серафікус» означає янгола, який навчає людей. Натяк автора на Святого Бонавентуру показує властивість демонічних сил маскуватися під праведні божественні сили.

У Старому Завіті Вельзевул протиставляється Богові як сила, до якої людина може звернутися за допомогою, немов до бога, хоча насправді Вельзевул не бог, а облудник. Так, Ірця проходить шлях від віри в Комаху як у «Володаря Мух» до зневіри та розуміння правдивої сутності Вельзевула – це бовван, лялька, що не має жодної сили, та яку сама Ірця тримає в руках [4, с. 372].

В. Агеєва, шукаючи можливі джерела та претексти «Доктора Серафікуса», визначила серед потенційних творів роман Оноре де Бальзака «Серафіт», у якому йдеться про Серафіту (Серафітуса), яка (який) поєднує тілесну маскулінність та душевну фемінність. Андрогінність як здатність мати  водночас якості чоловіка та жінки трактується Бальзаком як людська довершеність, божественність. Серафіта доводить місцевому пастору марність наукового пізнання, стверджує осягнення містичної божественної мудрості [1, с. 168].

Під час інтертекстуального прочитання роману можна виявити дискурс нової німецькомовної культури. Дане дискурсне сходження є найбільш матеріально вираженим у тексті досліджуваної прози, оскільки періодично виявляється на всіх текстових рівнях у вигляді лексем, наведених німецькою мовою, посилань на відомі німецькі наукові та мистецькі часописи, посилань на сучасне мистецтво Німеччини [2, с. 17]: «Навіть нове число «Аrсhіv für klаssіsсhе Аltеrtümеr» не принесло йому втіхи, дарма що там була надрукована розвідка Вілляммовіца-Мюллендорфа…» [3, с. 30]; «Перед Комахою розкритий том Фрейзерової «The Golden Bough», німецьке старовинне, початку ХІХ ст., видання орфіків» [3, с. 31] або «…романтична уява про dаs еwіgе Weibliche були складовими елементами тодішнього мистецького світогляду Корвина…» [3, с. 66].

У романі «Доктор Серафікус» наявний також і український культурний дискурс. Натяк на повість І. Нечуй-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» простежуємо у наступній цитаті: «Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за остаточно довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту вони розцінювали як правдиве признання часу» [3, с. 76]. Окрім того, інтертекстуальність виявляється у  діалогічних зв’язках з творчістю українських письменників та літературознавців: Сергія Єфремова, Григорія Іваниці, Миколи Плевако, Олександра Білецького, Михайла Грушевського, Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Тичини, Дмитра Загула, Євгена Плужника [3, с. 76 − 77].

В. Домонтович у творі розмірковує про кризу культури. Інтертекстуальність виявляється в алюзії на ідеї філософії життя О. Шпенглера, висловленим у праці «Присмерк Європи». Як і відомий філософ, В. Домонтович аналізує добу: «Сучасна людина – детальний робітник, робітник деталів, споруджувач приміток. Сучасна людина виконує часткову функцію. Одна людина продає сірники, інша зельтерську воду, ще третій одчиняє двері, чистить черевики, пришиває ґудзики, пише про розвідки про „утворення нового наріччя на Далекому Сході та про місце різних слов’янських мов у цьому наріччі”» [3, с. 79].

Наявну ремінісценцію на твір О. Лосева «Нариси античного символізму та міфології» прослідковуємо в роздумах головного героя: «Комаха міг би говорити про ейдотичні смисли, він міг би процитувати останні книжки Лосева і його думки про формули категорій, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та іменована істота тотожна зі своїм ім’ям як суцільним видом своєї найменованости і відмінна зі своїм ім’ям як нейменована, але як пояснити дівчинці відмінність особи й імени?» [3, с. 29].

Слід відзначити й інтертекстуальність і на рівні живописної аліюзії на творчість Кандінського, Метценже та Клее, що метафоризує стосунки Комахи та Вер через картини цих митців: «Як у картинах Кандінського, так і в коханні Серафікуса й Вер було виключене все живе й органічне. Вони експериментували. Венера паризьких сальонів, Венера Метценже абож Клее, пародія негрських скульптур, − така була й Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клее» [3, с. 103].

Відтак, аналіз роману «Доктор Серафікус» В. Домонтовича дозволяє констатувати, що інтертекстуальність є однією з основних рис інтелектуальної прози письменника і свідчить про ерудицію та енциклопедичні знання автора. Інтертекстуальні зв’язки у творі охоплюють широке коло культурних контактів, враховуючи алюзії та ремінісценції на Святе Письмо, німецький та український культурний дискурси, творчість письменників, літературознавців, філософів та художників. Усе це органічно вплітається в канву інтелектуального роману та творить цілісну картину прози ХХ століття.

Література

1.   Агеєва В. Поетика парадокса. Інтелектуальна проза В. Петрова-Домонтовича / В. Агеєва. – К. : Факт, 2006. – 430 с.

2.    Белімова Т. В. Інтертекстуальна основа художньої прози В. Домонтовича (на матеріалі романів «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус» та «Без ґрунту») : дис. … канд. філол. наук : 10.01.01 –«Українська література» / Т. В. Белімова. – К., 2005. – 26 с.

3.   Домонтович В. Вибрані твори / В. Домонтович ; вступ. ст., упорядкув. В. П. Агеєвої. – К. : Книга, 2008. – 360 с.

4.   Домонтович В. Доктор Серафікус / В. Домонтович // Проза. Т. 1. – Сучасність, 1988. – С. 355−509.

5.   Ильин И. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США) : концепции, школы, термины : энциклопед. справ. – Москва, 1996. – С. 215 – 221.

6.   Книга Ангелов : антология / сост. Д. Ю. Дорофеева. – СПб : Амфора, 2001. – С. 28−35.

7.   Кузьмина Н. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического язика / Н. Кузьмина. – Екатеринбург, 1989. – 267 с.

8.   Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Громяка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 752 с.