Георгієва А. С. ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ В ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО (НА МАТЕРІАЛІ ЗБІРКИ «РІЧКА ГЕРАКЛІТА»)

Георгієва А.С.
студентка 3 курсу

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

Наук. кер.: Землянська А.В., к. філол. н., доцент

Актуальність теми зумовлена кількома чинниками.  Зокрема, відкриття нових граней любовного світу Л. Костенко вимагає й аналізу художнього вираження життєвої філософії письменниці. Так, збірка «Річка Геракліта» (2011) є своєрідним підсумком переживання любові в усіх її проявах. Смисловий контраст «Річки Геракліта» становлять натурофілософія, культурософія та онтологія, що дозволяє зарахувати поезії письменниці до філософської лірики, внутрішній зміст якої розкривається через численні  метафори та афоризми.

Філософські роздуми Л. Костенко над сутністю кохання є багатовекторними, і висвітлюються, насамперед, у натурофілософському аспекті. Причому, інтонаційне забарвлення лірики мисткині у збірці дуже розмаїте: від найвищого злету активності, внутрішньої напруги до меланхолійності, медитативності, тендітних, ніжних станів.

Кохання – джерело духовного світу ліричної героїні, який, своєю чергою, є невичерпним. Для Л. Костенко кохання – явище не фізіологічне чи тілесне (це не для неї), а духовне, яке не кожному під силу зрозуміти й описати, як це зробила письменниця, у мелодійних віршованих рядках. Тож авторські роздуми над вічним звучать дуже сучасно, бо торкаються позачасових сутностей.

Метою нашого дослідження є визначення векторів філософського осмислення любові в поезіях Л. Костенко, вміщених у збірці «Річка Геракліта», та визначення художніх засобів, що дозволяють виразити авторську позицію.

Поезію Л. Костенко в натурофілософському аспекті розглядали С. Барабаш, В. Брюховецький, М. Ільницький,  Г. Клочек, О. Ковалевський,  А. Макаров, Т. Салига, Л. Тарнашинська. Однак варто зробити акцент саме на розумінні категорії кохання як основи особистісного буття.

У своїх роздумах і переживаннях любові авторка відштовхується від крилатого виразу давньогрецького мислителя Геракліта: «Не можна двічі ввійти до тієї самої річки» [5]. Проте вчені визначили, що ближчим до істини є дещо інше пояснення (за А. Тихолазом): «На тих, хто входить до тих самих річок, набігають інші та інші води» [1]. А отже, зміст цього  виразу такий: все минає, все змінюється; тож кожного разу любовне почуття є особливим, неповторним, таким, що проходить одні й ті самі стадії розвитку, але дає зовсім інший досвід, ніж попереднє. Згадка про філософа Геракліта викликає у вдумливого читача відчуття безперервності, циклічності часу і водночас – усвідомлення його плинності, минущості усього, що існує. 

Не випадково поетеса накладає життєвий цикл людини на цикли природи, зіставляючи внутрішні зміни зі змінами пір року, коли онтологічний час зливається з біологічним. Як зауважують критики, «Річка Геракліта» Л. Костенко співвідноситься з «Порами року» А. Вівальді (Д. Дроздовський, О. Пахльовська).

«Річка Геракліта» – це ек­зистенційне дзеркало, занурюючись у мінливу амальгаму якого, лю­дина бачить себе і з погляду своєї минущості, і sub specie aeterni tatis – з погляду вічності [2, с. 281]. О. Таран підкреслює, що занурившись у «Річку Геракліта», читач зможе відчути той плин часу, те природнє і прекрасне, що притаманне юності та зрілості в усіх циклах життя [4, с. 155].

Цикли природи та людського буття тут зв’язані в єдине ціле. Між собою перетинаються циклічний міфологічний час та лінійний час християнства. 

Структура збірки відповідає календарному принципу – чотири розділи як чотири пори року: «Осінні карнавали», «Сліпучий магній снігових пустель», «Весна підніме келихи тюльпанів» і «Що в нас було? Любов і літо». Природні цикли є в Л. Костенко джерелом метафор, які виражають внутрішній стан ліричної героїні, її переживання повсякдення й осмислення буття: «Ось наші ночі серпень вижне, / прокотить вересень громи, / і вродить небо дивовижне / скляними зорями зими! / І знову джміль розмружить квітку, / і літо гратиме в лото» [3, с. 263]; «Летючі крони голубих дерев. / Із року в рік дожити до неділі» [3, с. 204]; «День нахмуриться ніччю» [3, с. 186]; «Щоранку йде в холонучі сузір’я / одвічний дим одвічних димарів» [3, с. 55] тощо.

У філософії письменниці осінь – це не лише пора збирання плодів чи пора  відлітання птахів. Осінь змушує замислились над минулим і майбутнім. Це й спогади про нерозділене кохання, нездійснені мрії. Тобто, осінь не певний часовий відрізок, а стан душі, настрій, який дає можливість людині замислитись над цінностями життя. У цьому аспекті літо –  початок молодості, зародок нового, вияв радості й щастя на противагу осені – притулку старості, часові роздумів про щасливе та взаємне, тепле або гірке, нерозділене кохання. Ці пейзажні замальовки сповнені глибинного ліризму: «Сади стояли в білому наливі. / Іскрив зеніт як вольтова дуга. / А ми були безсмертні, бо щасливі. /  За нами пам’ять руки простягла» [3, с. 163]. Циклічність забезпечується у творі завдяки мотиву пам’яті, яка дозволяє повертатись у моменти  щастя, радості чи самотності й розчарування, переживати це знову і знову, переосмислюючи правильність зробленого екзистенційного вибору: «І тінь Сізіфа, тінь моєї долі… / І камінь в прірву котиться з-під ніг…» [3, с. 223]. Щастя і любов тісно переплітаються зі стражданнями, звідси й вибухові перепади емоцій. Метафорично береги «річки Геракліта» – це місця і міста людської памʼяті, все, що дороге душі. Особистісний, суб’єктивний час, таким чином, відкриває і свою онтологічну сутність.

Окремо можна виділити художні тексти, де йдеться про рідну землю після Чорнобильської катастрофи. Кількома влучними деталями в описі тієї місцевості Л. Костенко демонструє, як одна мить може повністю зруйнувати звичний плин життя, зруйнувати усе, що колись було дорогим душі. На зміну квітучій землі, що з року в рік радувала своєю красою, прийшла пустельна, безбарвна вічність. Природа продовжує жити, але без людини цей край здається мертвим: «Людей нема, а яблуні цвітуть / І мертва річка зблискує, як ртуть» [3, с. 154]. Любов до української природи, до людей і бачення подібної картини руйнації, де «ходить Смерть, єдиний тут грибник», викликають в поетеси глибокий сум і відчай, адже йдеться про можливість повторення подібної екологічної   катастрофи, що зачіпає кожного: «Жив-був народ на Прип’яттю – і зник» [3, с. 152].

На перший погляд здається, що тема любові взагалі відсутня в поезії, вміщеної у виданні, оскільки прямо про неї не сказано жодного слова. Але кожне слово ніби мовить, кричить про любов, відкриваючи тонку грань взаємозв’язку людини і природи. Це своєрідна історія кохання, що розкривається у прямому і непрямому зверненні до об’єктів любові (людства взагалі, рідного краю, близької людини тощо): «І день, і ніч, і мить, і вічність, / і тиша, і дев’ятий вал – / твоїх очей магічна ніжність / і губ розплавлений метал» [3, с. 265]. Перед читачем відкривається цілий всесвіт почуттів, у якому гармонійно сполучаються поривання душі, пристрасті, бажання, можливості їх здійснення.

У філософській концепції Л. Костенко людина самостійно має переборювати плинність часу, допомагаючи при цьому тим, кого захопив вир почуттів, які переживаються знову і знову, не даючи їм рухатись далі. Варто пам’ятати свої джерела, повертатись до вихідної точки, лише тоді, на думку письменниці, можливі щастя і спокій.

Отже, художня картина світу Л. Костенко має ціннісно-смислове спрямування та висвітлює взаємозв’язок людини з природою, що позначається і на переживанні індивідом почуття Любові в різних її аспектах. Її філософія кохання має натурфілософське, екзистенційне підґрунтя та розкриває онтологію внутрішнього світу особистості. Найяскравішим моментом кохання для поетеси є перевтілення його на мить дотику до Всесвіту.  

Література

1.     Богдан С. Нові води Гераклітової річки / С. Богдан. – Режим доступу : http://litakcent.com/2011/06/29/novi-vody-heraklitovoji-richky/.

2.     Дроздовський Д. Хвилі часу // Костенко Л. Річка Геракліта / Д. Дроздовський. – К. : Либідь, 2011. – С. 280–321.

3.     Костенко Л. Річка Геракліта / Л. Костенко, О. Пахльовська. – К. : Либідь, 2011. – 331 с.

4.     Таран О. Спостереження над композицією циклу Ліни Костенко «Осінні карнавали» / О. Таран // Наукові записки. Серія : Філологічні науки (українське літературознавство). – Вип. 15. – Кіровоград, 1998. – С. 154–159.

5.     Холявко В. Темпоральна метафора в поезії Ліни Костенко / В. Холявко. – Режим доступу : http://naub.oa.edu.ua/2013/temporalnimetafory-v-poeziji-liny-kostenko/