Самелюк В. О. ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ В РОМАНІ О. ЗАБУЖКО «МУЗЕЙ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ»

Самелюк В. О.

студентка 3 курсу,

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

Наук. кер.: Вертипорох О. В., к. філол. н., доцент

Для українського суспільства проблема національної пам’яті  досить складна і водночас важлива. Довгі роки вона приглушувалась і знищувалась, адже постійно існував такий собі контроль за пам’яттю у вигляді радянської цензури. Вона зробила свою справу: ми до цих пір не можемо заповнити цілі прірви сторінок історії. «Музей покинутих секретів» – художня спроба Оксани Забужко розповісти про мовчанки історії, коли всеохопна правда залишається невідомою. Протягом усього роману читач шукає відповіді на запитання, які герої ставлять до минулого, до своїх предків.

Стимулює до роздумів епіграф-напис на стіні камери львівської в’язниці КДБ та гестапо «Хоч знати, що з нами? Чекай на нас!»[31, с. 1]

У романі О. Забужко пам'ять розкривається через людей-свідків певних подій, їх перекази, що для письменниці є головним документальним джерелом. Часто такі свідчення суттєво відрізняються від офіційної версії, тому й виникала «суто хімічна реакція несумісности: клекотіло, булькотіло і випадало в осад на адресу підручника чітке й презирливе: бре-ехня!..»[9, с. 1]. Та письменниця наполеглива у пошуках правди, створюючи дуже часто конфліктні ситуації пам’ятей поколінь через перепитії доль героїв роману.

2001 рік. Дарина Гощинська, молода успішна тележурналістка, робить програму «Діогенів ліхтар». Героїнею програми стає Олена Довганівна, дівчина, яка загинула в Карпатських лісах під час боїв МГБ з УПА. Виявляється,  що вона – двоюрідна бабця коханого Дарини, Адріяна. Дивно, але саме до нього у снах приходить минуле, де  переплелись любов, повага, мужність і зрада. У цих снах «нема ніяких почуттів…самі лише змисли». [48, с. 1]

Письменниця простежує зв'язок поколінь через долі героїв, часто проводячи аналогії із сучасними життям. Виявляється, що сучасне так само не поспішає розкривати всю правду: не відкривається таємниця смерті подруги Дарини, художниці Влади Матусевич. Відчуваючи «невиразну глуху вину за власну безпорадність» [93, с. 1], переглядаючи стару книжку з батьківської бібліотеки, Дарина «з розгону наскочила на помітку на берегах, зроблену батьковою рукою» [94, с. 1], і, згадуючи минуле, зрозуміла батька, його душу, душу людини, яка протестувала, і за це ніби «справді потрапила на дорозі під колеса вантажного автомобіля»[94, с. 1]. Ота помітка на берегах вперше розвертає до Дарини «бінокль іншими боком» [95, с. 1], і вона пишається своїм батьком. «Не як батьком, ні, – для того він уже був задалеко в часі, а як людиною, котрою могла б захоплюватись, якби тепер зустріла» [95, с. 1].

Аналізуючи прочитане, співставляючи факти, читач проводить аналогію із подіями сучасного життя. Відкривається, хай і в художньому стилі, правда про УПА, Голодомор і Голокост, завіса долі Соломії Павличко, убивства Георгія Гонгадзе, життя Києва в 70-80-90-00 роках. «Ніхто ніколи не дізнається, що було вивезено з українських архіві до Москви в 1990-му, а що спалено вже після проголошення незалежності», бо є «така професія: створювати зони мовчання» [138, с. 1]. Пам'ять в романі О. Забужко доходить до читача через  її носіїв і через тих, хто її контролює. Вона з’являється через докази, такі, як надпис у в’язниці й останнє фото криївки . Все це стає надійними доказом «минулого, що вже відійшло, як простягнений у майбутнє відбиток минулих миттєвостей» [ 17, с. 1].

Та найсильнішим доказом пам’яті поколінь, пам’яті нації – є зв'язок двох жінок: жінки з минулого Гельці й жінки з теперішнього Дарини. Хтось може сказати, що він якийсь неправдоподібний, містично-символічний. Але на межі остаточної втрати жінки народжують і дають імена своїм дітям. Повторювані імена змушують героїв твору шукати відповіді на запитання: чому?  коли?

Попри повторюваність історії, яка продовжує приховувати й нищити за наказом влади факти й правду, оптимістично звучать рядки роману: «То певно, що є речі, яких ми вже ніколи не взнаємо, – але ж це не значить, що тих речей не було. І нікуди вони не ділися, ми ж усе одно з ними живемо»  [11, с. 1]. І рано чи пізно людина стане перед необхідністю «взнати, звідки йдуть по життю всі ці ниточки, це капілярне сплетиво людських доль» [14, с. 1].

У романі О. Забужко ставить запитання: чи готові ми дізнатися всю правду, чи нам, суспільству, це під силу? Національна пам'ять – це  неперервний процес, в якому суспільство, шукаючи себе сучасне, відчуватиме зв'язок з минулим у відповідальності за майбутнє.

Дякуючи авторці роману,  ми маємо можливість глибше збагнути й ще раз пережити  те, що було, його наслідки і причини того, що неминуче має статися. Закарбуються в пам’яті слова, сказані Адріяном Стодолею: «На всяку силу, що неволить людину, завжди знайдеться друга, більша сила… на силу визволу нема другої:  вона одна така, на всі племена й народи, скільки їх є на землі» [55, с. 1].

Пронісши ідею пам’яті нації через три покоління, герої роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» часто травматично для читача  акцентують увагу на праві існування національної пам’яті у руслі єднання нації, прощення поколінь, розуміння себе  й існування пам’яті нації.

Література:

1.  Забужко О. Музей покинутих секретів : роман / О. Забужко. – К. : Комора, 2013. – 820 с.