Григорчук Юлія ПАМ’ЯТЬ СВЯТИНІ: СТАРОКИЇВСЬКІ ХРАМИ ЯК АКУМУЛЯТОРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ І ДУХОВНОЇ САМОБУТНОСТІ В ХУДОЖНІХ ТЕКСТАХ В. ВОВК

 

Григорчук Ю.М.

к. ф. н., м. н. с. відділу давньої української літератури

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ)

 

ПАМ’ЯТЬ СВЯТИНІ: СТАРОКИЇВСЬКІ ХРАМИ ЯК АКУМУЛЯТОРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ І ДУХОВНОЇ САМОБУТНОСТІ В ХУДОЖНІХ ТЕКСТАХ В. ВОВК

 «Нові храми ми будуємо. Старі – нас будують». Ця афористична сентенція Віри Вовк актуалізує аксіологічну семантику топосу храму, святині. За П’єром Нора, існують «місця пам’яті» – особливі географічні локуси, що в згущеній формі акумулюють у собі культурні смисли століть (пам’ятники, монументи, предмети матеріальної культури). До таких топосів належать і храми, зокрема давні київські святині, що постають не лише своєрідними «віконцями у трансцендентний світ» (С. Аверинцев), а й конденсують глибинні коди національної пам’яті. В художніх текстах Віри Вовк це Софія Київська, Києво-Печерська лавра, Успенський і Михайлівський собори, Кирилівська церква, Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення. Тисячолітні свідки княжої доби, усі ці храми символічно уособлюють Україну, її духовно-культурну і національну сутність. Їхні образи виписані в поетичних збірках «Елегії» (1956), «Майдан» (2014), «Героїка» (2022), а також у поемах «Триптих» (1982), «Іконостас України» (1988), «Земля іскриста» (2016), де тема національної пам’яті й духовної самобутності займає чільне місце.

Особливо актуальною ця тематика постає в реаліях українській дійсності ХХ ст., у час, коли тисячолітню пам’ять народу намагалися нівелювати, затерти репресіями, голодомором, знищенням віковічних святинь. Так, лише в період від 1934 до 1941 рр. у Києві було зруйновано близько 20 храмів, із-поміж них – давні пам’ятки ХІ-ХІІ ст.: Михайлівський Золотоверхий, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Трьохсвятительська церква. Замовчувана в радянській пресі, трагедія руйнації історичних святинь зримо постає у творах Віри Вовк, оприсутнюється в образах «храмів з незрячими вікнами», «церков без іконостасів» (зб. «Бердо»), «бездзвонних дзвіниць» (зб. «Ораторія хвали»). Особливо виразно її репрезентує поезія «Київ», актуалізуючи сакральний контекст новітньої Голгофи: «…Розплавлені стигми Голготи / Злітають жар-птицями маку / Із золота маківок на дзвіницях / На ребра Успенського дива, / На слід Десятинної церкви, / На мощі Братської академії / І на молоха з тіні Михайлівського собору» [3, 226]. Авторка згадує Десятинну церкву, Успенський і Михайлівський собори, – літописних свідків княжої величі епохи, – намагаючись закарбувати пам’ять про них у слові, а разом із ними – пам’ять про славне минуле рідного краю. Суголосний мотив втілений у поезії «Матері і Лаврська дзвіниця». Короткими мазками Віра Вовк малює реалістичну панораму повоєнної столиці: «руїни», «вибиті вікна», «голод», «згарища»: «…Руїни! Тільки бузок вернувся / Заглядати через вибиті вікна, / Дивуючись. І по голоді / Виріс собі, несіяний, шестигранний / Колос пшениці. А на згарищі / Старої достойної церкви / Одна стіна залишилася: / Мигдалоокий архангел / Підніс руку й лілею до Благовіщення…» [3, 119]. Так поступово крізь видиму дійсність палімпсестно прочитується інша, незрима. Вона постає в образах «бузку», живого посеред руїн, «несіяного колосу пшениці», що виріс після голоду, і неземної надії, втіленої у фресці Благовіщення на єдиній уцілілій церковній стіні. «Так і ви нас не можете стерти, / Як слід на піску, бо ми – той бузок, / Той колос плодющий, та благовісна лілея» [3, 119], – підсумовує лірична героїня поезії. Вочевидь, в образі храму в аналізованому вірші виведений Успенський собор Лаври, знищений у 1941 р. Втім, навіть зруйновані, княжі святині «воскресають у вічності», у пам’яті поколінь: «Скажи, супутнику, які дароносиці / в руках тих жінок у білому? / Ангел: То душі церков і дзвіниць, / що воскресають у вічності» [4, 131]. Ці символічні рядки з поеми «Триптих» мають на меті утвердити віру в незнищенність сакральних вартостей, у тривкість національної пам’яті.

Навіть «бездзвонні», давні київські святині «голосять / про велич розкотисту княжу» [2, 124], а отже виступають не лише місцями, а й оберегами, акумуляторами національної пам’яті й духовної самобутності народу. Деяким зі згаданих святинь присвячені окремі поезії, як-от: «Матері і Лаврська дзіниця» (зб. «Елегії»), «Лаврська дзвіниця», «До Оранти» (зб. «Україні»), «Золоті ворота» (зб. «Ораторія хвали»). Сукупно всі вони творять своєрідну карту історичної пам’яті, сакральної архітектоніки столиці. Як стверджує Мірча Еліаде, храми – це місця, наділені особливою сакральністю, вони «безупинно освячують світ, бо одночасно і втілюють, і вміщують його». У художніх текстах Віри Вовк старокиївські святині постають візуальними символами України, її духовного коріння і славного минулого. За авторкою: «То – свідки суворі, мовчазні / Крізь війни, руїни, негоди, / В надземному, Божому сяйві / Віками підперті собори» [2, 124].

Однак не лише свідками золотої княжої доби постають у творах авторки давні київські святині. Віра Вовк осмислює крізь призму цих образів і найактуальніші події ХХІ ст., зокрема реалії сучасної російсько-української війни. Це прикметно втілює поезія «Золоті ворота»: «Золоті ворота – наше знамено слави, / Увінчані церквою, що сяє горбами… / Розкрийте тепер широко надбрамну наву, / Для героїв Донбасу, для хлопців Майдану» [2, 130].

Цікаво, що саме Золоті ворота, Лавра і Софія – найчастотніші «маркери пам’яті» у поезіях Віри Вовк. При цьому Золоті ворота постають символом могутності княжої держави, Лавра – втіленням незнищенності духовно-культурних надбань, а Софія – уособленням морального маєстату краю. Авторка не оповідає історії будівництва цих храмів, не описує детально їхнього архітектурного вигляду, – адже у творах давні княжі святині фігурують передусім не як конкретні споруди, а як символи, знаки пам’яті. До спектру художнього зору письменниці потрапляють хіба що такі елементи інтер’єру храмів, як куполи, дзвони, ікони та іконостаси. Воднораз вони також виконують роль символів із притаманними їм значеннями: куполи («бані, золочені сонцем») символізують духовне світло й моральну велич, дзвони (навіть «без’язикі») втілюють голос сумління, голос остороги і хвали, а ікони (давні, «що дивляться вглиб») уособлюють Божий погляд вглибину душі, оприсутнений у земній реальності дотик вічності.

Знаменно, що з-поміж сакральної архітектоніки княжого міста у творах Віри Вовк центральне місце займає Софія Київська. Вона постає центром не лише столиці, а й усієї української держави, органічним втіленням «концепції софійності буття», що «символізувала саму премудрість світу, сотвореного Богом» [5, 310]. Лірична героїня звертається до неї: «Стіно Незрушима», «Софійська княгине», «Премудрости Дочко», благаючи миру і захисту «від старих і нових джінґісханів» (зб. «Україні»).

У художніх текстах Віри Вовк топос Софії Київської зазвичай персоніфікований в образі Богородиці-Оранти. Вона молиться, підносить до неба «руки нетлінні» [4, 172], щоб «наша земля тяжіла / плодами небес» (зб. «Вселенна містерія»). У поетичних снах-візіях лірична героїня «спинається драбиною Якова… щоб дотиком відчути полум’я святости на рубці її ризи» (зб. «Пісня сирени»), торкається пальцями «фресок… подіб’я Христових ран» [3, 142], а в часи історичних лихоліть приходить до неї, як до єдиної твердині, прохаючи порятунку: «Стіно Незрушима! Вже тисячу літ / підносиш руки нетлінні… / Скільки наїзників серед храму / німіло перед твоєю красою… / Скільки лихоліть перекотилося / по твоїм серці, Оранто!… Але ти – Стіна Незрушима, а ми – твій народ, синьошата!... Випроси в свого Сина / дар чудесний, щоб по страстях розквітли для нас / воскресні весни!» [3, 172]. Ці пророчі рядки з «Іконостасу України» суголосно звучать і в сучасній збірці «Героїка», де авторка задумує написати твір «про найбільшу велич Софійської Оранти», міцнішу за силу сучасної північної орди [1, 54].

Співвідносний з образом Богородиці-Оранти, образ Софії постає також символічним уособленням України, її духовної і культурної самобутності, збереженої упродовж віків.

Таким чином, багатогранно осмислені в поетичних тестах Віри Вовк, образи давніх київських святинь (Софії, Лаври, Золотих воріт) символічно уособлюють тривкість національної пам’яті в контексті історичних катаклізмів минулого і сучасності, втілюючи ідею незнищенності духовних цінностей народу.

Література

1.              Вовк В. Героїка. Ріо-де-Жанейро – Львів : Колір ПРО, 2022. 88 с.

2.              Вовк В. Ораторія хвали. Львів : БаК, 2015. 168 с.

3.              Вовк В. Поезії. Київ : Родовід, 2000. 424 с.

4.              Вовк В. Театр. Київ : Родовід, 2002. 448 с.

5.              Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії. Київ : КМ Академія, 2008. 367 с.