Нідзельська Вікторія ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ПОЛІТИКИ ТЕРОРУ В РОМАНІ Н. ЧАЙКОВСЬКОЇ “МОВЧАЗНА ЗГОДА”

 

Нідзельська В. І.

студентка 2-го курсу

Ніколаєнко В. М. к. філол. н., доцент

Запорізький національний університет

 

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ПОЛІТИКИ ТЕРОРУ В РОМАНІ

Н. ЧАЙКОВСЬКОЇ “МОВЧАЗНА ЗГОДА”

 

Політика терору, реалізована нацистським режимом під час Другої світової війни, була інструментом досягнення ідеологічних і геополітичних цілей Третього Рейху. Її сутність полягала в застосуванні масових репресій, фізичного винищення цілих етнічних, соціальних та політичних груп, а також залякуванні населення з метою встановлення тотального контролю. Й базувалася вона на ідеї расової переваги та прагненні до створення “чистого” арійського суспільства.

Окрім фізичної ліквідації, вона була спрямована на руйнування ідентичності жертв, примусову асиміляцію та систематичне знищення культурної спадщини поневолених народів. Залякування й репресії використовувалися для придушення опору, роз’єднання населення і створення атмосфери страху, що унеможливлювала будь-які форми організованого спротиву.

Свого апогею вона досягла під час Голокосту – однієї з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття, що стала наслідком цілеспрямованої політики знищення єврейського населення.

Письменники, які звертаються до теми Голокосту (Є. Кононенко “Жертва забутого майстра”, В. Лис “Соло для Соломії”, М. Дупешко “Історія, варта цілого яблуневого саду”, М. Матіос “Букова земля”, К. Петровська “Мабуть Естер”), у своїх творах намагалися передати внутрішній світ героїв, їхні переживання і біль, а також показати суспільні й політичні фактори, котрі призвели до масових трагедій. До таких письменників належить і Наталія Чайковська.

Актуальність нашої розвідки зумовлена необхідністю дослідження політики терору як соціального й історичного явища, що знаходить своє відображення у творчості майстрів слова. Так, Н. Чайковська в романі “Мовчазна згода” художньо осмислює важливі аспекти впливу тоталітарного насилля на суспільство, особистість та моральні цінності, що є надзвичайно важливими для розуміння історичних і сучасних процесів. Тематика Голокосту й терору, порушена в романі, має універсальне значення, адже вона не лише вшановує пам’ять жертв трагедії, але й спонукає до рефлексії над суспільними механізмами, які сприяють повторенню цих явищ. Аналіз твору допомагає краще зрозуміти проблему мовчазної згоди суспільства з несправедливістю, а також роль індивідуальної відповідальності у складних історичних умовах. Крім того, актуальність дослідження підсилюється недостатнім висвітленням творчості Н. Чайковської в сучасному літературознавстві.

У післямові до книги авторка зазначає, що події, які описуються в романі “Мовчазна згода”, здебільшого мають реальний характер: “...фотографування пацієнток, відбір євреїв і переведення у восьме відділення, листи, які писали хворі, зрікаючись свого походження, те, як один із хворих просив, аби його розстріляли останнім, розстріл євреїв, отруєння газом у душогубках – усе це відбувалося насправді” [1, с. 307]. Це сприяє точному відтворенню атмосфери окупованого Києва, який охопила тривога й невизначеність: “Восьмий день, як німці в Києві. Восьмий день, як столиця зачаїлася в очікуванні. Німців було надто багато” [1, с. 9].

На початок 1940-х років Київ був багатонаціональним містом^[1], де більшість населення становили українці, але значна частка припадала також на євреїв, росіян, поляків та білорусів. Таке етнічне різноманіття відображало соціально-культурну специфіку, яка різко змінилася після його окупації німецькими військами у вересні 1941 року.

Захоплення Києва супроводжується впровадженням репресивних заходів, спрямованих на окремі етнічні групи, зокрема на єврейське населення. У ніч з 27 на 28 вересня 1941 року окупаційна влада розповсюджує оголошення українською, російською та німецькою мовами. У цих наказах усім євреям міста Києва та його околиць, незалежно від віку, статі чи фізичного стану, було велено з’явитися 29 вересня 1941 року на перехрестя вулиць Мельникової та Дегтярівської з найнеобхіднішими речами. Формулювання цього оголошення та його багатомовний характер свідчать про прагнення окупаційної адміністрації досягти максимальної охопленості цільової групи та уникнути поширення паніки серед іншого населення.

Авторка реакцію людей на оголошення: одні відчули страх і тривогу, а інші залишилися байдужими. Байдужість проявлялася в тому, що розпорядження нової влади не хвилювали їх, здавалися звичними чи незначущими. Натомість у душах тих, хто сприйняв ці події серйозно, поселялися зловісні передчуття. Різниця сприйняття насамперед проявляється у ставленні до вимог окупантів і до подій, що починали набирати масштабу. Для багатьох киян вимога збору євреїв у певному місці сприймалася як черговий етап нацистської політики, спрямованої на контроль і репресії. Однак для тих, хто уважно стежив за розвитком подій, ця вимога стала першим сигналом значно більшої трагедії, що насувалася. Вона викликала безпорадність і невиразне відчуття загрози серед населення, яке не могло повністю осмислити справжні наміри ворога.

Незважаючи на тривожні ознаки, що виникли з початком концентрації людей в одному місці, ці дії не викликали в повній мірі усвідомлення кінцевої мети нацистів. Авторка підкреслює, що багато людей, незважаючи на свої підозри, залишалися безпорадним і навіть не уявляли, чим може завершитися цей збір: “Сумнівів не було, вона все зрозуміла правильно: євреїв навіщось збирають в одному місці, і хто знає, чим той збір міг закінчитися” [1, с. 36].

Збори, організовані нацистами, не обмежувалися лише фізичним актом переслідування, а також стали психологічною підготовкою до ще більшої трагедії, що очікувала попереду. Цей етап став передвісником масових розстрілів у Бабиному Яру – одного з найбільших злочинів Голокосту, наслідки якого були катастрофічними для єврейської громади Києва. Одночасно ці події демонструють, як у деяких людей формується несприйняття того, що відбувається, і як терор міг призвести до байдужості. У когось страх паралізував здатність до дії, а у когось позиція обивателя сформувала байдужість, коли люди не вважали ситуацію своєю особистою проблемою. Це проявлялося у бажанні дистанціюватися від чужих страждань, живлячи ілюзію того, що їх це не торкнеться: “... От Йосиф постукав, а я (медсестра Марина) відчинила. Він був блідий як крейда. Переступав з ноги на ногу, вагався, чи озватися. А потім запитав, чи не могла б я дати адресу своєї матері, яка живе за тридцять кілометрів від Києва. Вони втікати хотіли … А я відмовила” [1, с. 57]. Натомість для інших: медсестер Ольги та Клари, двірника Мартина, старшої медсестри Євгенії та конюха Бориса ці події стали передвісником неминучої катастрофи, яку неможливо було ані передбачити, ані зупинити.

Наступним кроком окупаційної влади став наказ керівництву психіатричної лікарні імені Івана Павлова перевести всіх пацієнтів єврейського походження в окреме відділення. Це рішення, як і багато інших дій нацистського режиму, мало системний характер і було спрямоване на ізоляцію єврейського населення навіть у межах специфічних соціальних і медичних установ. Такий підхід відображав намагання окупаційної адміністрації реалізувати тотальну сегрегацію, яка була однією з передумов для подальшого фізичного винищення.

У цій ситуації глибокий страх, викликаний терором окупантів, призвів до зречення власної ідентичності, що було результатом систематичних дій, спрямованих на руйнування не лише фізичного, а й психологічного рівня. Пацієнти, усвідомлюючи небезпеку та своє беззахисне становище, намагалися відмовитися від свого єврейського походження. Їхня поведінка, описана словами: “Ці євреї… – почала Марина, – більшість з них вже зреклися свого походження. В кожному кутку, в кожній палаті чути одне й те саме – я не єврей…” [1, с. 173], демонструє масштаб психологічного тиску, який окупанти застосовували для насильницького знищення ідентичності та подолання людської гідності через страх.

Сама назва роману є глибоко метафоричною і відображає основну тему твору – механізми підкорення особистості в умовах терору. Прикметник “мовчазна” заслуговує на особливу увагу, адже на фізичному рівні це може означати позбавлення здатності висловлюватися, що часто супроводжується страхом або безсиллям перед насиллям і несправедливістю, а на соціальному рівні мовчазність – це не просто відсутність голосу, а позбавлення його ваги. Пацієнти психіатричних закладів уособлюють тих, чий голос у суспільстві апріорі не мав значущості через їхнє маргіналізоване становище. Це мовчання – не лише вимушена пасивність, але й наслідок того, що думки й переживання людей з психічними розладами постійно замовчувалися.

Територія психіатричної лікарні – стратегічно обрана локація для проведення масових страт. Віддаленість від центру міста, наявність великих відкритих просторів у межах лікарняного комплексу та сусідство з Горіховою дібровою забезпечували можливість приховування злочинів. За наказом окупаційної адміністрації, полонені червоноармійці та персонал лікарні були залучені до підготовки місця для страт. Викопування братських могил стало для них примусовою роботою, яка виконувалась під загрозою смерті.

Ці події відбуваються під пильним наглядом німецького гарнізонного лікаря Раковського. Використовуючи свій статус, лікар координував процеси, пов’язані з “ідентифікацією” та ізоляцією єврейських пацієнтів у межах лікарні. Зокрема, саме після його приїзду було видано наказ про переведення всіх пацієнтів єврейського походження до окремого відділення, що стало першим кроком до їх подальшої ліквідації: “Цей Раковський, – шепотіла Ольга, – він тут мало не щодня. Чого йому тут треба? Сьогодні він знову приїхав. От питається, чого шукає німецький гарнізонний лікар у психіатричній лікарні?” [1, с. 96].

Попри жорсткий контроль нацистських окупантів, частина медичного персоналу психіатричної лікарні імені Івана Павлова, виявляючи сміливість і гуманізм, ризикувала власним життям заради порятунку пацієнтів, зокрема єврейського походження через фальсифікацію записів, створення фіктивних діагнозів, які виправдовували перебування пацієнтів у лікарні, або навіть переміщення їх до менш контрольованих відділень. Працівники діяли обережно й конспіративно, часто використовуючи власні ресурси та зв’язки для організації втечі пацієнтів. Авторка наголошує на тому, що порятунок часто залежав від вміння швидко приймати рішення й знаходити надійних спільників. Саме так, за допомогою двірника Мартина було, врятовано пацієнта Якова: “Клара діяла спонтанно, адже часу на роздуми не мала. Тим паче, що сама впоратися не могла і їй потрібна була допомога. … побігла надвір і відшукала Мартина. Гукнула хлопця і зробила з нього спільника” [1, с. 161]. Кожен випадок врятованого пацієнта був не лише збереженням людського життя, а й викликом ідеології нацистів, які прагнули дегуманізувати своїх жертв і позбавити їх права на існування.

Роман Н. Чайковської “Мовчазна згода” – один із творів сучасної української літератури, які репрезентують трагічну історію Голокосту, що попри тривале й ґрунтовне дослідження мистецьким і науковим світом, залишається далекою від повного осягнення. Голокост був одним зі стратегічних терористичних ходів, до яких вдалася нацистська ідеологія для винищення цілих народів.

Авторка, використовуючи історичні джерела та архівні матеріали, детально відтворила реалії тогочасного суспільства, показуючи, як репресивна політика нацистів проникала у всі сфери життя, включно з медичними установами. Події в романі демонструють, як ці механізми, які базувалися на ідеології расової ненависті, ставали фатальними для пацієнтів єврейського походження. Завдяки художній формі викладу, твір не лише відтворює історичні події, але й поглиблює наше розуміння того, як Голокост вплинув на особистість, суспільство та людяність загалом.

Література

1. Чайковська Н. Мовчазна згода. Київ : Нора-Друк, 2024. 310 с.

 

---

^[1] Перепис 1926 р. фіксує у Києві 513637 мешканців (разом із іноземними підданими). З них: 216528 українців, 140256 євреїв, 125514 росіян, 13706 поляків, 5436 білорусів, 3 554 німців, 990 чехів і словаків, 805 латвійців, 733 татар, 638 вірмен, 612 литовців, 303 ассирійців (айсорів), 289 греків, 269 молдаван, 230 грузинів, 171 естонець. Загалом же до перепису потрапили представники понад 60 національностей та деякі «інші», які окремо не визначені у списку [5]. При цьому українці становили переконливу більшість і на них припадало 42,16%. Другу позицію займали євреї (27,31%), а росіяни (24,44%) опинилися лише на третьому місці в списку. Водночас частка представників інших національностей з 14% (за переписом 1923 р.) зменшилася до 6,09%.