Работягова Анастасія «ФАКТИ СВІДЧАТЬ САМІ ПРО СЕБЕ» (ЗА КНИГОЮ Є. ІВАНИЧУКА «ХОЛОДНЕ НЕБО ПІВНОЧІ»)

 

Работягова А. В.

студентка 1 курсу магістратури,

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Проценко О. А., к. філол. н., доцент

 

«ФАКТИ СВІДЧАТЬ САМІ ПРО СЕБЕ»

(ЗА КНИГОЮ Є. ІВАНИЧУКА «ХОЛОДНЕ НЕБО ПІВНОЧІ»)

Історія – це свідок часів, світло істини, вчителька життя, а слово літописця робить її безсмертною…

Р. Іваничук, «Орда»

Євген Іваничук – свідок воркутинських таборів; автор книги «Холодне небо Півночі». Структурно книга складається з повісті-спогаду «Записки каторжанина», безпосередніх спогадів про дитячі та юнацькі роки «Перші кроки», спогадів про тундру «Ямба-то», документальної хроніки «Кривавий серпень 1953…» і «Яблунівські криниці». Об’єкт цієї розвідки – «Яблунівські криниці: Хроніка розкопок жертв комуністичного терору». Яблунівські криниці – це масове поховання повоєнного періоду, де знайшли рештки 62 осіб, а поміж ними міни й інші боєприпаси – звичайна практика більшовиків. В основі хроніки «… лежать історичні (дійсні, «документальні») події, а «хронікальність» означає як виклад цих подій у часовій послідовності, так і те, що «організуючою силою сюжету є сама хода часу, якій підвладні дія та долі героїв» [1, с. 215]. Відомо, що Є. Іваничук брав участь у розкопках криниць у Яблунові.

Документалізм – невід’ємна складова хроніки Є. Іваничука. Згадано арешти, розстріли, виселення мирного населення в Сибір (1939), початок колективізації; «нове ярмо» (1944-1945). Основна увага автора зосереджена на розкопках (1990), які були ініційовані представниками організації «Меморіал». Названа група ентузіастів коломийського «Меморіалу» Б. Юращук, Я. Малкович, Г. Вінтоняк, М. Іванюк, О. Чеховський, М. Симотюк, М. Кушнірчук, Д. Данилюк, С. Книщук, які разом із О. Ульвановським з Яблунова та Б. Малковичем із Середнього Березова вели розкопки.

Автор констатує: «… нема в нашій Україні такого місця, де не лежали б у землі жертви, принесені на вівтар Свободи, жертви всіх часів і всіх поневолювачів, а найбільше найстрашнішого ката України – НКВД … Биківня, Дем’янів Лаз, Золочів, Вінниця, Донецьк, Тернопіль, Галич, Косів, Печеніжин, Дрогобич, Яблунів…» [2, с. 252-253]. Послідовно, день за днем, Є. Іваничук відтворює страшні звірства «нелюдів-енкаведистів», вимальовуючи картини жахливої людської трагедії в селищі Яблунів: «кати за допомогою мін та гранат замітали сліди своїх злочинів – розривали ними тіла закатованих,  а разом з ними і тисячі гвинтівочних набоїв. Частину нерозірваних мін та гранат залишали в криницях для страху, щоб ніхто й ніколи не наважився ворушити їх» [2, с. 255]. Кадр за кадром перед читачем постають історії закатованих українців. Інформація доповнюється страшними свідченнями очевидців (Негрич Анна, Ковальчук Петро, Янушак Петро Васильович, Павличко Василь Миколайович, Никорак Ганна Дмитрівна, Білавич Антін Йосипович, Комашко Дмитро Степанович та ін.). Тож, читач знайомиться із викладеною автором інформацією та свідченнями очевидців.

Події локалізовано у просторі: селище Яблунів Косівського району Івано-Франківської області, місто Станіслав (у спогадах мешканців, яких допитували у цьому місті у 1945 р.) та часі: «золотий вересень» 1939 року, першого липня 1990 року, третього липня 1990, 05-07 липня 1990 року, 20.07.1990, 23.07.1990.

Коли читаєш книгу, складається враження, що це книга про сучасну війну: «Рядами лежать в ровах скелети зі зв’язаними колючими дротом кінцівками, потрощеними кістьми, дробленими черепами (а в деяких тих черепів майже зовсім не було), знайдені цвяхи в очних ямах. А ось в ділянці  таза одного з них лежить невеликий металевий тризубець. Не важко уявити собі, що власник цього тризуба, добре знаючи, які муки чекають, коли знайдуть, вирішив проковтнути його» [2, с. 256]; «цілу ніч ґвалтували солдати дівчину в якійсь стайні, і коли над ранком вона зуміла якось вилізти через віконце і почала втікати, начальник гарнізону вистрелив їй вслід по ногах, потім по стегнах, а в кінці по грудях» [2, с. 271]; «старший почав приставати до Марійки, а коли дістав повну відсіч і зрозумів, що успіху не доб’ється, тут же в кімнаті застрелив її» [2, с. 271]; «страшенно знущався наді мною (розповідає Никорак Ганна Дмитрівна, з села Космач, 1921 року народження), затискав у дверях пальці, підвішував, заганяв голки під нігті. Коли втрачала свідомість, відливав водою і знову бив» [2, с. 266]; «людей відстрілювали, як зайців» [2, с. 272]. Автор зізнається, що «тяжко, а часом зовсім неможливо повірити, що більш-менш нормальна людина, навіть коли вона фанатично вірила комуністичній партії і вірою та правдою служила системі, могла в такий жорстокий спосіб катувати іншу людину» [2, с. 257]. Жахливі вбивства приписували «бандам» українських буржуазних націоналістів, бандерівцям, УПА; у дев’яності говорили: «самі вбивали – самі й розкопують».

Книга насичена численними авторськими роздумами. Наприклад: «Багата наша Україна братськими могилами. Від Сяну до Дону насичена вона трупами нашого народу, бо хто тільки не вбивав нас… Мабуть, ніколи жоден інший народ не зазнав такого геноциду, як український, і жоден інший не зберіг би себе після цього як націю. А ми вижили і сміливо заявляємо світові: «Ми єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була» [2, с. 252]. Актуальні слова як для минулого, так і для сьогодення.

Отже, хроніка розкопок жертв комуністичного терору «Яблунівські криниці» Є. Іваничука, вміщена в книзі «Холодне небо Півночі», знайомить зі страшними фактами більшовицького терору на Івано-Франківщині.

Література

1. Закалюжний Л. Жанр історичної драми-хроніки та його змістове наповнення. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Житомир : 2005. Вип. 22. С. 215 – 217.

2. Іваничук Є. Холодне небо Півночі : повість-спогад, документальні хроніки, спогади. Львів : ЛА «Піраміда», 2010. 328 с.