Русановська Марія РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ПАМ’ЯТИ ПОКОЛІНЬ У ЗБІРЦІ ОПОВІДАНЬ КАТЕРИНИ БАБКІНОЇ «МІЙ ДІД ТАНЦЮВАВ КРАЩЕ ЗА ВСІХ»

 

Русановська М. Т.

магістрантка 1 курсу

Львівський національний університет імені Івана Франка

Наук. кер.: Федорів У. М., к. філол. н., доцентка

 

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ПАМ’ЯТИ ПОКОЛІНЬ У ЗБІРЦІ ОПОВІДАНЬ КАТЕРИНИ БАБКІНОЇ «МІЙ ДІД ТАНЦЮВАВ КРАЩЕ ЗА ВСІХ»

 

Упродовж останніх років українське суспільство переживає черговий меморативний бум, про що свідчать не лише численні розвідки, присвячені пам’яттєвій проблематиці, а й сучасна українська проза, автори якої апелюють до сторінок історії й присутности минулого в теперішньому. «Книжкою про прийняття минулого» [1, 2] називає в анотації свою збірку оповідань «Мій дід танцював краще за всіх» Катерина Бабкіна. За цей твір авторка нагороджена літературною нагородою Центральної Європи «Ангелус» (2021), що підтверджує високий соціальний запит на пам’ять, відшукану й розказану, збережену й трансльовану поколіннями.

Розгляд поколіннєвої рецепції пам’яти є неможливим без звернення до індивідуальної пам’яти, травматичної пам’яти й постпам’яти, адже діалог із минулим завжди є зіткненням із прожитим, тобто є його перепроживанням. Автором терміну травматична пам’ять є американська філософиня Барбара Мішталь, яка розглядає різні виміри соціального пам’ятання. Українська науковиця Оксана Кісь услід відзначає, що витоки травматичної пам’яти «криються в певному жахливому спогаді» [2]. Процес міжпоколіннєвої трансляції травми професорка Колумбійського університету Маріанна Гірш [3] означила поняттям постпам’яти. Це своєрідний генераційний зв’язок, коли наступне покоління «пам’ятає» травматичний досвід попереднього завдяки розповідям та іншим медіумам пам’яти. Спостерегла таке явище науковиця, досліджуючи Голокост на прикладі власної родини: нащадки тих, хто безпосередньо пережив певні травматичні події, краще пам’ятали розповіді своїх батьків про трагічні історії, ніж власні спогади про дитинство. Феномен постпам’яти полягає в тому, що ефект від подій, які трапилися в минулому, триває в теперішньому.

Катерина Бабкіна пропонує перечитування минулого крізь призму колективного досвіду, збереженого в особистих історіях п’яти родин, які перетинаються. У дванадцяти оповіданнях збірки співіснують три покоління. Найстарше мало безпосередній травматичний досвід (йдеться про двадцяті роки в Харкові, знищення театру Леся Курбаса, Голодомор, Другу світову війну, Голокост, тоталітаризм). На долю середнього випали хвилі еміграцій, розпад СРСР і cкладні дев’яності, відповідно й досвід особистих трансформацій і криз ідентичности. Наймолодше покоління репрезентують Лілічка, Леся, Ніна, Діма й Міша. Ці п’ятеро дітей пішли до школи у вересні 1991 року: «…учителька розказала все, що вважала за потрібне, про честь першокласника – яка ще минулого року була честю жовтенят» [1, 11]. Друзі виростають разом, відшукують свою пам’ять й ідентичність, вчаться жити з постпам’яттю й набувають власного травматичного досвіду, щоб передати в спадок.

Одна з головних героїнь збірки Лілічка – єврейка за національністю. Її батьки мріяли, щоб у школі вона знайшла хлопчика з «їхньої» сім’ї. Попри іронічне ставлення до єврейства й поверхневе знання традицій, вона є носійкою постпам’яти, яку транслює її бабуся Ривка. «Це вона в нас твердиня всього нашого єврейства» [1, 157], – так підсумовує Лілічка, оповідаючи історію врятованої єврейської дівчинки, яка осиротіла в Другу світову війну й пам’ятала лише своє ім’я Ривка. Особиста (біографічна) пам’ять бабусі в цьому випадку замінює пам’ять роду, а її травматичний досвід є складовою колективної пам’яти єврейського народу.

Міша виявився для Лілічки тим самим єврейським хлопчиком у школі. З одного боку, «тато Мішиного тата пережив підлітком практично випадково Бабин Яр, де загинула вся його сім’я» [1, 97], з іншого – Мішин батько одружився не з єврейкою, а бабуся, яка виїхала в Ізраїль, і знати не хотіла про внука, народженого не від єврейської жінки. Хлопець також травмований втратою матері, яка гіперопікувала його з дитинства. Як наслідок – криза ідентичности в дорослому віці: він не може відповісти, ким за національністю себе вважає, чому живе сам і чому його життя не влаштоване. Він пробує психоделіки, вступає в різні сексуальні зв’язки, щоб віднайти свою справжність і цілісність, перекреслені родинною історією. За цим можемо бачити накладання травматичного досвіду покоління, не проговореного в сім’ї Міші, на особисту травму героя.

Вагоме значення відіграє поколіннєва пам’ять для самовизначення емпатійного Дімки. Він носій пам’яти з приставкою псевдо-: у родині його батька бабуся плекала історію про сина-героя-фронтовика Вовку, нібито загиблого на війні. Утім, як довідуємося з оповідання «Рубін», він повернувся до Житомира фізично неушкодженим, але з моральною травмою, бо кохав німочку Лілі, із якою «сталося щось дуже недобре, і Вовка не зміг чи не встиг її захистити та порятувати» [1, 19], тому покінчив життя самогубством вже в мирному житті. Єдина річ, яку мав Вовка від німкені, – перстень із червоним каменем, або просто рубін, як назвали його подальші покоління. Він залишив його іншій коханій Валентині, тітці Лесиної мами. Вихований на вигаданій історії дядька Дімка пішов на російсько-українську війну, де загинув. Тільки його мати не складає героїчних історій про нього, бо вона знає правду про Вовку й вважає, що на війні немає героїв. Очевидно, вона прагне не множити героїчної пам’яти, на яку б рівнялися наступні покоління.

Про цінність пам’яти поколінь Леся дізнається випадково в дорослому віці: вона, виїжджаючи за кордон, не взяла із собою успадкований рубін, бо вважала його дешевим, але помітила такий же в жінки, яка сиділа поруч в літаку. Так перед нею відкрилася історія про єврейського хлопчика Гершома, якого врятував сміттяр Таненбаум, наостанок віддавши йому ідентичний перстень із рубіном. Утім ще дитиною Леся берегла пам’ять свого діда Бориса, колись покинутого хлопчика, який пройшов Другу світову війну, втратив кохання та всіх близьких і був травмований, а потім закохався в доньку «ворога народу» Наташу. Відтак він став тираном для дружини й доньок, але не для  маленької внучки, із якою разом збирав горіхи. Дівчина знала, що до інших він ставився геть інакше, але знання поколіннєвої пам’яти її роду цілком нормалізує й пояснює Лесі його поведінку: травмований досвідом постійного виживання та втрат, він не міг поводитися інакше. Відповідно травми Бориса переросли в травматичні досвіди інших, що підтверджує трансмісію травматичної пам’яти на рівні поколінь.

Перед читатачами відкривається ще одна таємниця роду: бабуся Ніни Маша-Марія – зведена сестра Лесиного діда Бориса, та сама донька Лідії, яку вона леліяла, на відміну від дітей Міхаїла. Із маленькою Марією бабусю пов’язує одна вада: їй важко вимовляти деякі приголосні, відколи вона вдруге за життя почула: «Не повернемося» [1, 90]. На цей раз від чоловіка Анатолія-Марка, який врятував її життя в харківській лікарні. Там вона шукала брата Мішу, коли її матір повісили, а війна розгубила решту близьких. Саму ж Ніну виховували бабуся й матір, яка розлучилася з її батьком. Утім мама померла, коли дівчинка ще не ходила до школи. Єдина з п’ятірки однокласників Ніна створює власну сім’ю й ніби в данину пам’яти роду понад все плекає маленьку непосиду Крістіну та зважується ще на одну дитину, чим намагається пропрацювати поколіннєву травму сирітства й відчужености.

Отже, кожна поколіннєва пам’ять, репрезентована в історіях п’яти родин у збірці оповідань Катерини Бабкіної «Мій дід танцював краше за всіх» має спільну основу: непросте минуле, яке треба прийняти та яке визначає тожсамість і майбутнє. Кожен із героїв твору травмований по-своєму, але нікому з них не вдається оминути пам’ять поколінь своєї родини.

Література

1.     Бабкіна К. Мій дід танцював краще за всіх. Київ: Видавничий дім “КОМОРА”, 2021. 144 с.

2.     Кісь О. Колективна пам’ять та історична травма: теоретичні рефлексії на тлі жіночих спогадів про Голодомор. URL: https://uamoderna.com/md/216-216

3.     Hirsch M. The Generation of Postmemory: Writing and Visual Culture After the Holocaust. New York: Columbia University Press, 2012. 305 p.