Массайова Ванесса РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ У РОМАНАХ Д. МІТАНИ «В ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО АВТОРА» І Ю. АНДРУХОВИЧА «МОСКОВІАДА»

 

Массайова В.

студентка 3 курсу

Університет Коменського у Братиславі

Науковий керівник – д.ф.н., проф. Штейнбук Ф. М.

 

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

У РОМАНАХ Д. МІТАНИ «В ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО АВТОРА» І

Ю. АНДРУХОВИЧА «МОСКОВІАДА»

 

Засадничо постмодерністська критика ґрунтується на універсалістських уявленнях про об’єктивну реальність, мораль, абсолютну істину, людську природу, розум, науку, мову, суспільство, прогрес тощо. Проте навіть якщо сприймати постмодернізм як окремий естетичний напрямок, то і тоді говорити про його гомогенність чи однорідність, навряд чи можливо. Адже у парадоксальний спосіб основу постмодерністського універсалізму становить плюралізм та гетерогенність його різноманітних проявів та аспектів [3].

Причому йдеться не тільки про жанрові різновиди або композиційні типи – основний антиуніверсалістський принцип полягає у тому, що постмодерністські твори так само, як, наприклад, твори реалістичні, пишуться національними мовами, забезпечуючи у такий спосіб формування і творення національних постмодернізмів.

Не становлять винятку з цього правила і ті постмодернізми, які виникли на пострадянському просторі. Щобільше, через національне гноблення або навіть втрату чи паплюження своєї національної самобутності за часів панування радянської імперії одним із найбільш нагальних завдань національних постмодернізмів була активна участь у національній ідентифікації новопосталих чи відроджених незалежних держав та їхніх громадян.

Зважаючи на зазначене вище, мета нашого дослідження вбачається у тому, аби розглянути у компаративному контексті форми та зміст репрезентації національної ідентичності у творах словацького та українського письменників-постмодерністів – у романі Душана Мітани «У пошуках втраченого автора» і у романі Юрія Андруховича «Московіада».

Тож Д. Мітана від початку демонструє критичну налаштованість на сприйняття та оцінку попереднього тоталітарного режиму, а тому формулює радикальні максими, за якими, наприклад, «цю систему неможливо реформувати, її необхідно знищити»* [2, с. 40]. Він також стверджує, що провина за існування цього режиму лежить не тільки на комуністичному істеблішменті, а й на усіх громадянах. І у зв’язку із цим у протагоніста роману виникає параноїдальне, але нездоланне переконання, за яким «усі мешканці Словаччини є штатними або позаштатними агентами Служби державної безпеки Чехословаччини» [2, с. 123].

З іншого боку, один з персонажів Мітани стверджує, що словаки «ніколи не жили так добре, як в (автономній) словацькій державі» [2, с. 126].

Справа у тому, що у словаків так само, як і в українців, державотворення в історичній перспективі складалося, м’яко кажучи, не досить вдало. Тому вони змушені були використовувати будь-яку нагоду, аби реалізувати свої прагнення до незалежності. Зокрема, за часів Другої світової війни за ініціативи Адольфа Гітлера і тодішнього чільного політичного діяча Йозефа Тисо, але за рішенням словацького парламенту було проголошено Першу Словацьку Республіку. І внаслідок такого рішення, це державне утворення змушене було брати участь у війні і проти Польщі, і проти Радянського Союзу.

Звісно, пишатися тодішнім вибором навряд чи було б доречно, проте з огляду на спроби державного становлення та формування національної ідентичності, цей вибір можна зрозуміти.

Натомість у «Московіаді» Андрухович теж переймається проблемою національної ідентичності, а тому вибудовує її на протиставленні із пихатою та агресивною Росією. Його головний герой, український поет Отто фон Ф., ім’я якого додатково свідчить не лише про постмодерністську іронію, а й про політичну, а не етнічну національну ідентичність, – отже, цей персонаж налаштований цілком миролюбно. Він запевняє, що «готовий подати руку кожному на цій землі» [1, с. 54], оскільки «нас так мало і ми такі маленькі в порівнянні з холодною космічною пусткою, що аж ніяк не можемо собі дозволити розкіш взаємної ненависті чи територіальних претензій» [1, с. 54].

Однак він цілком свідомий і того, що Росія «зі своїми власними правилами й законами» прагне «поглинути маленькі народи, їхні мови, звичаї, пиво [...] а також великі народи» [1, с. 55]. І тому не може більше мовчки дивитися на це та промовляє «за повне й остаточне відокремлення України від Росії» [1, с. 55].

Щобільше, він звинувачує навіть своїх предків у тому, що вони надто хотіли бути схожими на Росію, через що майже доп’яли цієї ганебної мети. Отож внаслідок того, що подібну позицію обстоює не етнічний українець, це, з одного боку, заздалегідь нівелює можливі звинувачення у зоологічному націоналізмі, а з іншого – суттєво посилює екзистенційну переконливість щодо прагнення до незалежності України від абсолютно необґрунтованих зазіхань імперського російського монстра.

Таким чином, ми можемо констатувати, що обидва автори не мають жодних сумнівів щодо необхідності національної ідентичності, і тому намагаються репрезентувати її, використовуючи, у тому числі, засоби постмодерністської образності. При цьому є цілком очевидним, що окреслена художня стратегія зумовлена не прагненням відособлення того чи іншого народу, а літературними аргументами на користь їхньої свободи.

Література 

1.    Andruchovič J. Moskoviáda. Bratislava: Kalligram, spol. s. r. o. 2013. 200 с.

2.    Mitana D. Hľadanie strateného autora. Levice: KK Bagala. 2017. 309 с.

3.    Ратников В. П. Постмодернизм: истоки, становление, сущность. Философия и общество. № 4. 2002. URL: https://www.socionauki.ru/journal/articles/256432/.

---

* Тут і далі переклад наш. – В. М.