Смирнов Олександр ЕВОЛЮЦІЯ ЛІРИЧНОЇ ГЕРОЇНІ В «СТЕПОВІЙ» ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

 

Смирнов О. В.

магістр

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

 

ЕВОЛЮЦІЯ ЛІРИЧНОЇ ГЕРОЇНІ В «СТЕПОВІЙ» ЛІРИЦІ
М. БРАЦИЛО

 

Літературній постаті Марини Анатоліївни Брацило належить одне з чільних місць у культурному процесі Запоріжжя. Її творча спадщина зацікавлює збалансованим синтезом класичної строгості, метамодерної вільності й авторської самобутності, яка виявляється не лише через естетично-інтенціональну систему текстів, але й через доволі яскраві іпостасі ліричного суб’єкта.

Оскільки мисткиня почала писати з дитинства, то в її творах дуже чітко відобразилися факти еволюції особистісних орієнтирів, альтерацій у стосунках з оточенням та особливостей сприйняття запорізьких реалій, дослідивши які, можна краще зрозуміти світоглядну систему авторки.

У зв’язку із цим, темою роботи є аналіз функціювання текстового «Я» у ліриці М. Брацило. Об’єкт дослідження – твори поетеси про Запорізький край, а предмет – модель ліричного суб’єкта в них. Тексти авторки вивчали А. Карач,
І. Кушніренко, О. Ольшанська, О. Стадніченко, П. Ребро та ін. Проте динаміка розвитку розмислів і почуттів ліричної героїні в «степовій» ліриці М. Брацило ще не фігурувала у філологічних дослідженнях, що становить наукову новизну статті. Мета роботи – з’ясувати специфіку моделювання суб’єкта в поезіях мисткині про Запорізький край.

У доробку М. Брацило степоцентричної тематики творче еґо відзначається «многоликістю» та широким спектром різноаспектних почуттів, котрі вдало поєднуються з поліфункційністю пейзажного плану.

В елегіях «Певно, груші вже…» і «Я заплющую очі…» лірична героїня постає перед читачем в образі маленької мрійниці, яка снить запорізькими краєвидами, уявляючи їх сповненою дивами казкою з яскравим нічним колоритом: «Мені хочеться в літо – / під зливу – / пробігтися босою // І співати. І в очі / Своєму / сміятися лихові / Горобиної ночі, / коли страшно / птахам попід стріхою // Все відчуваю себе дівчиськом – / простоволосим, / босоголовим…» [2, с. 103–104].

Інший ліричний суб’єкт постає перед читачем у поезії про Дике Поле патріотичного спрямування, до якої належать вірші «Ані слів, ані крапок, ні ком…», «Вирій», «Гуляйпільцям» (ода), «Хортиця» та ін. Це – упевнена дівчина-вітчизнолюб, котра пишається своїм краєм. Мешкає вона вже не в казці, а «В зеленому, дзвінкому пантеоні» [2, с. 66] (так М. Брацило назвала острів – колиску козацтва), вважаючи себе його «літописцем» і воднораз – частиною «літопису»: «Я єсмь сама ця пам’ять безтілеса» [2, с. 66].

Взаємодія між образною системою степу й психологічно більш зрілою ліричною героїнею набуває характеру емоційної прив’язаності, адже для неї він – місце духовного зміцніння, де людина розвивається в співжитті з природою, беручи «від землі, мов міфічний Антей … свою силу – як терен, як трави» [2, с. 91], і вчиться бути справжньою: «Я не гратиму в кимось придуману гру, / Я не вмію соромитись братства і долі» [2, с. 91]. У цих краях відточувало майстерність січове лицарство, тож у своїх земляках дівчина «Видивляється … чи то Гонту, чи Байду» [2, с. 92], а маму називає «дочкою орла» [2, с. 41], бо всі вони «Од колиски й довіку напоєні степом» [2, с. 92].

Потім палка патріотка закохується, й увесь жар її нестримного почуття вигранює ще один вимір рецепції степового топосу, властивий інтимній ліриці М. Брацило: Дике Поле як місце, де спалахує любов (поезії «Сотник», «Дивися: вином червоним…», «За блакитною горою…», «Лицарю минулого…» та ін.). На початку ліричний суб’єкт переживає лише дистантну закоханість, яка виникла наче в різних часових площинах: «Видно, нас розмістили / у віках навмання» [2, с. 68]. Єдине, що пов’язує ці континууми, – правічний запорізький степ («І я бачу крізь сльози: / ти відводиш все далі / по гарячому степу / вороного коня» [6, с. 68]), котрий починає зближувати залюблені серця й охороняє їх від негод: «Оберегів вічних троє / В нас з тобою є: // Перший – голуб, другий – сокіл / У височині, / І закоханий неспокій» [1, с. 7].

Аби привернути увагу милого виром бурхливих емоцій, лірична героїня приміряє маски. Вона добровільно стає татарською бранкою і «спокійно … [п’є] свою неволю» [2, с. 75], щоб, підібравшись увечері до свого загарбника, полонити його: «І побачить сонце, коли встане: / Вістря найпрекраснішої ночі / Простромило твоє серце, хане» [2, с. 75]. В іншому вірші – обертається молодою козачкою, яка журливо проводжає свого сотника в похід: «… сльози … на сорочці, / Нехай тебе від кулі порятують» [2, с. 85]. Тим часом степова флора хорошими знаками пророчить їй повернення коханого: «… кураї підморгують обабіч» [2, с. 85], «Кивають спориші…» [2, с. 85]. Нарешті його дочекавшись (уже в новій поезії), маска знову стає ліричним суб’єктом, цілковито віддаючись романтиці, атмосферу якої створює степовий обрій: «… вином червоним / По вінця налито схід» [2, с. 87].

Ще одна іпостась ліричного суб’єкта в доробку М. Брацило – любляча мати, яка понад усе прагне для свого маленького сина безпеки, але не стільки в описуванім у творах («Поклик», «Тихо, тихо…») континуумі, скільки в майбутньому, адже дитина – з козацького роду. Вона вважає Дике Поле чимось тривожним і загрозливим, бо там, де для козака воля, для його
рідних – неспокій. У зв’язку із цим, вірна дружина хвилюється, коли чоловік довго не повертається додому, хоча у своєму синові все-таки виховує любов до природи, оскільки розуміє, що не можна силоміць приборкати його вольову натуру («І навіть в чубі віє непокора. / І пісня ж так і рветься у степи!» [2,
с. 67]), успадковану від тієї самої максималістки-патріотки й напоєну степовим духом Запоріжжя.

1999 р. М. Брацило закінчила Запорізький національний університет і, вступивши до аспірантури, переїхала до Києва. Її прив’язаність до запорізького степу зазнала творчої метаморфози в образі зворушливої ліричної героїні, яка постає перед реципієнтом у віршах, де йдеться про намагання біографічної авторки час від часу відвідувати Дике Поле («Вітри регочуть в димарях…», «В саду…», «Дике Поле», «Роде мій», «Рушник», «Трохи б надпити степу…»). Це добра, але дещо сумна молода жінка, мешканка індустріального мегаполісу, яка живе далеко від рідних країв, через що відчуває емоційний дисбаланс: «Тут
же – дерева, віти / Скупчилися юрбою… / Легко вам говорити: / – Дівчинко, будь собою!» [2, с. 98]. Вона сприймає степ, як місце концентрації родової пам’яті й сили, але знову без містифікацій – тут зростали її пращури, тому ліричного суб’єкта інстинктивно тягне до своїх джерел: «Змієм кінь тремтить в поводу – / Я босоніж в гостину до прадіда, / Приминаючи трави, йду» [1, с. 8].

У «поезії повернення» (філософсько-патріотична й сугестивна лірика) ландшафт відіграє більш звичну роль топосу, але з поглибленими екзистенційно-філософічними «координатами». Лірична героїня відчуває, що степ, нейтралізуючи гамір великого міста, відновлює її психологічно, дає можливість бути природною, урівноважує внутрішню гармонію, без якої вона не встигає за швидкими урбаністичними ритмами: «Лиш не мовчи, завіє біла, / Хоч ти поплач, як я мовчу» [2, с. 90]. Як наслідок, степовий краєвид стає для неї своєрідним храмом, «Меккою» [2, с. 90], котру ця заклопотана мирянка візитує в пошуках духовних скарбів і моральної регенерації, чим і пояснюється ґенеза металогічних образів, наявних в означених текстах.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що ліричний суб’єкт у «степовій» ліриці М. Брацило набуває різноманітних виявів, які доцільно об’єднати у п’ять повноцінних стадій його послідовного розвитку. На кожному еволюційному етапі лірична героїня характеризується певним типом рецепції степового краєвиду, який детермінує основні константи її емоційних станів. Маленькій мрійниці степ видається дивовижним всесвітом, палкій патріотці – місцем духовного вдосконалення, уособленням історичної пам’яті й аурою нації,  імпульсивній закоханій – осередком любові, схвильованій дружині й матері – потенційною тривогою, а мешканці мегаполісу – об’єктом духовного паломництва.

Треба наголосити, що лірична героїня і біографічна авторка, незважаючи на їхню близькість, в аналізованих поезіях не взаємототожні. Хоча позатекстовий чинник і впливає на текстову модель письменницького «Я», однак це зовсім не означає, що переживання творчого еґо в точності передають переживання самої М. Брацило, оскільки ліричний суб’єкт – це художньо збагачена категорія. Тож унормована в цій розвідці парадигма текстових виявів авторського «Я» базується на тематико-ситуативному, а не послідовно-хронологічному принципі, бо, скажімо, історичний вірш «Втеча» й поезія з мотивом повернення «В саду…» були написані 2007 р., хоча в них функціюють різні типи ліричних героїнь.

 

Література:

1.       Брацило М. А. Хортицькі дзвони : поезії. Запоріжжя : Хортиця, 1995. 48 с.

2.       Брацило М. А. Шовкова держава : лірика. Київ : Наш Формат, 2014. 336 с.