Левенко Марія, Конєва Марія ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ ОБРАЗУ ВОЛИНСЬКОЇ ЗНАХАРКИ У ТВОРІ В. ЛИСА «ІЗ СОНЦЕМ ЗА ПЛЕЧИМА. ПОЛІСЬКА МУДРІСТЬ ПЕЛАГЕЇ»

 

Левенко М.,

учениця 10 класу

Конєва М. І.,

учитель української мови та літератури

Запорізької гімназії № 107

Наук. кер. : Кравченко В. О., к. філол. н., доцент

 

ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ ОБРАЗУ ВОЛИНСЬКОЇ ЗНАХАРКИ У ТВОРІ В. ЛИСА «ІЗ СОНЦЕМ ЗА ПЛЕЧИМА. ПОЛІСЬКА МУДРІСТЬ ПЕЛАГЕЇ»

 

У творах В. Лиса «Соло для Соломії», «Жінка для стіни», «Романа», «Щоденник Ієрихар», «Іван і Чорна пантера», «Маска», «Графиня», «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» чільне місце посідає жіночий образ. Письменнику найбільше вдаються «…волинсько-поліські типажі – своєрідною ментальністю, філософським поглядом на світ, відстороненістю від житейської суєти та органічною прив’язаністю до віковічної природи й архаїчних вірувань предків» [2]. Інтерпретація письменником жінки-волинянки й зумовила актуальність дослідження.

Жіночий образ у творчості письменника розглядали О. Башкирова, Є. Ковалевська, Л. Костецька, Т. Хом’як і ін.

Мета нашої розвідки – проаналізувати головний образ твору В. Лиса «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї».

У творі «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» праобразом головної героїні стала бабуся митця Пелагея Тимофіївна Кусько. Письменник лагідно називає її «бабуся, мама моєї мами Оксани», «бабуня Палажка» [1, с. 4]. Частину життя жінка прожила в селі Згорани, а в 1933 році з чоловіком переселились на хутір. Звідси її народне прізвисько – Хутірська. Палажку зображено «невисокою, тихою, мовчазною» жінкою, яка була носієм народних знань. До її думок дослухались, і навіть дідусь «…бабусині історії називав побрехеньками і …робив так, як вона радила» [1, с. 6]. Вона була дуже богобоязливою людиною, але водночас «…в ній уживалось язичництво, древні вірування й повір’я, знання глибинного, здавалося, бозна з яких глибин видобутого фольклору і правічної народної мудрості» [1, с. 6]. Мовлення головного персонажа збагачено західно-польським діалектом, який у сучасних умовах занепадає в рідному селі.

У книзі В. Лис показує внутрішню красу Пелагеї: «…мені таки вдалося заглянути йому в очі. То справді були світло-сірі очі … просто розумні світло-сірі очі» [1, с. 17], а також доброту її вчинків: «…сонце поклич, навіть як його не бачиш, посади промінчик на долоню, хай посидить, доки хочеш, щоб сидів» [1, с. 61].

Основний життєвий етап бабуся провела на поліському хуторі недалеко від села Згорани, звідки до неї приходили жінки на душевні бесіди (насправді, щоб зняти душевні вроки). «Душевні бесіди» – це сучасний вид психотерапії. Зацікавлюючись людиною, вслухаючись у її розповідь, Пелагея намагалась розуміти їхнє горе, як своє. Її добре слово відганяло зло і страх від дітей, коли вони заходились у плачі. Пелагея радила промовляти до дитини лагідно й відкрито: «А ти мамі сонечко подаруй, вона й усміхнеться й сваріння своє забуде, чого гнівалась» [1, с. 10]. І це дійсно допомагало.

Талант повивальниці прихиляв до неї людей. Баба Палажка готувала себе до цього процесу, адже «…передчувала, кому дитина (знала, до кого покличуть) має з’явиться на світ» [1, с. 19]. Пелагея володіла знахарськими знаннями – вміла за шумом дерев визначати погодні умови («Цієї ночі піде сніг» чи «Буде через день шура-бура» [1, с. 80]), лікувати людей нетрадиційними методами («...я чєсом руки до тіла прикладаю, просто прикладаю, кажуть, легшає, ну, там живіт перестає боліти ци й голова. Руки холод мої відчувають, а потим тепліють. Значить, полегшало людині» [1, с. 60]).

Про свої заняття вона оповідала просто: «...збираю траву і ягоду на ліки. Щось людям раджу. І трава, і пташка, і кіт, і пес, і дерево – на їднім світі живем» [1, с. 64]. Вона зналась на цілющих властивостях трав і ягід, уміла використовувати їх. Наприклад, від «червоної голови» (по-сучасному гіпертонії), бурячкового лиця –давала людині калину; ягоду (чорницю) радила тим, у кого слабкий зір, болять очі й хворе серце.

Образ пам’яті у творі є одухотвореним, оскільки увиразнюється такою деталлю як птах, що летить. Птах є оберегом роду, зокрема сім’ї, і призводить до гармонії (в житті та природі). Читачеві не важко зрозуміти, що, «…провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж світу, може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше ‒ людину в ньому» [1, с. 21].

У власній концепції світу Пелагея наголошує на тому, що хутір – це макрокосм, а коли в макрокосмі втрачається деталь – він перетворюється в мікрокосм. Але ж ще відбувається повернення до міфологічного світоуявлення людства: макрокосмос (Всесвіт) і мікрокосмос (людина), а місце їх перетину – хутір, ще ширше – гармонія, краса, яка панує в ньому.

Отже, В. Лис переосмислив історію однієї людини, змалювавши образ волинян і поліщуків загалом. Він використав знайомий регіон з метою показу красивої душі бабусі як сталої хутірської світоглядної системи.

Література

1.           Лис В. Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї. Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 2014. 240 с.

2.           Поліщук Я. Три жіночі долі. URL : http://litakcent.com/2015/05/26/try-zhinochi-doli/ (дата звернення : 15.02.2022).

3.           Хом’як Т. Жінка на вістрі історії (за романом В. Лиса «Соло для Соломії»). Вісник Запорізького національного університету. Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2014. № 1. С. 110–118.