Максименко О. Л. ЛІРИЧНА ПОЕЗІЯ В. МИРОНЕНКА НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ «ЗАБОЙ»

 

                                                                                                          Максименко О. Л.

                                                                                                                           інженер

                    ВАТ «НВП Краматорський завод енергетичного машинобудування»

      ЛІРИЧНА ПОЕЗІЯ В. МИРОНЕНКА НА  СТОРІНКАХ  ЖУРНАЛУ   

                                                           «ЗАБОЙ»

          Свого часу Д. Павличко охарактеризував митецьку спадщину Івана Франка як «terra incognita», маючи на увазі її малодослідженість. Це, до певної міри, можна сказати і про донбаську письменницьку організацію 20-х років минулого сторіччя «Забой». Щоправда, останніми роками увага істориків літератури, краєзнавців до цієї організації зростає, однак переважають публікації  оглядового плану, або статті-персоналії, присвячені найвідомішим письменникам-забоївцям. Але ж відомо,  що  організація  мала  розгалужену  мережу  філій  по  всьому  Донбасові,  а  «низові»  забоївці  активно  друкувалися  на  сторінках  однойменного  журналу.    Підготовлено й ряд розвідок автора  цих  тез,  одна  з  яких  надрукована [1, с. 10−13].  Було встановлено, що протягом 1925 – 1928 років на його шпальтах часто зʼявлялися твори письменника із Краматорська Василя Мироненка,  хоча його поетична спадщина ніким не аналізувалася та й ніяких біографічних даних не існує.

          Керівництвом організації, зокрема О. Селівановським, було сформульовано завдання: «… осередки «Забоя» на шахтах і заводах. Центр в Артемівську. Зв’язок із масами». Після чого в містах регіону — Костянтинівці, Краматорську, Горлівці, Єнакієвому, Лисичанську, Кадіївці, Маріуполі, Луганську — з’явилися осередки письменницької організації» [2]. Безпосередніми осередками для членів організації могли слугувати редакції місцевих газет. Так, краматорська газета «Домна» (заснована 1927 року, 1930-го року перейменована в «Краматорскую правду») систематично подавала оголошення про засідання літературного гуртка, і саме співпраця з газетою сприяла становленню власне літературного хисту аматорів «красного письменства». «Робкором «Краматорской правды» починав свій творчий шлях відомий радянський журналіст Герой Радянського Союзу С. О. Борзенко. Тут же зростала журналістська майстерність М. Д. Бланка та М. М. Шарабана, мужніло письменницьке перо В. П. Іванова (Краматорського), Г. О. Марягіна і П. О. Трейдуба. Співробітником редакції газети був український радянський поет Марат Андрущенко (Ю. В. Андрущенко).» [3, с. 452]  Однак, як бачимо, прізвища  В. Мироненка не згадується, хоча, а ми апріорі переконані в цьому, він був помітною постаттю літературного життя Краматорська середини 20-х років.

          Щоб точніше зрозуміти змістово-пафосний характер поезій  краматорського автора, варто взяти до уваги той факт, що в літературі 20-х років чітко простежуються три змістово-ідейні лінії: 1 ‒ сувора ригористика соціальних пріоритетів, готовність до самопожертвування заради утвердження комуністичної ідеології («Офіра» В. Чумака); 2 – заглиблення у філософсько-етичні проблеми, схиляння до відстоювання загальнолюдських цінностей, замилування митецькою довершеністю Античності та красою природного довкілля (творчість поетів-неокласиків); 3 – дуалістичність світовідчуття, складність, а то й неможливість вибору між ідеологічним та загальнолюдським. Усю складність подібних «коливань» доволі точно охарактеризував М. Зеров на прикладі творчості В. Еллана-Блакитного: «Перед собою, як перед носителем певної ідеології, поставив завдання бути корисним, будити бадьорість і революційну енергію. І своїх вимог тримався з незвичайним ригоризмом. З окремих фраз, з різних натяків і випадкових, незлагоджених слів ми бачимо, що в ньому було щось від тонкого ніжного лірика, якому зрозумілі були «мотиви вітру...». Але громадянин і політичний борець дозволяв йому брати перо тільки для програмово-бадьорих декларацій... З цього погляду вся історія його поетичної творчості є історія суворого самоконтролю і невідхильного заморожування в собі ніжного інтимного лірика» [4, с. 48−49]:

                                                             ТИ ПРОБАЧ...

                                    «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, ‒

                                     Я з тобою і нерівний, і розкиданий.

                                     Се тому, що я боям довіку відданий,

                                     Се тому, що я шаленим бурям рідний,

                                     Що в тебе таке нервове, ніжне личенько...» [5, с. 105]

          Поетичний доробок Василя Мироненка складається з творів різноманітних за своєю змістово-пафосною спрямованістю. Ми ж виокремлюємо дві групи віршів: 1 – виробничо-індустріальна («Велетням» (1927), «Ніч» (1927)); 2 – пейзажна лірика («Люблю дивитись» (1927)).

          Про вірші першої групи можна сказати, що на змістовому рівні вони відбивають тогочасну загальну тенденцію повʼязування розвитку індустріального виробництва з побудовою нового суспільства:

                                              «Огненна квітка розцвіта:

                                                Із домни плавку випускають.

                                                Із димарів у небо дим.

                                                Руду ковтає домна знову…

                                                Тут Україні молодій

                                                 Кується серце з криці нове.» [6, с. 5].

          Захоплюючись змалюванням власне виробничого процесу, поет навіть не помічає небажаних у даному разі тавтологій (повторення слова домни, димарі − дим) та розхожих зображальних штампів («серце з криці»).

          Однак за гребенями димлячих труб В. Мироненко намагається побачити й саму людину («Велетням»), хоча до повної міри йому це й не вдається. Зрозуміло, що шуміти завод «залізодимно» (ось цікавий оказіоналізм!) здатен лише завдяки робітникам, яких, відповідно до пропагандистсько-комуністичної риторики, автор називає велетнями духу, прорікаючи, що «Віки їх слід не заметуть» [5, с. 19].

                                             «Шумить  завод  залізодимно.

                                               В  усіх  кутках  шумить  життя,

                                               Минають  дні,  летять  хвилини

                                                І  в  слід  віки  їм  торохтять.»  [7, с. 19]

          В.  Мироненко  у  своєму  творі  хоче  показати,  що  еконміка  вища  за  політику.  Підприємства працюють  і  будуть   працювати,  а  держави  падають  і  мруть.

          Автор  ледь  встигає  за  «скаженим  бігом»  днів,  які  зникають   у  чорній  млі.  Тоб  то  настільки  охвачені  люди  виробництвом,  що  не  помічають  як  пролітають  дні,  а  за  ними  і  роки.

          Однак читач так і не побачив жодного обличчя, не пройнявся тими почуваннями, настроями, якими живе кожна людина праці.

          На цьому «обезличеному» фоні значно краще виглядає поезія «Люблю дивитись». У ній письменник виявляє себе як людина, здатна підмічати незвичайне у звичайному, дослухатися до інтимних переживань, майстерно передавати психічний стан індивіда. Саме завдяки цьому над лісом пропливає «тихий-тихий хмаробіг» і зʼявляється «кров багряна на вербі». А там де краса природи, там і кохання. Його мотив починає звучати вже у другій строфі, коли ніч одягає таємничу вуаль, розпалюючи в юнака молодечу пристрасть:

                                               «Тоді я марю про кохання

                                                Про щастя-долю, сонце-світ,

                                                 Думки одна одну штовхають,

                                                 Бо тісно думам в голові.» [8, с. 29].

          Тож від цього щирого зізнання починає по-іншому калатати серце не лише в ліричного героя, а й у кожного читача, бо:

                                                  «Хтось невідомий підпливає

                                                   У серце тихо: тук-тук-тук!» [8, с. 29].

          Як нам видається, даний вірш засвідчив неабияку художню майстерність краматорського поета, але, на жаль, не вдалося більше знайти його публікацій на сторінках журналу «Забой».

                                                           Література

1. Максименко О., Сиротенко В. Фейлетон як складова митецького доробку Василя Іваніва-Краматорського / О. Максименко, В. Сиротенко. // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. Частина І. - 2012. - № 3 (238).

2. Видавали на-гора і вугілля, і вірші // Електронний ресурс. - Режим доступу http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=154515

3. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Донецька область. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії Академії наук УРСР, 1970. – 992 с.

4. Історія української літератури ХХ сторіччя та методика її викладання [текст]: навчальний посібник / В.П. Сиротенко, Р.Ф. Суровцева – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 392 с.

5. Еллан (Блакитний) В. Твори в 2-х томах. Т. 1. / В. Еллан (Блакитний). – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1958. – 299 с.

6.  Мироненко В.  Ніч / В. Мироненко. // Забой. – 1927. − № 7.

7.  Мироненко В.  Велетням / В. Мироненко. // Забой. – 1927. − № 3−4.

        8.  Мироненко В.  Люблю дивитись / В. Мироненко. // Забой. – 1927. − № 11.