Смирнов О. В. СИНЕРГЕТИКА МОРСЬКИХ ОБШИРІВ У МАРИНІСТИЧНІЙ ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

 

Смирнов О. В.

студент магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

 

СИНЕРГЕТИКА МОРСЬКИХ ОБШИРІВ У МАРИНІСТИЧНІЙ ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

 

Тематично розмаїтий доробок запорізької поетеси М. Брацило містить яскраві пейзажні замальовки та філософічні історичні екскурси в минуле Наддніпрянщини, ніжні, зворушливі любовні історії та патетичні заспіви на честь рідної землі, фантасмагоричні візії та меткі, деталізовані спостереження над реаліями життя.

Серед тематичного багатства творчості авторки мариністика посідає особливе місце, оскільки життєвий шлях М. Брацило був тісно пов’язаний із морем. Так, Л. Брацило, мама письменниці, стверджувала, що її донька обожнювала власне ім’я за «співзвучність з безмежною водною стихією … адже Марина з грецького означає – «морська» [1, с. 196], а на думку знайомих мисткині, її сповнений жаги до пригод і відкриттів характер дійсно нагадував стрімкий водний потік.

Темою роботи є студіювання віршосвіту мариністичних поезій М. Брацило. Об’єкт дослідження – поезії авторки, приналежні до морського тематичного вектора, а предмет – концептуальні параметри їх текстоструктури. Творчість письменниці фігурувала в розвідках В. Жилінського, Л. Клименко, А. Рекубрацького, С. Стрільця, Ю. Тонєєвої та ін. Утім, до сьогодні доробок мисткині ще не розглядався крізь призму когнітивного літературознавства та вчення про синергетику, чим зумовлена наукова новизна статті. Мета дослідження – здійснити інтерпретацію поезій М. Брацило морської тематики, розглянувши багатовимірність їх змісту та вербалізаційного інструментарію.

Осердям мариністичної лірики письменниці, її стрижневим елементом виступає концепт морської домівки з референтом місця становлення.

Цей когнітивний домен у творчості авторки «споруджений» із трьох ключових елементів: моря, вітру й текстового «Я», котрі перебувають у співдії та функціюють, як відкриті підсистеми ризоморфного типу. Ліричний суб’єкт – розчинене, відповідно до буддистських уявлень, у середовищі еґо – злитий із морем і вітром. Море – віддзеркалення глибокого й розбурханого внутрішнього світу – невіддільне від особистості й атмосферних потоків (які, власне, і порушують його спокій). Вітер – спрямовувач руху хвиль та устремлінь суб’єкта – не мислиться без моря та дислокованого в ньому «Я» авторки. Означені стихії зазнають взаємної дифузії, необмежено «взаємоперетікають», завдяки чому забезпечується гомеостаз – «підтримка програми функціювання» [3, с. 159] – локусу моря: «… цілую піняві уста океанові, / я шалію від крику його легіонів! / обривають вітри чайок зболені грона / і червоний пісок перелічують наново» [1, с. 6] («Шторм»).

Три окреслені «кити» творять систему мариністичного помешкання ліричної героїні, де послідовно втілюються засадничі принципи синергетики.

         Передовсім, структура образу дому у водному просторі ієрархічна. Її найвищий щабель займає світ ментальних процесів текстового «Я», металогічно відтворений у поезіях через симфонію моря (як пригодолюбної та свободоспраглої натури мисткині), вітру (волі в ніцшеанському розумінні) й самості (за К. Юнгом [4]). На цьому рівні глибинної семантики образів під домівкою суб’єкта мається на увазі свідомість, де взаємоперетікання і є процесом становлення, коли есенція особистості рухається до підкорення певної вершини за сприяння пориву волі. І в такому разі весь предметний світ мариністичних віршів – алегорія того, що відбувається у внутрішньому світі еґо. Не випадково в «Мальті…» поетична проекція авторки акцентує: «Вежі… костели… Бо́їми – / сон чи реалія? Де? / Попід і понад тобою / тіло моє молоде … Друже! Не думай de mare, / щоб не згадалася – я» [1, с. 11]. 

Другий щабель концепту дому вже побудований на буквальних смислах: повітря можна прирівняти до стелі, море – до стін і підлоги, де й живе текстове «Я». Причому цей тернарний «фундамент» містить множину елементів нижчого порядку, які лежать в основі третього рівня помешкання: у повітрі знаходяться хмари, птахи й листя, а в морі – пісок, камінці й мушлі.

         Нарешті, містить складники й саме текстове «Я», котре проживає в цій домівці, адже ліричний суб’єкт буквально мислить себе синтезом води й вітру і в їхньому «взаємоперетіканні» настільки захоплюється насолодженням морськими обширами, що майже розчиняється в них: «Твоє обличчя ска́пує у трави: / врос- / тай / вростай у хвилю / вцвітай у плюскіт» [1, с. 22]. Так досягається первозданний стан єдності людини зі стихією, коли лірична героїня усвідомлює, що її дім – це її «Я», і перестає відділяти себе від складників середовища: «Я майже річка. Я спів і щебет» [1, с. 31].

         У неї море існує заради моря, вітер – заради вітру, а вона – заради них обох, і може здатися, що за нескінченною симфонією води, вітру й морської діви нічого глибшого не стоїть. Але це хибне враження: просякнуте рисами постмодерної естетики мариністичне помешкання творчого еґо не беззмістовне, герметичне й замкнуте, а таємниче, багатовимірне й відкрите.

         За своєю природою воно є не тихою гаванню, а розбурханою синню, еквівалентом віддаленості від точки термодинамічної рівноваги. Серед неспокою хвиль лірична героїня знаходиться одна й почувається дещо самотньо, хоча це зовсім не та самотність, що мала місце в міському топосі: «Ви будете удвох. А я – одна. / Але ніхто із нас не буде проти» [1, с. 9]. У мариністичних поезіях одинокість пов’язана не зі стражданням, а зі свободою, яка підтримує цілісність «взаємоперетікання» води, еґо й вітру, допомагаючи реалізувати телеологічність локусу моря, ціль-програма існування якого здійснюється саме в координатах свободи й самотності, відчутно модифікованих пригодолюбством. Коли в порожньому водному просторі дому з’являється щось нове, то поетична проекція мисткині як зацікавлена в незвіданостях господиня поривається це вивчати. Так художньо втілюється ідея притоку енергії ззовні, за рахунок чого система ускладнюється шляхом формування зон флуктації – відхилення (у конкретному випадку – від стану одинокості), – де тернарна кооперація води, еґо й вітру набуває цілеспрямованого руху в напрямку невідомого, котрим може слугувати човен, берег континенту, острів тощо.

         Програмується безперервний процес переходу текстового «Я» (а за ним – моря й вітру) від вивчення одного об’єкта до іншого. У його рамках власне і знаходить вияв концепція особистісного становлення, що в дійсності протікає, як безупинний пошук орієнтирів. Іншими словами, водна стихія для ліричної героїні є домом на колесах, котрий керується через волевиявлення й дозволяє відкривати таємниці світу задля особистісного розвитку.

         Недаремно у віршах відведено важливу роль темі мореплавства. У світлі зазначеного вона звучить, як індивідуальне шукання істини, котре є внеском у загальний набуток людства, а отже, і способом здобуття нетлінного визнання. Так, описуючи відкриття Колумбом Америки, текстове «Я» акцентує: «І ступив на землю невідому, / Наче шлях в безсмертя відшукав» [1, с. 14]. Тобто «взаємоперетікання» води, еґо й вітру в мариністичній ліриці М. Брацило – форма основоположної гри в пошуках смислів, за програмою якої лірична героїня мандрує різними закутками власної оселі від атрактора до атрактора.

У цій ролі виступають човни (кольорами яких насолоджується творче еґо), узбережжя сонячного міста (де лірична героїня прислухається до розмаїтих звуків), Мальтійський архіпелаг (на котрому текстове «Я» прагне вивчати південні сузір’я) та, насамкінець, Іспанія. У віршах ця країна, власне, й уособлює в собі жагу до відкриттів та вірність константному пошуку в житті, за що лірична героїня як мешканка простору становлення її глибоко шанує: «Стануть порожніми / ранки і ночі, / Вкриють волосся / піна і сіль. / Чуєте? – Море / стиха шепоче: / «Слава Іспанії / вища, ніж біль» [1, с. 17].

Отже, в мариністичній ліриці М. Брацило дім-море є відображенням мікрокосму особистості, де в мінливій ментальній субстанції контраст між наявним і бажаним програмує вольові хвилювання-спрямовувачі еґо по траєкторії руху до макрокосмічної мети. Морський обшир має за основу процесуальний фундамент, функціюючи за принципами існування динамічної системи, сформованими в рамках вчення про синергетику. Через це біля витоків його образної системи знаходиться атрактороспрямоване «взаємоперетікання» води, еґо й вітру. Переживаючи єднання зі стихіями, лірична героїня долучається до круговерті пошуку, щоб особистісно зміцнюватися, збагачуючись враженнями від візитування таємничих ділянок-земель буремного життя.

Література:

1.   Брацило М. А. Mare amoris. Морю, з любов’ю : лірика. Запоріжжя : Дике Поле, 2011. 44 с.

2.   Брацило М. А. Я зроду тут живу… : рання лірика, спогади сучасників. Запоріжжя : Дике Поле, 2018. 248 с.

3.   Буданов В. Г. Методология и принципы синергетики. Філософія освіти : міжнар. наук. журн. Київ : Інститут вищої освіти НАНП. 2006. № 1 (3). С. 143–172.

4.   Юнг К. Г. Архетип и символ / пер. с нем. А. Руткевича, В. Зеленского. Москва : Renaissance IV Ewо-S&D, 1991. 160 с.