вівторок, 23 лютого 2021 р.

Павлик Н. М. ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ «ЗАПОВІТ» Т. Г. ШЕВЧЕНКА

 

                                                                                                                                     Павлик Н. М.

                                                                                  старший науковий співробітник

                                                                                   Музею Заповіту Т. Г. Шевченка

 

ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ «ЗАПОВІТ» Т. Г. ШЕВЧЕНКА

 

Загальновідомо, що Т. Шевченко написав «Заповіт» у покоях переяславського лікаря Андрія Йосиповича Козачковського. Нині це меморіальна кімната Музею Заповіту Т. Г. Шевченка: її називають священною, адже там відбулась таємниця народження всесвітньо відомого твору українського генія.

Перебуваючи вдруге в гостях в А. Й. Козачковського, у кінці жовтня 1845 року Т. Шевченко дуже захворів. Наприкінці листопада поет переїхав до            с. В’юнище у зв’язку з ремонтом будинку А. Й. Козачковського. Майже місяць поет жив у Степана Никифоровича Самойлова, та наприкінці грудня стан здоров’я різко погіршився: недуга прикувала до ліжка. Стривожений господар закутав поета в кожух і повіз у Переяслав до А. Козачковського, з надією на допомогу, адже той свого часу закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію.

У хворого почалося двостороннє запалення легень: у той час мало хто виліковувався від цієї хвороби. Про це знав лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним. А. Козачковський підлікував знеможеного Тараса й у ніч на 25 грудня той підвівся з ліжка, запалив свічку, взяв олівець, папір і почав мережати рядки –  «Як умру, то поховайте…». Після написання «Заповіту» Т. Шевченко 7 місяців не писав жодного рядка, що свідчить про щиру сповідальність, а не просто художнє оформлення думок та почуттів.

Завдяки турботам А. Й. Козачковського Т. Шевченко незабаром одужав, а «Заповіт» пішов поміж люди. Уперше твір під назвою «Думка» надрукований у збірці «Новыя стихотворенія Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859).

Саме на Переяславщині восени 1845 р. Т. Шевченко написав 10 епохальних творів, і як творчий вінець Переяславської осені – світу явлено «Заповіт». Знаково, що народини такої поезії відбулись у велике свято: вірш написано на Різдво – 25 грудня.

Силу Шевченкового «Заповіту» одразу відчули охоронці самодержавства. Шеф жандармів і начальник третього відділу Олексій Орлов, переглядаючи рукописну збірку «Три літа», яка стала головною підставою звинувачення поета й заслання аж на десять років, із люттю перекреслив текст «Заповіту», кваліфікувавши цей твір (та й деякі інші), висловлюючись мовою оригіналу, як «в высшей степени дерзкого и возмутительного содержания».

Цікаве припущення зробив кандидат медичних наук П. Коваленко в книзі «Серце моє трудне, що в тебе болить?..»: «…У 1845 році, в Переяславі написано знаменитий «Заповіт». Довідкова література пише, що цей вірш Тарас Григорович  написав під впливом важкої хвороби і, незважаючи на молодість поета (31 рік), він був продиктований страхом смерті. Безперечно, такий логічний зв’язок між хворобою та заповідальним змістом вірша існує.

Саме через страх смерті, на фоні важкої виснажливої хвороби та великого емоційного навантаження, Т. Шевченко у цьому політичному зверненні до народу («Заповіті») висловлював свою принципову позицію…

Отже, на основі цього вельми драматичного факту, пов’язаного з обставинами  створення «Заповіту», можна прийти до висновку, що хвороба Т. Шевченка у 1845 році була надзвичайно важкою, якщо тридцятиоднорічному поетові довелося думати про смерть і писати прощальний заповіт.

Проте під «Заповітом» стоїть  трохи пізніша дата, – не жовтень, час хвороби, а грудень 1845 року. Чим пояснюється така невелика розбіжність? Можливо, вірш також було написано у жовтні, а в кінці року зроблено його остаточну редакцію і поставлено дату «25 грудня». Могло бути загострення хвороби у грудні. Тоді все збігається» [1, c. 31].

До речі, переяславські письменники І. Кирій у збірці «Після грози» та В. Дарда в романі «Переяславські дзвони» також досить цікаво (але художньо) інтерпретують за яких умов 1845 року молодий Т. Шевченко написав славнозвісний «Заповіт».

А ще існує думка, що Т. Шевченко написав «Заповіт» зовсім не в Переяславі. Можна припустити, що перші 8 рядків Кобзар створив на світанку 25 грудня 1845 року в розпал хвороби, а інші 16 рядків доопрацьовував пізніше. Коли уважно придивитися, то помітно, що в перших 8 рядках поет робить заповіт щодо своє особи, а далі – майбутнім поколінням. Таким чином твір неначе різко переділений побажаннями митця, що наводить на думку про осмислення, глибокі роздуми перш ніж озвучити не щось своє настроєве, а значиме для майбутнього.

Можна з впевненістю стверджувати, що «Заповіт» Т. Шевченка переяславський не тільки тому, що написаний у Переяславі, а й тому, що у ньому чітко вказані локації Переяславщини. Це ж підтверджують і життєві обставини та побажання самого поета. Спробуємо аргументувати.     

Т. Шевченко у творі чітко вказує на локації Переяславщини: «поховайте мене на могилі» [2, с. 284] (працюючи в Археографічній комісії він бачив Трибратню, Виблу, Богданову могили. Очевидно, на одній із них і хотів бути похованим), «Щоб лани широкополі, // і Дніпро і кручі // було видно» [2, с. 284] (якраз їх і видно з Андрушів, про які він писав «Й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші» [3, с. 394]), «було чути, // як реве ревучий» [2. с. 284]  (там – біля В’юнищ і було урочище, що мало народну назву Ревуче. В. П. Мельник (06.08.1951 р. н.) оприлюднила розповідь старожитньої бабусі із с. В’юнище, яка розповідала, що в шевченківські часи в Дніпро весною тала вода прибувала так, що стояло ревище, яке було чути аж у Григорівці). Такі орієнтири наводять на думку, що Шевченко бажав бути похованим де «лани широкополі» – тобто на лівому березі Дніпра на Переяславщині.

Задумаймося, до кого були звернені слова Т. Шевченка «Як умру, то поховайте…», який, відчуваючи передсмертні хвилини, турбувався про елементарне поховання. Вони безперечно адресовані надійному й вірному другові А. Козачковському та його оточенню. Рідня поета була далеко, та й досить убога, щоб організути перевезення та похорон. Т. Шевченко чітко усвідомлював, що першим написане однозначно побачить А. Козачковський, у садибі якого він пережив жахливі хвилини передсмертних відчуттів. Коли б помер у той час, то останній спочинок Т. Шевченко мав би на Переяславщині, десь поблизу Дніпра, чи то біля В'юнищ, чи біля Андрушів, адже поетова душевна прив'язаність до цих країв проглядається й у пізніших творах. На засланні 1847 року він пише поему «Сон», де ностальгійні візії про милий серцю Переяславський край. «З Переяслава старого, // З Виблої могили» бачить поет «Собор Мазепи сяє, біліє, // Батька Богдана могила мріє, // Київським шляхом верби похилі // Трибратні давні могили вкрили. // З Трубайлом Альта меж осокою // Зійшлась, з'єдналась, мов брат з сестрою» [2, с. 237].

Автограф у рукописній збірці «Три літа» Т. Шевченком чітко датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові», що і є беззаперечним аргументом переяславського  походження вірша «Як умру, то поховайте…».

У Полтаві існує пірамідальної форми (у пустелях Давнього Єгипту піраміди – пам’ятки фараонам) постамент Т. Шевченку скульптора І. Кавалерідзе, де викарбувано рядок із «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!». Саме в Полтаві постав один із перших монументів Т. Шевченку, а Переяслав, де був написаний «Заповіт», на 1845 р. входив до  Полтавської губернії.

У Переяславі є пам’ятний знак скульптура В. Шишова на честь написання Т. Шевченком «Заповіту». Це єдиний пам’ятник у світі біля підніжжя якого на гранітній стелі повністю вигравірувано авторський рукопис вірша «Як умру, то поховайте…». Скульптор зобразив Т. Шевченка молодим, приблизно в тридцятиоднорічному віці, коли він написав «Заповіт». Образ Кобзаря поданий у стрімкому русі, погляд спрямований униз – неначе робиться вибір шляху, що поведе в тривожне майбуття. Рух передано зображенням одягу, який розвівається на вітрі. Обличчя Кобзаря – молоде, натхненне й у задумі: які заповіти лишити «і мертвим, і живим, і ненарожденним…». При цьому ліву руку Кобзар приклав до серця, символічно даючи знати, що воно належить рідному народу.

Перед сакральним образом Тараса Шевченка кожен думає свою думу, і чи буде наша українська сім’я по-шевченківськи «новою і вольною», де «в своїй хаті своя й правда,  // І сила, і воля» [2, c. 266] сьогодні залежить від кожного національно свідомого українця, що робить свій вибір, звіряючись на Шевченків «Заповіт».

                                                                       

                                                              Література

1. Коваленко П. П. Серце моє трудне, що в тебе болить…? (Захворювання і смерть Т. Г. Шевченка з погляду сучасної медицини). Чернівці: Видавництво «Молодий буковинець», 2000. 64 с.

2. Шевченко Т. Кобзар. К. : Радянська школа, 1987. 608 с.

3. Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах. К. : Державне видавництво художньої літератури, 1955.  Драматичні твори. Журнал. Вибрані листи. Т. 3. 645 с.

1 коментар:

  1. Шановного автора хотіла б запитати, чому цитуєте текст із Кобзаря, а не з повного зібрання творів? Тому, що текст "Заповіту" - різний? Скільки ж усього списків дійшло до нас?

    ВідповістиВидалити

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.