студент 4 курсу
Запорізький національний
університет
Наук. кер.: к. філол. н., доц.
Ніколаєнко В. М.
ПЕРСОНІФІКАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ В ПОЕЗІЯХ М. БРАЦИЛО ПРО СВІТАНКОВУ ХОРТИЦЮ
Підкреслено чуттєва й
дещо загадкова лірика запорізької мисткині М. Брацило сповнена любові до
степових ландшафтів рідного краю. Їх змалювання посідає одне з центральних
місць у доробку авторки й характеризується проникливістю, певною елегійністю та
філософічною заглибленістю, що зумовлено впливом біографічного чинника: «закоханість»
поетеси в запорізькі степи рефлексувалася на папері у множині виражальних
засобів, майстерно сплетених для створення потужних стилістичних ефектів.
Серед пейзажних
поезій М. Брацило доволі цікавим художнім явищем є вірші, де описано хортицькі
краєвиди в ореолі світання. У цій групі творів текстове «Я» авторки «смакує»
красою ландшафтних обширів, зосереджуючись на замилуванні мистецьким словом,
яке втілює в собі природну досконалість. Як наслідок, конекції в поетикальній
системі текстів встановлюються так, щоб відображати комплекс відношень між
явищами художнього континууму, котрий є поетичним «зліпком» дійсності, у зв’язку
з чим природне середовище функціює в ньому як високоорганізована спільнота
живих істот, а на перший план в інтенціональній системі поезій виходить прийом
персоніфікації.
Темою роботи є
вивчення специфіки побутування прозопопеї в пейзажній ліриці М. Брацило,
присвяченій вранішнім хортицьким краєвидам. Об’єкт дослідження – вірші мисткині,
у яких фігурує образ світанкової Хортиці, а предмет – система
зображально-виражальних засобів цих творів. Поезію авторки досліджували В.
Жилінський, Г. Лютий, К. Терлецький, О. Стадніченко, П. Юрик та ін. Утім,
окреслена група текстів іще не була об’єктом
літературознавчих студій, а поняття про персоніфікаційні стратегії на сьогодні
залишається не висвітленим, що становить наукову новизну статті. Мета роботи –
деталізувати уявлення про ідіостиль М. Брацило через визначення особливостей художнього
прийому уособлення в її доробку.
Найпоширенішим
різновидом персоніфікації у віршах авторки про світанкову Хортицю є класичне
заміщення неживого явищем живої природи, тобто «образне синтезування», що
втілюється у двох поетичних формах.
Письменниця, провівши
значну частину свого дитинства в Гуляйполі (степова зона), у текстах мислила себе
частинкою запорізького степу, а всій його флорі приписувала поведінкові
властивості людини.
Через це, по-перше, в
її поезіях іменники-неістоти на означення стихій, погодних станів, рослинності
тощо органічно поєднуються з дієсловами мовлення, відчуття чи дії. Скажімо, у
творі «Що з тобою, моя Україно?», де описується схід сонця над Хортицею, за
допомогою такої метафоризації одночасно показано і втіху рослинності, зумовлену
появою небесного світила, без якого флора існувати не може, і захват ліричної
героїні, котра спостерігає за світанковим дійством: «П’ючи стру́ми сонячної зливи, / Мов життя затверджуючи тим, / Золотим
колоссям марить нива, / Марить степ розмаєм золотим» [1, с. 12]. А у
вірші «Зорі облітають пелюстками…» меланхолійна атмосфера обсервації квітневого
зорепаду у вишневому садку значною мірою запрограмована прикінцевою
прозопопеєю: «Чи відзорепадило у квітні, / Чи у серпні виплакався сад»
[1, с. 55].
До речі, в аналізованих текстах трапляються не лише
іменниково-дієслівні «лігатури». Так, у щойно згаданій поезії маємо взаємодію
двох іменників, протилежних за категорією істота / неістота, що продукує ефект уособлення:
«Зорі з неба
падають, мов з саду. / Смертниці…» [1,
с. 55]. А у вірші «Що з тобою, моя Україно?» спостерігаємо взаємовплив
іменника-неістоти й дієприкметника: «Так стою, окрадена вітрами…» [1, с. 12].
По-друге, у розглянутих текстах персоніфікаційної функції набувають
порівняння. Для прикладу: «Наче стомлена
за день дитина, / Сном забулась сумна Україна»
[1, с. 25], «Ця забута сплюндрована мова – / Наче голос скорботний благає» [1, с. 25] (із поезії «Що з тобою, моя Україно?»). Як бачимо, класична схема Л.
Тимофєєва [3] для тропів (А + Х = Ха, де Х – факт
дійсності, А – образна характеристика, а Ха – результат перенесення її значення
(у наведених прикладах – через порівняння) на цей факт) у вищенаведених рядках зазнає
модифікації, оскільки сама характеристика містить не лише набір потенційно
властивих факту (Х) ознак (А), але й ознаку, що суперечить природі факту (В):
лексеми «дитина» і «благати» окреслюють площину живого світу, у той час як
слова «країна» та «мова» – абстрактні поняття, котрі в порівнянні набувають
образної виразності (а) та персоніфікуються (в): АВ + Х = Хав.
Ще складніше уособлення обіграно у вірші «Зорі облітають пелюстками…»: «Ранок, нерозкаяний, мов Каїн, / Кров
із пальців змиє у воді» [1, с. 55]. Тут «порівняльна» персоніфікація (два
звороти в першому рядку) поєднується із «синтетичною» (образне накладання) та
поглиблюється поетичним етимологізуванням (історично
слова «каятися» < іє. *kṷōi- («відплачувати») [див. : 2, с. 413] і «Каїн» (д.-івр. «першостворений» [див. : 4]) не пов’язані, але
в тексті вони вступають у паронімічні відношення, тому
нібито «взаєморозкриваються»). У результаті поєднань виходить троп іншого
ґатунку – розгорнута метафора (пишучи про те, що ранок омиє закривавлені
руки, мисткиня мала на увазі, що у степах розвидниться).
Анімістичні переконання ліричної героїні теж упливають на граматичний і
синтаксичний рівні текстів, тому при звертанні до явищ неживої природи
використовується саме форма кличного відмінка (на противагу більш узвичаєній
для неістот, котра збігається з називним). Це породжує, так би мовити, «граматичну»
прозопопею та, як наслідок, появу риторичних фігур. Як-от: «Аве, Сонце, дню весняний, Аве» [1, с. 12], «Оживи, зачарований краю!» [1, с. 25]. У наведених рядках помітно, що
іменники-неістоти персоніфікуються не семантично, а за допомогою флексій, тобто
формальних засобів, які в поетичному контексті набувають значеннєвого відтінку
(виступають маркером приналежності явища до категорії живої природи). Це
свідчить про дію формозмістової дифузії.
Віра в одухотвореність степового локусу знаходить відображення і в
специфічній світорецепції ліричної героїні. Спостерігаючи за хортицькими
краєвидами, вона бачить не тільки яскраві пейзажні панорами, але й трансформує
їх у своїй уяві в епізоди людського життя. Як наслідок, образ у цих віршах набуває
підкресленої металогічності, двоякості: фактично описується природне
середовище, але через призму сприйняття творчого еґо воно персоніфікується,
тобто відбувається щось на кшталт «суб’єктивного» уособлення.
Приклад такого тропу наявний у поезії «А там, за синьою фіранкою…», де
йдеться про обсервацію світання через віконну шибку.
Твір відкривається ніжним поєднанням епітетів і поширеного порівняння: «Ще не дозріла і нага /
Природа, наче квітка в пуп’янку, /
Для мене дивом достига» [1, с. 58]. У цьому тексті важливу роль відіграє
запрограмована нерегулярним римуванням і анжамбеманом атмосфера передчуття:
лірична героїня мовби очікує, коли закінчиться досвітня «увертюра» й настане
час для «партії» дня, тому підводить читача до інтриги через показ унікальності,
здавалося б, буденної події: «Бо хоче [природа] для одної мене … збутись тут» [1,
с. 58].
Ця поетична загадка розв’язується тільки наприкінці, коли творче еґо своєю
реплікою пояснює неповторність спостережуваного: «Вона [природа] здалась мені акторкою, / Яка чекає на дебют» [1, с. 58]. За допомогою слів ліричної героїні (наголосимо: це не класичне накладання
образів і не порівняння, а саме суб’єктивізація) описуване раніше набуває
додаткових сенсів, у числі яких і персоніфікація природних явищ: фіранка
уподібнюється до завіси в театрі, а вікно – до сцени, де діють актори – сонце,
небо, степ тощо.
Отже, проаналізований художній матеріал дає підстави для виділення як
мінімум трьох різновидів персоніфікації (персоніфікаційних стратегій):
1) синтетична – заміщення неживого живим через образне накладання,
2) граматична – олюднення зображуваного за допомогою відмінкових флексій,
3) суб’єктивна – одухотворення явищ неживої природи в репліках текстового
«Я».
Вони продуктивно функціюють у
поезіях М. Брацило про світанкову Хортицю та засвідчують пошукоцентричність
ідіостилю авторки в плані розширення виражальних можливостей класичної тропіки.
Усі типи уособленні в розглянутих текстах беруть початок від пронизаного
анімізмом світогляду ліричної героїні. Й оскільки причина їх появи у творах М.
Брацило нагадує запропоновану історичною поетикою концепцію ґенези тропу
персоніфікації, то в поезіях мисткині вони звучать яскраво й ефектно та
водночас елегантно й природно.
Література:
1. Брацило М. А. Я зроду тут живу… : рання лірика, спогади
сучасників. Запоріжжя : Дике Поле, 2018. 248 с.
2. Етимологічний словник української мови : у 7-ти т. / редкол. :
О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. Київ : Наукова думка, 1985. Т. 2.
:
Д–К (Копці). 572 с.
Д–К (Копці). 572 с.
3. Тимофеев Л. И. Основы теории литературы. Москва : Просвещение, 1976. 548
с.
4.
Cain. Collins Online Dictionary. Definitions,
Thesaurus and Translations. URL : https://www.collinsdictionary.com/dictionary/english/cain
(date of visiting : 08.09.2019).
Добрий день, Олександре!
ВідповістиВидалитиДякую за цікаву доповідь! Лірика Марини Брацило справді глибоко метафорична й заслуговує на увагу. Чи не звертались Ви до аналізу її міфопоетичних витоків? На мою думку, це дало б можливість виявити символічність образності й глибше осягнути тропіку.
Добрий день! Дякую за питання! На рівні архетипів можна простежити, що степовий локус авторка співвідносить зі своїм дитинством, а дитяче сприйняття, де предмет і уявлення про нього постають нерозчленованими (наприклад, блискавка і страх), корелює із міфологічною свідомістю із властивим їй універсалізмом. Стосовно поетичних реалій досліджуваних віршів ця схема працює десь так: лірична героїня бачить, що флора може "засипати" вночі і "прокидатися" вранці (ідеться про деякі різновиди степових квітів), "пити" росу, "гомоніти" шелестом листя, тому переносить на рослинність особливості людського способу життя, - такий собі поетичний анімізм. Вочевидь, він і є джерелом міфологізму М. Брацило.
Видалити