Калініна В. С. ЗЛАМАНА КВІТКА ЛОМИКАМІНЬ

Калініна В. С.

студентка 3 курсу

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Наук. кер.: Пінчук Т. С., к. філол. н., професор

ЗЛАМАНА КВІТКА ЛОМИКАМІНЬ

Кохання... Це почуття прекрасне і чарівне, воно надихає людину якоюсь дивовижною силою, примушує робити помилки й здійснювати подвиги, окрилює й робить людину трішечки божевільною.

Важко через сніги і морози пробивається весна: після відлиг і потепління буває засвищуть завірюхи й заморозять землю, але це вже останні й марні потуги холодів, бо закони природи невмолимі, ‒ переможно наступає прихід весни, землю сповиває зелене буяння і квітування. Всесильна паросль пробиває камінь силою життя, а сонце посилає їй своє незбориме світло. І видно його далеко, далеко, далеко…

Це пронизується справжнє кохання. Діамант, який протягом років не зіпсувався. Він чекав свого часу, щоб показатися світу й ознаменувати велику подію – зародження щирої справжньої любові. Вона має магічну силу, возвеличує, окрилює, надає впевненості кожному, хто з нею зітнеться. Об’єднуючи людей, кохання навіть не задумується над тим, що колись ці люди зовсім не товаришували в школі або насміхалися один над одним. Жарти, які підготувало це почуття закоханим, згодом можуть принести багато радості, посмішок та незабутніх моментів чи ріки сліз та щоденні страждання. Це вже як вирішить кохання.

Кожним віршем, думкою, болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я її – Леся Українка. З не такої далекої минувшини, проте вже немовбито крізь серпанок легендарності  проступає до нас образ поетеси ніжний, священний. Донька Прометея викликає почуття чогось високого, чистого, майже недосяжного…

Незламну, мужню, мудру, геніальну поетесу українського літературного простору кохання спіткало чотири рази. Воно поступово підкрадалося до молодої жінки як світанок, який, торкаючись промінням до землі, розпочинає новий день та бажає втілення всіх мрій.

Кожну спробу віднайти справжнє щастя, Леся описувала в своїй інтимній ліриці. Хто б міг подумати, що людина з такою незламною силою духу буде хвилюватися через те, що хтось не відповів на лист або не привітався.

Перше кохання…Яке воно світле, радісне, чисте й, на жаль, болюче. Воно розбиває всі дитячі уявлення про вічне кохання, тихий спокій та безмежне щастя.

Першим юнацьким коханням Лесі Українки був Максим Славінський. Воно настигло її, коли дівчинка ледь переступила поріг у доросле життя – 15 років. Доля була проти цих стосунків, тому обставини так склалися, що їх почуття згодом переросли в дружні.

Під емоціями юна поетеса написала великий доробок віршів, наприклад, «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Сон літньої ночі» та інші.

Найемоційнішим із них є «Горить моє серце, його запалила…». У нього поетеса вклала увесь свій душевний біль: «Душа моя плаче, душа моя рветься, / Та сльози не ринуть потоком буйним…» Осягнути величину трагізму можна завдяки великій кількості використаних метафор: горить моє серце, душа моя плаче, душа моя рветься, сльози не ринуть, не доходять ті сльози, зорі почули [1, с. 85–86]. Цей вірш передає увесь розпач душі письменниці, горе.

Згодом дівчина осягає цей біль й у вірші «Сон літньої ночі»: «Для інших і доля, і щастя хай буде, / Собі я бажаю не сну, а життя, ‒ / Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, / Йому вже до щастя нема вороття!» [1, с. 56].

Життя пливе своїм плином й розставляє все на свої місця. Десь народжується немовля, одружується закохана пара або знайомляться двоє незнайомців, не знаючи, що їм підготувала доля.

Наступним захопленням Лесі став незнайомий їй Нестор Гамбарашвілі. Він знімав кімнату в будинку родини письменниці. Іскра одразу запала між молодими людьми, між ними була якась духовна єдність, яка надавала поетесі сил і жаги боротися за життя. Дівчині подобалися розповіді про його Батьківщину – Грузію. Вона захоплювалася грузинським народом, їх традиціями та обрядами.

Тягнеться ниточка з клубочку довго-довго, проте раз ‒ і все, закінчилася. Так сталося й зі стосунками Лесі та Нестора. Один лист перервав усі відносини, на які покладалися великі надії. Поки Леся Українка боролася з загостренням хвороби в Ялті, Нестор одружився на іншій. Це був дуже сильний удар для письменниці.

У цей період вона написала низку віршів, у яких виливався біль, безнадія, безпорадність та відчай молодої поетеси. Вона відчувала себе самотньою та покинутою, нікому не потрібною.

У вірші «Так прожила я цілу довгу зиму» від розпачу письменниця пише: «Зима минула, і весна настала, ‒ / Для мене все однакова пора» [1, с. 191–192]. Це яскравий приклад того, що для Лесі цей розрив став справжньою драмою.

Проте можна припустити, що жінка була готова до такого повороту подій, бо у вірші «Не дорікати слово я дала...» звучать такі рядки: «Дарма, я знала се! / Тоді ще, як приймала / Від тебе зброю, що сріблом сіяла, / Я в серце прийняла / безжалісний клинок» [1, с. 190–191].

 Скільки б себе поетеса не готувала до чергового розриву, вона сподівалася, що саме цей чоловік – її справжнє кохання, йому можна довіритися й поділитися усім наболілим. Як вона надіялася…

Укотре жінку врятували її мужність, сила духу, стійкість, вольове начало, здатність до інтелектуальної праці, масштабних узагальнень та історичних знахідок. Це відволікло її від минулого й надихнуло на те, що треба чекати кожний день, насолоджуватися життям і невпинно боротися зі своїм найзлішим ворогом – хворобою.

У 1897 р. Леся Українка познайомилася з Сергієм Мержинським. Згодом жінка почала відчувати, що в її душі проростає паросль, яка пробивалася стільки часу – справжнє кохання. Здавалось би, дві половинки нарешті об’єдналися в одне ціле й тепер вони можуть своєю силою збудувати ще один всесвіт і володарювати ним, даруючи його мешканцям щастя та добробут, але доля була проти цього. Сергій хворів на сухоти й кожен день у нього був як останній. Леся Українка, яка також боролася з загостренням туберкульозу кісток, не відходила від коханого. Його біль для жінки був як свій.

Він помирав, а письменниця божеволіла від болю. Усю чуттєвість та незупинні страждання жінка вкотре виливала в рядки віршів. Це було її найпристрасніше кохання, тому й літературний доробок поетеси величезний: поема «Одержима», вірші «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами...», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «То, може, станеться і друге диво», «Уста говорять: він навіки згинув», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі» та інші не менш видатні зразки.

Сергій був для Лесі сенсом життя, тому усвідомлення того, що коханого більше немає, приходило дуже довго до жінки. У вірші «Уста говорять: він навіки згинув» поетеса використовує величезну кількість художніх засобів для того, щоб передати свої емоції та почуття, біль, який виривався з душі назовні, наприклад, епітети: струна якась тремтяча, любая розмова, важкі, ворожії сновиддя; метафори: серце каже, поцілунок на устах озветься, безодні мрій таємні, душу опановують примари, голос твій бринить, співа з журбою, сон мені склепить помалу вії; порівняння: тремтить-бринить, немов сльоза гаряча; риторичні запитання: Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?; оклики: «Тебе нема, але я все з тобою!»; епіфора: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»; символи: квіти – уособлення кохання [1, с. 204].

Згодом Леся Українка офіційно вийшла заміж. Її чоловіком став Климент Квітка, давній друг та талановитий музикант. Відносини в них були дружні, тому й ліричних віршів цього періоду немає. Сімейна пара разом записували народні пісні голосом Лесі.

 Кохання… Воно окрилює й надає сили боротися з усіма негараздами або, навпаки, розбиває тебе та твою душу на дрібнесенькі частинки.

Мужня, талановита, щира, глибока, чуттєва Леся Українка повністю осягнула все щастя та біль цього почуття. Геніальна поетеса була жінкою, яка пізнала красу любові й тягар смерті. Вона невпинно протистояла хворобі, але так і не змогла втриматися від цього страшного почуття – кохання: «Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, / З нами хай щастя і горе вмирає» [1, с. 201].

Література

1. Українка Леся. Твори : у 2 т. Київ : Наукова думка, 1986. Т.1: Поетичні твори; Драматичні твори / упоряд. і приміт. О. Ставицького; вступ. ст. Л. Міщенко; ред. тому І. Дзеверін. 608 с.