Манько А. М. ІСТОРИЧНІ ПОСТАТІ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В ПОЕТИЧНОМУ ТЕКСТІ І. НИЗОВОГО

Манько А. М.

аспірант
Луганський національний університет імені Тараса Шевченка (м. Старобільськ)

Наук. кер.: Пінчук Т. С., к. філол. н., професор

ІСТОРИЧНІ ПОСТАТІ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

В ПОЕТИЧНОМУ ТЕКСТІ І. НИЗОВОГО

Іван Данилович Низовий – неперевершений майстер поезії, прози та публіцистики. Серед усього багатства образної системи у творчості митця можна виокремити ряд історичних образів, які вміло вплітаються автором у канву творів про поетову сучасність. Використання історичних образів автором не спрямоване на складання од минувшині. За допомогою історичних алюзій митець віддзеркалює проблеми тогочасної йому української дійсності.     

У часи морального виснаження І. Низовий вдається до гірких роздумів над тодішнім йому сьогоденням. Безпосередньо автор педалює втрату українцями козацького духу, національної складової та людськості як такої, акцентує увагу на масовому перетворенні українців на збайдужілих «хохлів» та «яничарів»-зрадників: «Може, й правда, / Що хохли ми? / А хохлюзі – по заслузі? / Яничарові – по чарці? / Що ж тоді – калина в лузі / І до чого – грона ярі?! / А навіщо – козаченьки, / Ті,  /Що коників сідлали?» («Розуміємо, що треба…») [5, с. 76]; «Гниловоди затопили Січі, / Словоблуди мову розп’яли, / Яничари двісті раз по двічі / Прадідівську славу пропили. / На руїні зводимо державу – / Напівхату і полуизбу: / Слава перевтілилась в неславу, / Рід перевертається в гробу…» («Гниловоди затопили Січі…») [8, с. 13].

Поет, болісно реагуючи на індиферентність своїх співвітчизників, констатує втрату українським народом навіть окремих відголосків свого історичного минулого: «Крадуть, і без міри: / Могили пракозацькі над   Дніпром, / Пекучий біль Шевченкової ліри, / Історію батьків та мову їх / І символи / Одвіку синьо-жовті, / І наших сіл буйноколосий сміх / Брутально так украдено у Жовтні!..» («Як можна жити краденим добром?!») [6, с. 24 – 25].

Однак, навіть беручи до уваги всеукраїнські негаразди, митець усе одно свято хоче вірити в незламність українського духу, пророкує повернення козацької слави в майбутньому: «хохляндіє відновлена руїно / свідомості й традицій вікових… / чужу парсуну з чистого лиця / зірви й спали на вогнищі купальськім / засмійся розкріпачено й по-панськи / від Сяну до Дніпра і до                    Дінця / щоб на Дону почули й на Кубані / не посміх а козацький дужий сміх» («хохляндіє ненависна страждаю…») [9, с. 9]; «Із кожним гожим днем / Виборювать майбуть. / Ще ж маєм досить сил / І визрілих бажань… / … / Романтика борінь, / Мов те вино, терпка: / Ірже на Січі кінь / Незламного Сірка; / Не стала порохном / Чорноземна земля / І син степів Махно / В гуляйполях гуля… / … / Ми – їхня кров і плоть, / Тож наш вінець мети: / Себе перебороть, / Біду перемогти!» («Отож-бо розпочнем…») [14, с. 19].

Серед історичних образів, використаних автором у поетичних текстах, можна виділити такі:

– Богдан Хмельницький та Іван Виговський: «Вже великому Богдану / Воздалось в Чигирині! / Ми ж царицю препогану, / Злу, розбещену путану / Оживили у труні…» («Не сховати нам в тумані…») [16, с. 25]; «В Конотопі орду прикоськано, / Коней втоплено / в твань-болоті... / Як сміялися очі Виговського / По славетній такій роботі!» («Конотоп – у самій уже назві є…») [5, с. 15]; «Вигойдуйся, стяже Івана Виговського, / стяжай і примножуй несправджену славу / Богдана, / якого чужинці прикоськали / вином-трутизною, / віднявши державу! / … / Хай будуть по тому Батурин і Крути, / хай землі гетьманські напояться кров’ю / та вистоїть те, / що з руїни і   смути / несе крізь віки Україну з любов’ю!» («До 350-ліття Конотопської битви») [11, с. 99]; «але ми забули мову / стріл поціляючих / куль неминаючих / шабель незатуплених / ми забули розковану мову / Хмельницького і       Виговського – / справжню мову прадавньої України» («ми навчилися говорити…») [2, с. 67]; «Напився Хмель … / … / Хитнулась голова державна… / … /… Він пропиває / Всю Україну, не свою, / Не власну волость… / … / В останню мить лиш зрозуміє / Великий гетьман: маху дав: / Свободу-доньку, мов повію, / На триста літ вперед продав…» («Напередодні») [13, с. 177 – 179]; «не зрозумів, чого чекав / і що шукав… Героїв Квітки, / а чи Виговського сліди? / Дарма шукав – пропали свідки / подій минулих назавжди» («Галопом, – ні, не по Європах…») [7, с. 134];

– Іван Богун: «Богун / Заповідав навіки / Нам звуки шабельні / І струн / Дзвінкі речисті ріки...» («Стародубщина») [1, с. 35]; «Спить під хрестом найславніший лицар, / Справді безсмертний козацький полковник! / … / Тож рано спати нам, славний лицарю / Богуне Йване, під десноплескоти / І дніпростогони – не буде спокою / Кісткам нетлінним в землі прапрадідів, / Допоки вражий осот не скошено…» («На могилі Івана Богуна») [1, с. 48];

– козак Мамай: «Глухота й німота, як в радянські літа, / Коли кобза, позичена хитрим Коротичем / У сліпого Мамая, брехала світам / Про козацьку країну, ізнов закріпачену…» («Перемкнуло – не пишеться, начеб наврочено…») [4, с. 19]; «Диваки щезають! / Бузувіри / Йдуть на зміну – / Душі нам трясти, / Витрясати з них усе, що має / Ціну незбагненну й не просту, / Добру вдачу, / Вдатного Мамая, / Серединку мудру, золоту…» («Їх на світі зовсім небагато…») [2, с. 53];

– Іван Мазепа, Павло Полуботок, Петро Калнишевський: «Не знайшлося притулку Мазепі / Ні в родинному тихому склепі, / Ні в багатій, ні в бідній труні. / Ні в своїй, ні в чужій стороні. / Чи в темниці помер, чи в  палаці... / … / І зарили його, / І відрили, / Й по Дунаю гуляти пустили… / Чорне море вибілює кості. / Білі чайки – Мазепині гості» («Мазепа. Версія смерті») [3, с. 17]; «Ходить відьма згорблена, стара / І чутки розносить, що Мазепа / Замишляє зрадити Петра. / Отамани ж, сиві, мов тумани, / Й кошові, заледве ще живі, / Схвалюють гетьманські тайні плани: / „Є ще голова при булаві!”» («Отамани, сиві, мов тумани…») [10, с. 51]; «…батько Калнишевський / Соловецькі острови обживши / Полуботку руку простяга / у землі волоській упокоївсь / бунтівний Мазепа» («…і кістки великих українців…») [2, с. 72]; «Мав рацію Мазепа: / Ми самі / Себе – гарячкуваті ж! – звоювали, / І втратили і волю, й причандали / Козацькі, / Щоб волячити в ярмі» («Мав рацію Мазепа…») [15, с. 5];  «Доносів не писав ніколи / я на Мазепу, / хоч і ходив колись до школи – / бреховертепу» («В години розпачу не плачу…») [7, с. 128]; «Насупилися хмари, наче брови / розгніваного гетьмана Мазепи» («Збиралась над Батурином гроза…») [7, с. 126]; «Мав рацію Іван Мазепа: / ми славу плутаєм з неславою, / ще й кажемо, що ця халепа / чужою наслана державою / на героїчних нас, умудрених / великим історичним досвідом…» («Батуринський мотив») [7, с. 127]; «Тінь Мазепи / на тлі діянь Виговського встає, / і археолог розриває склепи, / де все згнило, та правда не гниє / віками» («„Благословенна булава Богдана!..”») [7, с. 51]; «Нестерпна спека в горні степу / Все бунтівливе переплавлює, / Козацьку вольницю знеславлює / І возвеличує Мазепу…» («Обабіч Бахмутського шляху…») [12, с. 27];

– образи поодиноких невідомих козаків: «Виродки ж усі, гермафродити / Прагнуть козаку-одинакові / Українську пам’ять вкоротити» («Круглий сирота свого народу…») [4, с. 62].

Отже, використання історичних образів у ліричних творах І. Низового вмотивоване намаганням поета передати суспільно-історичні реалії свого часу, які очевидно контрастують з українською історією минулих століть. Гостра критика сучасних авторові українців ні в якому разі не спрямована на приниження їх національної гідності – вона є лише намаганням висвітлити актуальну проблемну ситуацію, яка склалася на теренах держави; спонуканням подивитися на себе й на своє близьке та далеке оточення очима автора та зробити для себе певні висновки.

Література

1. Низовий І. Д. Білолебедія. Луганськ: Луга-принт, 2008. 108 с.

2. Низовий І. Д. Вівтар. Луганськ: Райдуга, 1995. 120 с.

3. Низовий І. Д. Горобина ніч. Луганськ. Видання автора, 1992. 64 с.

4. Низовий І. Д. Живу за юліанськими календами. Луганськ: Луга-принт, 2010. 220 с.

5. Низовий І. Д. Збудило опівночі серце. Луганськ: Осирис, 1998. 84 с.

6. Низовий І. Д. І калина своя, і тополя. Донецьк: Донбас, 2003. 78 с.

7. Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів. Луганськ: Глобус, 2007. 168 с.

8. Низовий І. Д. Несправжня пектораль. Луганськ: Глобус, 2003. 256 с.

9. Низовий І. Д. о, Оріяно… Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. 64 с.

10. Низовий І. Д. Осяяння осінню. Луганськ: Осирис, 1997. 88 с.

11. Низовий І. Д. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі. Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. 128 с.

12. Низовий І. Д. По промінчику доброти. Луганськ: Глобус, 2003. 80 с.

13. Низовий І. Д. Пролог до епілогу. Луганськ: Луга-принт, 2004. 200 с.

14. Низовий І. Д. Саме та самота. Луганськ: ПП Котова О. В., 2003. 40 с.

15. Низовий І. Д. Сонях на осонні. Луганськ: ПП Котова О. В., 2003. 52 с.

16. Низовий І. Д. Це – мій вертеп… Лірика відчаю і надії. Луганськ: Луганська обласна організація СПУ, 1996. 76 с.