студентка магістратури,
Запорізький національний університет
Наук. кер.: Кравченко В. О., к. філол. н., професор
ПАСІОНАРНІСТЬ НЕОФІТІВ: ВИМІРИ ТА
ПРОТИСТОЯННЯ
Щоб стати особистістю, треба опинитись на межі між
невідомим «іксом» та відомим «ігреком» і віднайти правильну «зет». Інстинкт
самозбереження є основним при визначенні пасіонаріїв. Внутрішнє бажання змушує
набувати пасіонарних рис. Термін «passio» має латинське походження й означає «пристрасть».
Пасіонарна особистість потребує постійного випробовування власних можливостей.
Більшість із цих спроб можуть бути нераціональними, але у психології
віднайдуться різні пояснення людської психіки. У художньому творі пасіонарність
виявляється на рівні образів. У літературознавстві пасіонарною вважають «героїчну,
безкомпромісну особистість, здатну на величний вчинок, ризик життям задля
втілення високих ідеалів» [2, с. 189].
Пасіонарну теорію етногенезу українського й російського
народів розробив Л. Гумільов. Він стверджував, що кожен народ має пройти ряд
фаз: «зародження (пасіонарний поштовх) → підйом → пасіонарний перегрів → надлом
→ інерційна фаза → запад» [3]. Про пасіонарність і харизму писав
І. Сидоренко. Він наголошував, що «поняття «пасіонарність»
використовується в основному в історичній сфері» [4, с. 152]. У
літературознавчій енциклопедії зазначено, що пасіонарною особистістю є
Т. Шевченко. Відтак, особа поета є символом української нації, бо його шанують,
до його слова звертаються як до джерела поновлення духовності.
«Діалог митців» і «діалог культур» відбувся, але не було
здійснено порівняльного аналізу образів неофітів у романі П. Вольвача «Сни
неофіта» й поемі Т. Шевченка «Неофіти». У заголовках творів цих
письменників лексема «неофіт» різниться граматичною категорією роду, ще виконує
дейктичну функцію.
Т. Шевченко завжди був і є письменником-орієнтиром. Неусвідомлене
використання елементів із його усталеної системи художніх мотивів, образів,
символів у творчості інших письменників набуває інакших відтінків і значень. Зринаючи
в пам’яті сьогодення, система цінностей однієї епохи девальвується або ж інакше
інтерпретується первісний зміст.
Поема «Неофіти» написана на початку грудня 1857 р. У
листі до П. Куліша письменник називав «Неофіти» «ще недобре викінченими».
Відповідь від П. Куліша надійшла згодом. Він писав: «Твої «Неофіти», брате
Тарасе, гарна штука, та не для друку!..» [5, с. 690]. Відомо, що
Т. Шевченко не прагнув її опубліковувати. У листі-відповіді до П. Куліша
палко відповів: «Який там тобі нечистий казав, що я приготував свої «Неофіти»
для друку? І гадки, і думки не було…» [5, с. 691]. Адже твір був свідченням, що
той Тарас, якого знали до заслання, вирішив продемонструвати М. Щепкіну (йому
й присвячено поему!), що він ще має сили та моральні права, щоб вистояти й не
зневіритись за Миколаївського режиму. Поема «Неофіти» неодноразово знаходила
відгук у науковців (М. Бондар, С. Герасимчук, О. Рущук, О. Сліпушко
та ін.).
Зображуючи релігійні образи, Т. Шевченко завуальовував
власний світогляд. Неофітами вважали перших християн Стародавнього Риму. Неофітом
можна назвати й Т. Шевченка, бо він вистояв, дочекався жаданої волі. Алегоричність
твору підтверджується образами Нерона (Микола І), Алкіда (Ісус Христос), неофіта
(Т. Шевченко) і місцем подій – Римською (Російською) імперією. Мати Алкіда
(Діва Марія) уособлює збірний образ матерів. На рівні підтексту прочитується жорстока
розправа російського царату над декабристами, а жіночий образ може набувати характерних
рис дружин декабристів, які продовжуватимуть справу чоловіків.
Шевченкові неофіти – ідеал мужності, стоїчні образи-символи,
які, прийнявши нову віру, прирекли себе на смерть і довговічну пам’ять народу:
«Мов дзвони, / загули кайдани / На неофітах…» [5, с. 254].
Т. Шевченко, звертаючись до перших поборників вчення Ісуса Христа, возвеличує
їх: «Хвала вам, лицарі молодиє! / Хвала вам, лицарі святиє!» [5, с. 254].
У поемі найвищим ступенем пасіонарності неофітів є момент, коли їх відправляють
у Сіракузи: «В кайданах одвезли. І син / Алкід / Твоя єдиная дитина / Єдиная
твоя родиʹна / Любов єдиная
твоя / Гниє в неволі, / в кайданах» [5, с. 249]. Сформовані сильні характери, здатні
витримати тортури в ім’я християнських ідеалів, за Шевченком, національних ідей.
Між творчістю П. Вольвача і Т. Шевченка існує відстань
у понад півтора століття. Шлях П. Вольвача до літератури був позначений,
по-перше, не такими умовами й часом, як у Т. Шевченка, по-друге, інший
соціум виховував майбутнього письменника. Обидва мають упізнаваний стиль. Як і
Т. Шевченко, П. Вольвач шукав власне пасіонарне, у цьому випадку –
«випробувальне», поле діяльності. Знаходимо той спільний концептуальний
елемент, який взаємопов’язує ці дві особистості – прагнення до чогось нового,
бажання змінити суспільство чи свою людську долю.
Роман «Сни неофіта» був закінчений у 2016 р. У цьому
творі П. Вольвач ніби інспірує в назві образ Шевченкового неофіта. Однак Вольвачівський
неофіт, герой наших часів, звісно ж, набуває іншого значення. Творчим кредом
П. Вольвача є слова «життя – непередбачувана штука» [1, с. 126], яка
незмінно креслить усе нові й нові шляхи. Пашок стає на шлях перероджень, йде
цими шляхами, проте скептично та самоіронічно реагує на ці зрушення:
«… жодних змін непевного соціального статусу на неофітовому обрії навіть
не заповідалося» [1, с. 109]. Він до кінця не впевнений у доцільності обраного
шляху. Крок за кроком він звільнюється від криміногену, в який себе запроторив
ще у «Клясі». На запрошення колеги Лєни Гривенко, яка ознайомилась із його
поетичним доробком, бути гостем програми, він відповів ствердно. Але ж під час
запису програми «… Павло трохи нервував, особливо перед камерою» [1, с.
24]. Пашок рішуче відмовляється від посади ведучого теленовин, бо має
закорінену в підсвідомості причину: «Поету не варто світитися на екрані перед
мільйонами очей. Та ще й як озвучувачу інформаційного офіціозу» [1, с. 24].
Внутрішньо герой налаштовує себе: «Він долучиться до них [письменників] (виділення наше), щоб лишитися самим собою» [1, с. 46]. Лише на
сходинках будинку з написом «Спілка письменників України. Запорізька організація»
Павло відчуває себе неофітом: «Проте щось утримало неофіта на сходах. Щось ніби
шепнуло: «Сьогодні!»» [1, с. 85]. Він вагався до останнього – чи розкривати
свій талант, бо «відштовхуватися неофіт не мав від чого. Точок і постатей на
той момент на овиді не було» [1, с. 86]. Все ж таки – відніс папку з віршами до
голови літературного об’єднання Гулого. Павло поглянув на стіну, ніби вибачаючись
перед «гравюрним» Шевченком, який «запитально супив лоба з глибини залу, з
портрета над столом, за яким під час зібрання сидів Гулий» [1, с. 87].
Уперше зі слів Гулого закріплюється за Павлом імення
«Неофіт». Йому «ніяково від гулівського «ви». Ніяково від ніяковості». Гулий у
телефонній розмові запитує його: «Хто ти, що ти – невже такий неофіт?» [1,
с. 88]. І лише «тепер той колишній Пашок відпливає теж. Чергова межа
проклалася за ним, найглибша, остаточна. Стався неофіт, якому належало
означуватися далі» [1, с. 111]. Тому першу сходинку переродження
подолано.
Безперечно, пасіонарність неофітів Т. Шевченка й «Пашка-неофіта»
П. Вольвача – зіткнення Учителя і учня. П. Вольвач у романі
застерігає головного героя, використовуючи множину, «аби ще неофіти не
перегинали з градусом пристрасті» [1, с. 124].
Друга половина ХІХ і ХХІ ст. – різні виміри, різні
режими. Зіставляючи «Пашка-неофіта»-Павла з Шевченковими неофітами-мучениками,
розуміємо, що релігійний аспект використовується П. Вольвачем на рівні
форми.
Література
1. Вольвач П. Сни неофіта : роман / П. Вольвач. – Львів :
Видавництво Старого Лева, 2017. – 288 с.
2.
Літературознавча енциклопедія : у 2-х т. – Т. 2. : А–Л.
[авт.-укл. Ю. Ковалів]. – К. : Академія, 2007. – С. 189.
3. Ол А. Український етногенез (Частина 2). Пасіонарна теорія етногенезу
Гумільова та український і російський народи [Електронний ресурс] / А. Ол.
– Режим доступу : http://texty.org.ua/pg/blog/aef1/read/36003/
UKRAJiNSKYJ_
JeTNOGeNeZ_ChASTYNA_2.
4. Сидоренко І. Пасіонарність та харизма. Точки перетину / І. Сидоренко
// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка :
зб. наук. пр. – № 76–79. – Серія : Філософія. Політологія. – К. ,
2006. – С. 151–153.
5. Шевченко Т. Неофіти / Т. Шевченко // Шевченко Т. Повне зібр. тв :
у 12 т. / Редкол. : М. Г. Жулинський (голова) та ін. –
Т. 2 : Поезія 1847–1861. – К. : Наукова думка, 2001. – С. 244–257;
690–696.
Добрий день. На Вашу думку, чи не псує враження від твору той факт, що П. Вольвач час від часу (а особливо в діалогах) використовує російськомовний текст в україномовному оформленні? І, як Ви вважаєте, автор робить це з якоюсь метою або просто "щоб не так, як в інших"?
ВідповістиВидалитиДобрий день. Ні, не псує, бо так він створює портрет того, хто говорить. Якщо Ви читали романи П.Вольвача, то зрозуміли, що в діалогах він робить це навмисно, щоб підкреслити обмежеість і неповагу мовців до своїх співрозмовників, наприклад: " -А...А аткуда імєнна? - Із Запоріжжя. - ?.. - Із Шевченківського. - А ...в какой школє учіліс?". Я вважаю, що у П. Вольвача вже виробився власний стиль. Він нікого не копіює, він пише так, як думає, і це є вияв мовотворчості. Якби кожен письменник послідовно копіював великого попередника, то кого б ми читали сьогодні?
ВидалитиДякую за вичерпну відповідь. Із всім розмаїттям доробку П. Вольвача я поки ще не знайомий (на меті - "Хрещатик-Плаза"). А от щодо мови "Снів Неофіта" ви, напевно, праві, - щось на кштал відображення внутрішнього стану мовця... Бо навіть рос. фонетика в романі часто викривлена.
ВідповістиВидалитиУ Вас ще є час для ознайомлення із цим письменником! Дякую за запитання, Олександре!
Видалити