Біла Л. В. ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОБРАЗУ СОФІЇ ЯБЛОНОВСЬКОЇ У РОМАНІ Ю. КИРИКА «ЯБЛУНЕВІ КВІТИ»

Біла Л. В.

студентка 4 курсу,

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Костецька Л. О., к. філол. н., доцент

Найбільш відомим і найновішим за часом є роман талановитого письменника, журналіста та перекладача Ю. Кирика «Яблуневі квіти». Часопростір твору поглиблений автором завдяки відтворенню образів історичних осіб та відомих культурних діячів. Зокрема, у романі  фігурують такі персоналії, як Станіслав Скарбек, Олександр Фредро, Софія Яблоновська, Леопольд фон Захер-Мазох, Казимир Войняковський, Вінцент Поль, Йоган Зальцман, Леон Сапіга, Северин Ґощинський, Фердинанд д’Есте та інші.

Щодо теоретичного питання інтерпретації, то художня література не конкурує з історіографічними працями в об’єктивності, а лише відстоює своє право на місце в історичному дискурсі. Співвіднесення між художньою літературою та історіографією не може бути симетричним. У художній літературі відбувається лише доповнення образу історичної дійсності, витвореного в історичних джерелах, тут маємо вільну проекцію історичного минулого на особистість. Довільне проектування дає змогу охопити якнайширший діапазон історії та не регламентоване певним історичним періодом чи хронологічними рамками [3, с. 34]. С. Андрусів стверджує, що «…вигадка і переосмислення стосуються дрібної фактографії, та й то якщо цього вимагає логіка художнього образу» [1, 16]. Цієї ж думки дотримуються такі науковці, як Т. Бовсунівська, І. Варфоломєєв, Ю. Гречанюк, В. Дончик, Н. Зайдлер, М. Ільницький, Г. Клочек, Б. Мельничук, Д. Пешорда, Т. Сагайдак, М. Сиротюк.

Спираючись на форми проекції історичної правди, які виділяє Н. Зайдлер [2, с. 91], Ю. Кирик пропонує читачеві свою суб’єктивно-авторську інтерпретацію образу Софії Яблоновської. Тобто письменник свідомо чи підсвідомо наполягає на власній інтерпретації, пропонує читачеві оцінки, не переймаючись тим, якою мірою написане відповідає історичній об’єктивності. Автор робить акцент на почуттях, переживання, роздумах, страхах героїні, даючи лише побіжно її біографічні дані.

Наприклад, автор вводить у текст роману елемент містики – відвідини Софією ворожки: «Ото іще чого? Бракувало, аби графиня Яблоновська-Скарбек усіляких сільських відьом навідувала!» – подумки обурилася Софійка, але панічно стривожений вираз обличчя служниці не на жарт інтригував її» [4, с. 71]. Цей епізод у творі є авторською вигадкою, тому що історичні підтвердження відсутні, а вихідні дані ґрунтуються лише на народних переказах та легендах.

Крім цього, письменник висвітлює дитячі страхи й переживання Софії, які «…не завше проминають у дорослому віці» [4, с. 17]. Наприклад, такі спогади малої дівчини художньо домислює Ю. Кирик: «Колись бабуся розповідала їй про вічну борню армії пітьми зі світлом. Малою була переконана, що удень пітьма нікуди не щезає, лише добре ховається у темних пивницях, у глибині озер, у печерах, навіть у корі дерев, укривається навіть у складках одежі. Вона розпорошена всюди. Лише натреноване око може угледіти її. Викрита в одному місці, тієї ж миті переноситься в інше, використовуючи найменшу можливість знову перекочувати туди, звідки її було усунено. Вечір – дуже таємна пора. Вечір – тріщина поміж двох світів. У тому була свято переконана. Тому кожен вечір, що його проводила на самоті, приносив тривогу» [4, с. 17]. Прийом перенесення у минуле, зміщення часових площин, дає змогу автору показати сутнісні риси Софії, вмотивувати її вчинки вже у дорослому віці.

Ю. Кирик намагається змалювати її надзвичайно привабливою, мудрою, «ексклюзивною» жінкою для свого часу, але в першій половині книги героїня виступає розманіженою панянкою, що виросла на романтичних новелах із батьківської бібліотеки та вийшла заміж із підліткової примхи: «Прочитані книжки спричинилися до того, що Софійка жила в постійному страху, наче пропустить щось надзвичайне й чарівне у своєму житті. А це ж мусить відбутися, бо ж відбувалося із кожною героїнею її улюблених книжок. Та от сьогодні чомусь так виходило, що справжні розваги, гучні карнавали – це великопанське щастя – відбувалися завше деінде або дізнавалася вона про них надто пізно. Але вперто й постійно будувала плани, як ухопити за хвоста свою пташину щастя, не проґавити миті, коли життя, як уві сні, перетвориться на казку» [4, 8]. Вона, не позбавлена міщанських стереотипів й марнославства, відчайдушно прагла потрапити «в світ», «…марила балами та світським життям, про що тільки й шепотілося жіноцтво» [4, с. 25].

Софійка постає у творі як вихована, розумна, запальна, пристрасна поціновувачка малярства, але разом з тим егоїстична, поверхнева, капризна й амбіційна молода дівчина: «Вона глибоко захоплювалась малярством і розуміла його, але сидів у юній графині той чортик – чом не подражнити поважних метрів, коли гідної відсічі їх усе рівно не дадуть. Такою пустункою була Софійка у свої молоді роки» [4, с. 60]. Софія не була серйозно налаштована на сімейне життя, не мала потягу зрозуміти власного чоловіка, його потреби й захоплення: «Софійці, як кожній юнці її віку, кортіло, аби Скарбек по-справжньому, «по-дорослому» позалицявся до неї. Відчувала приємне збудження, як перший учень у класі, що вперше зважився прогуляти урок» [4, с. 23].

Цікавим інтерпретаційним прийомом у романі виступає художнє бачення письменником краси і могутності Львова крізь призму світовідчуття Софії як у дитинстві, так і дорослому віці. Місто у різні роки життя героїні сприймалося нею не однаково. Спочатку автор висвітлює Львів у інтерпретації відчуттів Софії як місто, що «шокувало її» і, «зрештою, не даремно»: «Львів був європейським містом в Україні, яке подекуди крокувало навіть попереду самої Європи. Тільки  подумати: у Львові майже три тисячі будівель! Це ж тільки обійти їх усі! Крім того, що був найцивілізованішим європейським містом, Львів умів подобатися, притягати до себе людські серця. Він завжди був передовим містом, яке прагнуло бути найкращим» [4, с. 15].

Але водночас із цим щирим захопленням, дівчина «…серцем не приймала цей яскравий світ (він був далеко за межами її дуже гарного, та все ж провінційного палацу), який водночас видавався їй більш реальним, аніж усі ті речі, що оточували її кожен день. Любила спостерігати за ним, хоча сфінкси на Краківський, кам’яні леви, що з’являлися то тут, то там, інколи лякали її. Ніколи не відчувала, що належить до цього міста, не відчувала себе його органічною часткою. Коли аналізувала свої відчуття, йдучи вулицею, то почувалася глядачем, котрий казковим чином опинився учасником спектаклю, де в нього немає найменшої ролі, навіть без слів. Усе довкола таке реальне, захопливе, та відчувала свою цілковиту непричетність до всього. Було неприємно і якось моторошно» [4, с. 15]. Місто надихає молоду Софійку і сповнює мріями про щасливе майбутнє: «Та попри душевне сум’яття, Львів наповнював кожну часточку її тіла життям. Тим життям, яке тільки мало відбутися…» [4, с. 16].

У дорослому віці, після розлучення зі Скарбеком, Львів стає для героїні душевним притулком: «Софійка все більше відчуває місто всіма фібрами душі. Воно для неї живий організм. Ніколи й гадки не мала, що можна знайти спільну мову з бруківкою, будинками, що вони можуть само гостинно приймати тебе, як знайомий ліс чи лугові трави. Можуть наснажувати бадьорістю і силою» [4, с. 133]. Місто стало надійною схованкою почуттів і зустрічей Софії та Олександра, коли «…все світське товариство, часто з бездумною жорстокістю, переслідувало її» [4, с. 125].

Отже, історична тематика посідає одне з чільних місць у вітчизняному літературному процесі як з огляду на суто кількісні виміри, так і в аспекті рівня художнього моделювання минулого засобами словесного мистецтва. У романі «Яблуневі квіти» Ю. Кирик намагається при висвітленні образу Софії Яблоновської зберегти оптимальне співвідношення історичної правди і художнього вимислу. Саме контекст епохи зумовив художню інтерпретацію образу  головної героїні. Крім цього, міфологічні вставки, внутрішні монологи, зображення Львова виконують у творі функцію допоміжних елементів висвітлення почуттів Софії, її ставлення до власних подій у житті.

Література

1. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) / С. Андрусів // Українська мова і література в школі. – 1987. – № 8. – С. 14–20.

2. Зайдлер Н.В. Часопросторові вектори в історико-художньому контексті історичних творів / Н.В. Зайдлер, В.Г. Зотова // Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки. – 2014. – № 2. – С. 91–98.

3. Ільницький М. Людина в історії (сучасний історичний роман) : [монографія] / М. Ільницький. – К. : Дніпро, 1989. – 356 с.

4. Кирик Ю. Яблуневі квіти: [роман] / Юрій Кирик . – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 192 с.