Василюк Марія ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ В КІНОПОВІСТІ «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА» О. ДОВЖЕНКА

 

Василюк М. С.
студентка 3 курсу
Запорізький національний університет

Наук. кер.: Доброскок С. О., к. філол. н., доцент

 

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ В КІНОПОВІСТІ «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА» О. ДОВЖЕНКА

 

Плинність життя, його сенс, самотність, людське буття, пошуки власного Я, смерть і безсмертя та багато інших одвічних питань, розташованих на філософській площині, не припиняють турбувати людство. Особливо палко шукають відповіді на ці запитання люди творчі, серед яких майстри слова –письменники. «Завдяки увазі до вселюдських проблем буття екзистенційний світогляд став близьким українській духовній традиції і знайшов своє відображення в творчості багатьох митців ХХ століття» [4, с. 358], зокрема у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна».

«У художній літературі питання екзистенціалізму набувають розвитку в повоєнні періоди. Після Другої світової війни існування починають розуміти як похмуре життя без ілюзій» [2, с. 64]. Таким його відчув О. Довженко на схилі літ, позбавлений «фундаментальної категорії людської екзистенції ‒ свободи, вибору…» [3, с. 99]. Власне, від того його твір і став суцільним уславленням прекрасного, пронизаним тугою за минулим, спогадами. Автор не може з упевненістю сказати, що викликає їх, чи то «довгі роки розлуки з землею батьків», чи то прийшов вже час, «коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона», але відверто говорить про «непереможне бажання, … усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» [1, с. 1].

Спостерігаємо у творі екзистенційні мотиви смерті, життя та безсмертя. Про смерть є прямі спогади, коли ще за дитинства Сашка помирають його брати, цю подію супроводжують горе, біль і розпач, особливо страждає батько, який дуже любив дітей: «З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю» [1, с. 18]. О. Довженко резюмує це так: «Сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння» [1, с. 19]. Мотив смерті та порожнечі трапляється, коли щезло геть з лиця землі село «від вогню», коли під час війни «Високе полум'я палахкотіло вночі, тріщало, вибухало глухими вибухами, … Карателі ганялись по вулицях і городах за жінками, однімали дітей і кидали в огонь палаючих хат, і жінки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самі вслід за дітьми і згорали в полум'ї страшного фашистського суду. Повішені дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вірьовках і одкидаючи на землю й на воду свої жахливі тіні. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети чи таємні партизанські нетрі, ‒ все згинуло» [1, с. 30]. Автор страждає, згадуючи це. Він уявляв, що гине не село, а весь народ, утішав себе «химерною думкою, що бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі й щастя, аніж наслідком чеснот», але все ж прийшов до істини «Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам'ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ» [1, с. 32], де виразно проглядається і призначення митців слова, і найбільше людське благо.

Про смерть є спогади опосередковані, коли баба, звертаючись до нечистої сили, бажає її своєму онуку. Згадуючи це, автор описує, як було сумно і гірко, але на момент розповіді образи не було, залишився лише осад. Далі знаходимо мотив циклічності життя. У день, коли помирає прабаба, народжується сестричка Сашка. Коли мова йде про появу нового життя ‒ стиль оповіді відповідний: «прокинувшись, отже в теплому душистому зерні, чую – щось твориться в хаті незвичайне, мов у казці», «простягає на піч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в білих пелюшках, як на картині, дитя» [1, с. 20]. Особливо радіє народженню дитини мати, яка ледве перенесла смерть синів.

Минає все і тільки Десна залишилась для письменника символом безсмертя: «Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій» [1, с. 52]. Все життя автор був у полоні її краси, кожна сторінка просочена красою природи, вона, як вода, заполонила кожен рядок.

У дитинстві хлопцю здавалося, що найважливіше ‒ це робити добрі справи, аби не потрапити до пекла. Автор звертається до мотиву віри ‒ фундаментального духовного чинника людського буття. У родині Довженка дотримуються її вибірково: «Багато було різних гріхів і багато кар, але ніхто їх чомусь наче і не боявся» [1, с. 9]; майже всі переймаються життям після смерті: «В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма, а тут ще й фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч й думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися на пекло внизу картини. Тут уже всі мали свої місця» [1, с. 9].

Мотив відчаю та співзвучний йому мотив безнадії реалізовані в образі батька. Попри всі негаразди його образ залишився незаплямованим. Завдяки тому, що спогади маленького хлопчика осмислені дорослим письменником, ми розуміємо весь трагізм та причину такого стану: «Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку. … Топив  наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море – бездонне і безкрає» [1, с. 27], «в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи» [1, с. 19].

У схожому настрої зображені коні. Істоти краси і грації у творі були коростяві, мозолясті, пригноблені та худі від тяжкої праці. Довженко не хотів про них писати, але й не написати він не міг, тому що «ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, і так би соромивсь потворності» [1, с. 47]. Коні не могли жити так, якби їм того хотілось, зазнавали шкоди від господаря, погано їли, багато робили. Довженку було їх невимовно шкода, але зруйнувати цю систему він був не в силах, тому мовчки спостерігав та співчував, засудженим безповоротно і навіки.

Показовим є образ лева, якого хлопець бачить на березі зачарованої Десни, у ньому втілюються мотиви свободи та індивідуальності – основоположні у філософії екзистенціалізму. Письменник хоче, щоб як лев втік від наглядачів, так і люди втекли від переслідуючої реальності, щоб не були розгублені, щоб твердо знали, яке місце займають у цьому світі, щоб боролись за своє щастя та давали відсіч усім приборкувачам, тому він пише: «Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені набридли одні телята й коні». Таке бажання є суголосним трактуванню терміна «існування» С. К’єркегора, за ним «існувати – не просто «бути тут», але «бути тут з певною метою» [2, с. 63], людина має знайти сенс свого існування.

Мотив втечі виражається в образі човна. Сашко ховається у ньому від прокльонів баби: «Рятуватись треба, поки не пізно. Заліз я хутко в старий човен…» [1, с. 12]; «Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю неприємних і прикрих речей» [1, с. 15]. Також він символізує прихисток, коли людей рятували під час повені: «Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався піді мною і поплив з клуні в сад по траві поміж деревами й кущами…» [1, с. 17].

Значимим є екзистенційний мотив плинності життя. Презентує це питання поважна людина ‒ дід. На сінокосі він розповідає, яким чудовим був світ, як гіршає, стає не таким «колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші…». Сашку від цих розмов «робилося тоскно, так жалко, що світ споганіє» [1, с. 38]. Нічого немає вічного, все змінюється від риб у морі, деркачів у полі до людей. Замислюється над питанням скороминучості й вже дорослий письменник, роблячи такий висновок: «Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, і всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу» [1, с. 51].

Як бачимо, мотиви буття та існування огортають життя людей, замислюються вони над цим чи ні. Бачене і відчуте в дитинстві, протягом життя, О. Довженко аналізує та підсумовує на схилі літ, з висоти письменника та мудрої людини, коли його модель світу вже чітко сформована «Заплющуючи очі, й по цей день я ще не маю темряви в душі. Ще світить мозок мій невпинно і ясно, освітлюючи видиме і невидиме без всякого числа і часом без порядку в безмежній низці картин» [1, с. 16]. Свою кіноповість митець волів подати як спадок, що підтверджують слова зі щоденника, в якому автор пише про бажання створити таку книгу про український народ, яка б «принесла людям успіху, відпочинок, добру пораду і розуміння жити» [5].

Література

1.              Довженко О. Зачарована Десна. URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=866 (дата звернення 04.01.2025).

2.              Качур І. «Найглибші глибини людського буття»: екзистенційні мотиви в романі Кормака Маккарті «Дорога». Філологічні студії. Збірник наукових праць. 2021. № 16. С. 61–67.

3.              Кузьма О. Екзистенційні мотиви лірики П. Скунця (збірка «Один»). Науковий вісник Ужгородського університету. 2012. № 18. С. 99–103.

4.              Чирук З. Екзистенційні мотиви як змістова складова поетичного ідіостилю репрезентантів Нью-йоркської групи.  Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. 2015. № 8. С. 356–363.

5.              Щоденник (Олександр Довженко). URL: https://litarchive.in.ua/shchodennyk-oleksandr-dovzhenko (дата звернення: 03.02.2025).