Тютюн Вікторія ЖІНКИ У ПРОСТОРІ ОКУПАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ «ЗА ПЕРЕКОПОМ Є ЗЕМЛЯ» А. ЛЕВКОВОЇ)

 

Тютюн В. М

магістр філології

Київський столичний університет імені Бориса Грінченка

Наук. кер.: Жигун С. В., д. філол. н., професор

 

ЖІНКИ У ПРОСТОРІ ОКУПАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ «ЗА ПЕРЕКОПОМ Є ЗЕМЛЯ» А. ЛЕВКОВОЇ)

 

          Актуальність цієї розвідки полягає у потребі детального дослідження воєнного простору, зокрема хронотопу окупації, у сучасній жіночій прозі. Серед різноманіття текстів, що осмислюють події російсько-української війни, дещо менш висвітленою залишалася тема анексії Криму та її передумов, тож вихід  роману Анастасії Левкової «За перекопом є земля» став помітним культурним явищем, про що свідчить кількість перевидань та публічних обговорень. Роман презентує зріз історії Криму від 80-х років 20 століття  до окупації Росією півострова у 2014 році через призму життя головної героїні й, власне, нараторки Оксани: її дитинства, дорослішання, особистісного становлення і пошуку власної ідентичності, а також історій жінок із її оточення: кримської татарки Аліє та українки Альони. Тож роман становить інтерес для дослідження і з погляду жіночих студій. Метою цієї статті є з’ясування специфіки змодельованого письменницею простору окупації, його гендерної семантики й ролі героїнь у ньому.

Завдяки деталізованому зображенню топосу Криму, зокрема Бахчисарая і Сімферополя, в романі можемо спостерегти, як Російська імперія роками маркувала фізичний і культурний простір півострова як «свій». Топос Криму в романі репрезентовано як остаточно не завойований Україною простір, це увиразнюється і в діалогах персонажів: «В нас тут узагалі майже Росія» [2, с. 33]. Через культурну експансію українська ідентичність нівелюється, й існує лише єдина «слов’янська», натомість кримськотатарська ідентичність є маргіналізованою, «чужою». Топос Криму має дуальну семантику й поєднує в собі два різні, чужі ментально простори, «світи»: перший – радянський, другий – кримськотатарський, що зміг зберегти традиції, представлений, зокрема, локусами Хансараю та дому Аліє, однак цей простір є помітним й значущим здебільшого для самих кримських татар,  а також головної героїні і її друзів з дебатного клубу.

Відмінність між двома «світами» увиразнюється в локусах дому Оксани, яка є етнічною росіянкою, та Аліє. Будинок батьків головної героїні є «антидомом»: чужим для неї, маскулінним простором, у якому жінки відчувають на собі вплив та контроль чоловічих фігур – батька й  дідуся, колишнього НКВДиста. Цей локус має семантику травми й мовчання, а в його стінах існує негласна заборона на вияв емоцій і плач. Центральним об’єктом у ньому є фотографії дідуся з бабусею на стіні у вітальні, які героїня бачить навіть крізь стіну. Тож цей дім є формою контролю, адже покладає на дівчину очікування роду. Дім Аліє, одночасно відкритий для «свого» і закритий для «чужого», має семантику фемінного простору, у якому центральною постаттю є прабабуся Аніфе-біта, однак у локусі гармонійно співіснують чоловіче й жіноче начало. Тут вільно виражають емоції, збирається багато людей, передають традиції і висловлюють травму депортації. Знайомство Оксани з цією родиною і її культурою підштовхує її до пошуку власної ідентичності. О. Вісич зазначає, що письменниця моделює в романі такий спосіб ідентифікації: «від чужого до себе через іншого» [1, с. 73].

У романі початок Революції гідності сприяє самовизначенню героїні та її відмежуванню від нав’язливої російської ідентичності. Вона обирає не залишатися осторонь, далеко від подій і в умовній безпеці, а прагне перебувати в епіцентрі – на київському Майдані, бути діяльною і боротися за спільні цінності. Також із Німеччини туди приїздить і Альона, адже події Майдану спонукають її усвідомити свою українську ідентичність. Хронотоп Криму також зазнає трансформації з початком Євромайдану, що водночас руйнує міф про його відмежованість від материка. Так, найпершою зміною в Сімферополі є гнітюча тиша, яка зображена майже фізичною, вулиці стають простором мовчання, аж поки не змінюються на  протилежний стан появою звідусіль голосів, чуток про втечу Януковича. Основною антиципаційною деталлю, що вказує захоплення росіянами Криму є випадок, коли головна героїня помічає військових у нетиповому для цього, мирному локусі церви. Тож півострів постає перед загрозою війни, яка, власне, вже є її формою, на позначення цього стану Міріам Кук вводить поняття «зарядженого миру» [3, с. 39].

Початок окупації в романі репрезентовано на емоційному контрасті: піднесення після  перемоги проукраїнської сторони на мітингу, що мав запобігти виходу Криму зі складу України, і радісне передчуття головної героїні того, що скоро все налагодиться, змінюється шоком: за ніч їх захопили. А за кілька днів військові з’являються біля будинку головної героїні, захоплюючи сусідню будівлю ТРК «Крим». Цей факт репрезентує те, що в просторі війни не існує цілковито безпечного місця, і дім, який традиційно маркувався як жіночий, тиловий простір, насправді таким не є. Спочатку окупація сприймається героїнею як щось нереальне, штучне, як вистава й декорації до неї, а тому не викликає страху. Загалом подібні образи на позначення воєнних дій є притаманними для жіночої прози. Таке бачення героїнею простору окупації впливає і на спосіб нарації: окремі сцени бойових дій подані в драматичній формі, як вистава, у якій військові й цивільні – лише погані актори, а вона – глядачка й співучасниця водночас. За допомогою застосування цього прийому, опис подій відбувається безсторонньо, так, ніби вони витіснені з досвіду через неможливість сприймати їх як реальність. Вистава часом уподібнюється до театру абсурду, репрезентуючи війну як несумісне зі здоровим глуздом, безсенсове явище. Змушує Оксану остаточно усвідомити  реальність і відчути страх викрадення майданівців, зокрема тих, кого вона знала особисто. Характерно те, що саме після цього моменту драматична оповідь обривається, і подальша репрезентація війни відбувається через призму особистого досвіду героїні.

Під час захоплення Росією Криму Оксана й Аліє працюють фіксерами закордонних журналістів, що дає змогу їм перебувати на місці основних подій і бойових зіткнень, зокрема під час штурму українських військових частин росіянами. Тож героїні є рухомими, а не закріпленими в одному місці, і здійснюють «наративні вилазки» (за Маргарет Хігонет), які переходять межі між миром і війною, фронтом і тилом, чоловічим і жіночим [4, с. 151]. У такий спосіб спростовується стереотип того, що жінкам не місце на мітингах й в просторі потенційних небезпек. Насправді ж у романі жінки часто стають учасницями або ж спостерігачками основних подій, бо окупація також стає частиною їхнього буденного досвіду. Жінки стоять на мітингах, на дорозі біля військових частин і при виїзді з міста зазвичай з антивоєнними протестами, адже, як зазначає Міріам Кук, жінки усвідомлюють війну як хаос, ситуацію, яка вийшла з-під контролю, і закликають кожного взяти відповідальність за її припинення [3, с. 16]. Однак є й жінки, які піддалися впливу російської пропаганди, і теж фактично втягнуті в боротьбу проти України. Також у романі увиразнюється факт того, що жінки в окупації не перебувають у безпеці тилу й не є захищеними від насильства, так, на персонажок, які були на Майдані й вели проукраїнську діяльність, чатують московські спецслужби, зокрема на подругу головної героїні: «Якоїсь миті Валєрчик прихилився і легенько обійняв Олю. Тихенько, майже інтимно, мовив: Ви ж знаєте, як розколюють у сімферопольському CІЗО?» [2, с. 339]. Тож загалом у романі піддається деструкції традиційне бачення простору фронту, як суто чоловічого, а тилу – як жіночого.

Простір окупації в романі характеризує поява «чужого», не лише «вєжлівих» військових разом з нагромадженням техніки, а й росіян, що їдуть у Крим за омріяним багатством. Водночас півострів масово полишають самі кримчани й українські військові, які не перейшли на бік ворога.  Проте для людей з «радянського» Криму зміни в просторі майже не відчутні: телебачення змінилося на російське, гривні – на рублі. Останнім прихистком і осередком українського стає дім головної героїні, у якому тепер мешкають усі її друзі: Аліє, Халіл, Боря та Ахтем. Цей локус має семантику об’єднання та любові: «Ми не можемо розлучатись, бо ми любимо одне одного» [2, с. 300]. Однак не є відділеним від загального простору окупації, адже стає місцем обговорення воєнних і політичних подій у Криму – звідси отримує від Борі статус «штаб-квартири». Тож хронотоп окупації в романі не організований чіткою структурою і розмежуванням на мілітаризований і тиловий простір, вони перетікають одне в одного, а війна і мир існують одночасно.

Зрештою, головна героїня усвідомлює, що півострів остаточно відділився від материка й дрейфує в напрямку зла, і, попри попереднє небажання, відчуває потребу поїхати з Криму. Це стає вибором на користь здобутої і прийнятої в собі української ідентичності. Цьому сприяє, зокрема,  відкриття родинної правди: дідусь-НКВДист насправді не її рідний, а бабуся була репресована в Алжирі як жінка зрадника батьківщини; однак справжнє походження бабусі і її першого чоловіка так і залишається невідомим. Важливо те, що за авторським задумом ім’я головної героїні є нерозкритим аж до фіналу, її згадують здебільшого за прізвищем Утаєва, що характеризує її як продовжувачку свого роду й етнічну росіянку, натомість ім’я Оксана промовляється тоді, коли дівчина знаходить себе й власну ідентичність, адже ім’я – це те, що належить лише їй. Натомість Аліє, яка виросла на прабабусиних оповідях про депортацію, обирає залишитися в Криму, аби не втратити той простір і культурний осередок, який вибороли її предки титанічними зусиллями. Вона є персонажкою, яка водночас продовжує культурну традицію своєї родини, але й залишається вірною собі.

Отже, головна героїня роману є активною і рухомою персонажкою, яка здатна діяти в типово «чоловічому» просторі небезпек, а її боротьба стає дороговказом до віднайдення власної ідентичності. Жінки в просторі окупації стають учасницями основних подій і не є захищеними від загрози насилля загарбників. Тож жіноча проза репрезентує, відмінний від традиційного, погляд на воєнний простір, через що й становить інтерес для дослідження.

Література

1. Вісич О. Свій/Чужий у просторі кримського роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля». «Літати небом. Жити на Землі. Геопоетичні стратегії сучасних літературознавчих досліджень» : матеріали міжнар. наук. конф., 28–29 верес. 2023 р.  С. 69–73.

2. Левкова А. За Перекопом є земля. Кримський роман. Київ: Лабораторія, 2023. 392 с.

3. Cooke M. Women and the War Story. University of California Press, 1997. 309 p.

4. Higonnet M. R. 7. Cassandra's Question: Do Women Write War Novels?. Borderwork / ed. by M. R. Higonnet, S. Benstok, C. Schenck. Ithaca,, 2018. P. 144–161. URL: https://doi.org/10.7591/9781501723025-009 (date of access: 04.11.2024).