неділя, 18 лютого 2024 р.

Яровенко Тетяна СИМБІОЗ ФІЛОЛОГІЇ ТА ІСТОРІЇ ЯК ОСНОВА ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ЗМІСТУ ДІАСПОРНОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ

 

 Яровенко Т. С.

к. філол.наук, викладач української літератури

Харківський торгово-економічний фаховий коледж

 

СИМБІОЗ ФІЛОЛОГІЇ ТА ІСТОРІЇ ЯК ОСНОВА

ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ЗМІСТУ ДІАСПОРНОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ

 

Базові питання філософії, релігії та науки, котрі віддавна стосуються homo sapiens, врешті-решт зводяться до трьох базових: ЩО ми таке, ЩО нас створило, і ЧИМ ми прагнемо стати. На наш погляд, здатність вирішувати проблеми зазначеної тріади може лише добре організована політично й національно свідома спільнота, або ж, на думку І. Бойко, «той етнос, хто може протидіяти асиміляції завдяки фактору організації […] та, що важливо, існування етнічного стрижня (історична пам’ять, національна ідея, релігійне світосприйняття)» [1, с. 6]. Саме такою постає українська діаспора. Вищезазначене корелює з доробком науковців та публіцистів діаспори, зокрема із відомою на Заході книгою Р. Ільницького «Призначення Українців в Америці» [2], яка викликала свого часу жваве зацікавлення людей, котрі працюють в українському культурному, громадському й політичному житті» [2, від видавця]. Незважаючи на те, що в наукових колах України досі триває дискусія щодо змісту самого поняття «діаспора», у вищезазначеній книзі Р. Ільницького у розділі з промовистою назвою «Концепція «української спільноти» в Америці» [1, с. 12], наголошується, зокрема, таке: «Українська громада має сказати собі, що їй не по дорозі ані з проваленою, нереальною емігрантською концепцією, ані з капітулянтською, пігмейською програмою асиміляції» [1, с. 12]. (тут і далі положення, дотичні проблематиці тез марковано курсивом нами Т. Я.) Не можна залишити поза увагою і жорстку історичну характеристику української спільноти, сформульовану Р. Рахманним у передмові до політичного нарису «Дмитро Донцов і Микола Хвильовий (1923–1933)»: «Життя людей українського роду […], обмежене двома світовими війнами в такий суцільний проміжок часу, що його можна б відокремити від усієї історії України в єдиний розділ з усіма аспектами минулого і майбутнього української нації. Є в ньому державність і анархія, є висока національна свідомість і безпросвітня темрява, є героїчні рухи й постаті, але є там і раби й нищівні відрухи сліпої юрби «без чести й поваги» (усічений  рядок з вірша «Куліш» Т. Я.), як це висловився Євген Маланюк» [5, с. 3]. Розвиток української спільноти на Заході до рівня розвиненого суспільства й повноправного суб’єкта політичного життя в країнах проживання, культурні досягнення, непереможне прагнення зберегти в нових поколіннях любов до рідної мови, до історії й традицій свого народу мають безпосередній вплив на загальний зміст української освіти, що є наслідком значної уваги до створення навчальних закладів, розвитку кнгодрукування, широкої мережі періодичних видань. Так, декларативне Звернення п’ятого Великого Збору Організації Українських Націоналістів до українського народу трансформується у своєрідну програму життєдіяльності української спільноти в узагальнювальних матеріялах V-го ВЗ ОУН під назвою «Провідні ідеї сучасних культурних процесів в Україні» [4]:

1. Віра в Бога-Творця [4, с. 980] (тут і далі для зручності пронумеровані та марковані нами напівжирним шрифтом підзаголовки в оригіналі подані заголовними буквами – Т. Я.). 2. Примат духового первня [3, с. 981]. 3. Нація – найвища духово-органічна спільнота: «Нація – це святиня, зневага якої – найбільший злочин. Кожен член нації повинен знати її історію, а в ній – пізнавати себе самого. Денаціоналізація – це дегероїзація життя» [3, с. 981]; « Україна – це не етнічна поява, якою хочуть бачити її москалі чи інші окупанти та їхні вислужники. Вона вирощує тих, які на ворожому суді,прийнявши присуд смерти, жалкують, що не можуть народитися вдруге, щоб боротися за вільну Українську Державу» [3, с. 983] ( що суголосне ідеям Д. Донцова [Туга за героїчним. Ідеї і постаті літературної України. Лондон : В-во СУМ, 1953. 159 с.] та Б. Галайчука [Нація поневолена, але державна. Мюнхен : В-во «Сучасна Україна», 1953. 97 с.]). 4. Духова єдність людини і поколінь [3, с. 983]: «Душа українського народу своєрідна і неповторна, ми наче вливаємось краплинами в українське море і віримо у його вічність, бо людина, яка не знає минулого нації і живе тільки сьогоднішнім, подібна до дерева без коріння [3, с. 984]. 5. Ідея традиціоналізму та історичності [3, с. 985]: «У нашому народі із все більшою силою прокидається прагнення духового росту, бажання пізнати свою національну істоту. У духову сферу поринають не тільки вчені та культурні діячі, а й молодь, яка відчуває, що від неї заховане щось святе і що офіційна система її обдурює []. Найбільшим ударом, що його зазнала комуністична ідеологія і московська окупаційна влада за останнє 10-річчя було те, що молодь піднесла прапор традиціоналізму, примату духу над матерією, безсмертности душі, прапор незнищенності нації [3, с. 987]. 6. Культ чести і лицарства [3, с. 987]: « Справжні патріоти не йдуть у найми до ворогів, не позичають у них того, що в нас краще за їхнє і коли в нас своя, глибока, не вичерпна і чиста криниця» [3, с. 988]. 7. Предтечі, апостоли й одержимі [3, с. 989]: «Героїчне діяння завжди потрібне і ніколи не безплідне» [3, с. 989]. 8. Героїчний гуманізм і універсальний аспект визвольного руху [3, с. 989]: «Український народ не дасть себе спіймати на гачок псевдоінтернаціоналістських фраз, як на гачок пропаганди про «непереможність російської зброї, про вийняткову місію Росії серед інших народів». Ще жоден народ не визволявся під кличем інтернаціоналізму, який служить маскою для імперіялізму Народи завжди визволялися під прапором націоналізму, здійснюючи власнопідметно національну ідею» [3, с. 990]. 9. Проти асиміляції й русифікації – фанатична віра в Україну [3, с. 991]: «Уже Потебня, пишучи про асиміляцію націй на вселюдській основі, ствердив, що якби об’єднання народів за мовою і було можливе, то воно було б загибіллю для людської думки – як заміна багатьох почуттів одним. Асиміляція на базі однієї культури (російської) – тотожна з колоніялізмом, бо позбавляє інші народи основної умови рівноправности щодо їх вкладу в загальнолюдську культуру» [3, с. 991]; «Русифікуються ті, кому не вистачає сили повірити і зберігати віру в Україну[] «Лінгвіцид – злочин проти нації, який не сміє залишитися без покарання» [3, с. 991]. 10. На шляху до кінцевої перемоги [3, с. 992]. 11. Ідейне місце України в світі [3, с. 992].

Отже, процитоване вище дає уявлення про  різноманіття культурно-політичного життя українства в діаспорі та обґрунтовані спонуки української громади до утримання і розвитку різних типів власної школи, у тому числі й вищих навчальних закладів. Яскравою ілюстрацією зазначених устремлінь є заснування українським бізнесменом і філантропом Володимиром Джусом 1948 року Українського Народного Університету (Ukrainian Institute of America, UIA) в Нью-Йорку. Системний освітній курс УНУ розпочався лекцією авторитетного вченого-історика світового рівня О. Оглоблина «Хмельниччина і українська державність» [3]. Переднє слово перед першою лекцією виголосив заслужений представник діаспори, багаторічний голова ООЧСУ І. Вовчук [2, с. 5–9]. який сформулював завдання українського народного університету, котрі навіть вибірково цілком реалістично екстраполюються на суспільні процеси в незалежній Україні. Отож, промова І. Вовчука: «Ми говоримо й твердимо, що Україна, точніше українська Нація є у війні, я б сказав в історичній війні, з Москвою […] А війна, продовжує промовець, потребує зброї. В драмі ХVІІІ ст. «Милость Божия, Україну слободившая» в уста Хмельницького вкладено такі слова:

«О желізі печітесь,/ Желізо любіте,/

Ібо злато потемніє/ Без него як блато».

Переносне значення образу «заліза» наголошує І. Франко – символ духової культурної міці народу» [2, с. 5]. Бо, констатує невтішну реальність І. Вовчук, «… в час нинішньої війни нації за своє визволення, найслабішим є культурний відтинок» [2, с. 5–6]. Позаяк, «…російська реакція всіх барв, воюючи проти Української Державности, на нинішньому стані війни поборює не тільки нашу самостійницьку політику, а намагається заперечити, оплюгавити, й перекреслити наше державне буття. Вони твердять про Київську Державу як про свою, лають і плюгавлять гетьмана Мазепу, спотворюють державотворчі діла великого Богдана й інше. Там , в імперії, з Хмельницького роблять єдинонеділимця, а тут світові його показують п’яним козаком. То речі глибші, ніж дехто їх сприймає [2, с. 5]. І.  Вовчук визначає  національну ідею – від Хмельниччини і Мазепи до визвольних змагань 1917–1920 рр. крізь героїчну епоху УПА – як мілітарно єдину: «утвердити і оберегти від сусідів українську націю в незалежній Державі» [2, с. 5] (марковано напівжирним шрифтом нами – Т. Я.). Зміст розглянутих публікацій відображав основні прагнення українства вільного світу до збереження ідентичності та належного виховання молоді і тому став частиною освітніх запитів і вимог зарубіжної української громади щодо своїх прийдешніх поколінь. Ці ідеї прямо чи опосередковано втілювались у навчальний процес, що засвідчує розповідь про початок діяльності УНУ в Нью-Йорку. На другому березі Атлантики від українського мислителя-емігранта постало питання немов би спрямоване у наше сьогодення: «Де Голль сказав свого часу, що у важкі і складні часи Франція зуміла згуртуватись довкола Республіки. Довкола якого полюса спроможні станемо і ми згуртуватись»? [6, с. 8].

Література 

1.   Бойко І. Українська діаспора Австралії як суб’єкт політики : автореф. дис. ... канд. істор. Наук : 23.00.04. Одеса, 2001. 21 с.

2.    Ільницький Р. Призначення Українців в Америці. Нью-Йорк, 1965. 124 с.

3.    Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. Лекція 1. Нью-Йорк : Організація Оборони Чотирьох Свобід України та Спілки Української Молоді, 1954. 24 с.

4.    Провідні ідеї сучасних культурних процесів в Україні (З матеріялів V-го ВЗ ОУН). Визвольний шлях : суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 9 (330).   Лондон : Українська видавнича спілка, 1975. С. 950–988.

5.    Рахманний Р. Дмитро Донцов і Микола Хвильовий. Лондон : Українська видавнича спілка, 1984. 27 с.  

6.    У полум’ї дружнього слова. Збірник вибраних статтей Юрія Пундика. Париж : Українське слово, 1983. 444 с.

2 коментарі:

  1. Добрий день! Дякую за цікаву розвідку! Скажіть, а на Вашу думку, національний первень справді незамінний для розвитку особистості?

    ВідповістиВидалити
  2. Наталія Яковлева24 лютого 2024 р. о 19:16

    Добрий вечір, пані Тетяно! Дякую за дослідження! Чи погодитесь Ви з тим, що філософське питання «Чим ми прагнемо стати» виборюється зараз пересічними українцями із «желізом» у руках? І що саме тепер, під час війни, зміцнюється наш національний стрижень. Актуальний для діаспори симбіоз філології та історії, Слова і Літопису, проходить випробування вогнем. Як Ви відчуваєте зв'язок минулих пошуків з теперішнім часом? Дякую!

    ВідповістиВидалити

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.