Голод Альона, Токар Наталія РОЛЬ МИТЦЯ Й МИСТЕЦТВА У ТВОРЧОСТІ П. ГРАБОВСЬКОГО Й І. МАНЖУРИ

 

Голод А. В.

студентка 2 курсу

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля,

м.Сєвєродонецьк

 Токар Н. В.

ст. викладач кафедри української філології та журналістики

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

 

РОЛЬ МИТЦЯ Й МИСТЕЦТВА У ТВОРЧОСТІ П. ГРАБОВСЬКОГО Й І. МАНЖУРИ

 

          Друга половина ХІХ століття в Україні позначена утисками будь-яких проявів національного буття. Заборони, гноблення та суворий контроль торкнулися усіх сфер життя: мови, культури, освіти, особистих свобод. Передовсім йдеться про Емський указ та Валуєвський циркуляр. Відміна кріпацтва не сприяла покращенню становища простого народу. Прірва між поміщицтвом і селянством зростала. Як відомо, література завжди виконувала роль дзеркала життя, чутко реагувала на всі зміни. Відмінними були лише засоби їх відображення. Пануючим напрямом цього періоду був критичний реалізм. За визначенням дослідниці О. Ніколенко, «Реалізм – літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості» [4, 167]. Всупереч заборонам, цей напрям досить плідно розвивався на українських землях ( творчість І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка, П. Грабовського тощо). Наприкінці століття в нашій літературі з’явилися ознаки нових потужних течій модернізму. Мова йде про поширення ідей парнасців та «чистого мистецтва», які сповідували принципи «мистецтва заради мистецтва». На їхню думку, мистецтво самодостатнє, воно не повинно бути заангажованим, служити іншій меті, окрім самого себе. Однак від початку ідеї «чистого мистецтва» зазнали критики та були піддані осуду. Зокрема всім відома дискусія між І. Франком та М. Вороним, позиція С. Єфремова тощо. Тож не дивно, що українська література цього періоду поділилася на два табори: прихильників нових віянь та сповідувачів принципів реалізму. Хоча для багатьох письменників межі століть характерні риси обох напрямів.

          Тож метою нашого дослідження є визначення ролі митця й мистецтва в поезії П. Грабовського й І. Манжури. Для обох поетів властивий реалістичний спосіб мислення. Вочевидь, вони не були прихильниками нових течій, тому роль поезії й поета вбачали у служінні народові, відображенні життя.

          Більша частина життя й творчості П. Грабовського минула в засланні. Письменник був засуджений за антидержавницькі публікації, тому про події на батьківщині дізнавався переважно з листів. Підтримка однодумців (письменників, громадських діячів) сприяла знайомству П. Грабовського з найновішими зразками літератури, прогресивними культурними віяннями. Однак пануюча несправедливість, утиски всього українського для письменника були занадто особисті (за боротьбу проти них він опинився в неволі). Тому нові модерністські концепції мистецтва були для нього чужими:

Не все співати нам про квіти

Та любуватися Дніпром...

Година – дбать про шлях освіти,

Люд забезпечити добром [1, 159].

          П. Грабовський писав про життя, яким воно є, про звичайних трудівників. Тому й інших поетів закликав не витрачати слова на пусті балачки. У своїй творчості поет був щирим, самозреченим і непохитним. Найвища мета мистецтва для нього – служіння справі людей, боротьба з несправедливістю у світі.

          П Грабовський розходиться з думкою прихильників теорії «мистецтва для мистецтва» про призначення поезії, її незалежності від суспільного життя, політики. Він запропонував свій погляд на завдання поета й поезії у віршах «Поетам-українцям», «Я не співець чудової природи» тощо:

Збудить чуття самопізнання,

Шаноби власної чуття,

Розсунуть цілі прямування

Замість товктися без пуття [1, 159].

          Письменник повинен бути поводирем для народу, його слово покликане вести за собою, навчити самопізнанню, дати народові освіту. Поет-революціонер закликав:

Не згадуй нам про вічну млу труни,

Не згадуй нам про мертвий сон могили;

А розбуди на діло боротьби,

Знайди розвагу в світлих ідеалах! [1, 311]

П. Грабовський пропонує звертатися у поезіях до реального життя, правдиво змальовувати важку долю, надихати на боротьбу за світле майбутнє.

          Україна посідає особливе місце в духовному світі та в поезії митця. Він любить батьківщину, сумує за нею, тому її образ у творчості митця осмислюється крізь призму почуттів. Для ньогоУкраїна – це насамперед її люди, її біль і радість, страждання, минуле і майбутнє.

          Через те, що письменник провів половину свого досить короткого життя у неволі на чужині, сум за рідною землею простежується майже в кожному його творі. Тому він не може писати про красу природи, коли навкруги стільки болю. Поет пише про знедолені народи, співчуває їм:

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені народи, –

 Їм я віддав усі чуття мої [1, 165].

          Тож творчій манері П. Грабовського властиве реалістичне змалювання дійсності.

          Письменник і фольклорист Іван Манжура, як і Павло Грабовський, у творах оспівує життя простого народу. Поетові не сила терпіти його страждання, тому він звертається до музи:

Годі бо, Музонько, нам із тобою

Людську недоленьку пити;

Серденько утле жадає спокою,

Треба його пошкодити [2].

          Навкруги розляглися пишноти природи, серед яких розквітає молоде кохання. Чи то не рай на землі?

          Але поетова муза не помічає навколишньої краси. Вона лине в славетне минуле, де гриміла боротьба за волю. Картини звитяги контрастують з убогою нивою, де ллється тяжкий трудовий піт. Однак люди не помічають цього, бо там «непросвітна темнота царює» [2].

          У поезії «Кобзар», написаній у 1888 році, І. Манжура змальовує портрет свого героя з точністю, властивою народним пісням. Кобзар одягає латаний кожух, несе дві торби, тримає кирку. «Під полою» має стару бандуру, яка допомагала йому заробляти на хліб, і люди його за це поважають. Кобзар співає своїм слухачам пісні про славне минуле. Вони надихають шукати шляхи до кращого майбутнього:

I мріє селянам десь кращая путь...

І думки далеко кудись їх несуть,

І кращі їм мріють години... [3]

          Безперечно, на творчість І. Манжури мав вплив фольклор, зокрема історичні пісні. Однак поет звертається до них з метою показу контрасту із навколишньою дійсністю.

          Отже, мету поезії письменник вбачав ту ж, що й П. Грабовський – служити народові, писати про реальне життя без прикрас, спонукати до дії, до боротьби, наштовхувати на роздуми про шляхи подолання несправедливості.

Література

1.    Грабовський П. Поезії. Київ: Радянський письменник, 1962. 645 с.

2.    Манджура І. «До музи». URL: https://md-eksperiment.org/post/20180826-do-muzi (дата звернення: 13.02.2023).

3.    Манджура І. «Кобзар». URL: http://amkob113.ru/imantz/im-3.html (дата звернення: 13.02.2023).

4.    Ніколенко О. М., Мацапура В. І. Літературні епохи, напрями, течії. Київ: Педагогічна преса, 2014. 228 с.