Козак Марія ПОРТРЕТ ЯК ЗАСІБ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ЖІНОЧИХ ОБРАЗІВ РОМАНУ В. ЛИСА «СТОЛІТТЯ ЯКОВА»

 

Козак М. І.
студентка 3 курсу
Запорізький національний університет
Наук. кер.: Доброскок  С. О., к. філол. н., доцент

 

ПОРТРЕТ ЯК ЗАСІБ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ЖІНОЧИХ ОБРАЗІВ РОМАНУ В. ЛИСА «СТОЛІТТЯ ЯКОВА»

 

Невід’ємним складником дослідження художньої прози є аналіз засобів розкриття характерів образів-персонажів, серед яких чи не найвищу позицію займає портрет. Його використання у творі виконує ряд домінантних естетичних функцій: «з одного боку, він характеризує конкретного героя, допомагаючи розкривати його особистість у певному соціумі, створюючи його образ, а з іншого боку, моделює його з точки зору морально-етичних категорій» [1, с. 22-23]. Портретна характеристика персонажа – структура, формування якої залежить від мистецького стилю автора, його світоглядних та ідейних переконань. З огляду на це потребує аналізу й роман В. Лиса «Століття Якова», жіноче портретотворення якого раніше не привертало увагу літературознавців, що й зумовлює актуальність дослідження.

Користуючись класифікацією портретів за розташуванням характеристик у тексті поділяємо їх на: неконцентрований (Оленка, Олька, Параска – матір Якова, Вікторія, Нілка, Зося, Параскева – донька Зосі та Гандзя), концентрований (Христофорівна, Світлана, Тереза) та окремо виводимо такі портрети як: Ярина Федотиха, Урсула, Майя, Елінка – служниця та ін., адже вони дають лише приблизне розуміння про окремі риси портретної характеристики героїнь в дії.

Вибудовуючи портрет Зоф’ї М’ялковської, автор зображає його чи не найширше саме на її прикладі. Портрет Зосі складається з цілої низки структурних елементів: її обличчя, погляд та колір очей, волосся, зачіска, особливості статури й тіла, її запах, її вишуканий одяг, аксесуари, макіяж та манікюр, а також її голос, міміка, жести, манера рухатися та деякі інші елементи. Деталь, на якій письменник, без сумніву, акцентує увагу в цьому портреті – це очі героїні. Вперше автор змальовує їх живописно, порівнюючи з елементами природи – двома блискучими ставочками, що говорить про величезну глибину її погляду. Очі героїні стали основною художньою деталлю її портрету, оскільки очі – дзеркало душі, один із найдавніших сигналів про стан внутрішнього світу людини. Вони стали виразником емоцій Зосі, її переживань і прихованих страждань. Переживши багато горя та нещастя, побачивши війну та несправедливість влади до людей, «її зеленкуваті очі були не тільки заплаканими, aлe й страшенно стомленими» [3, с. 157]. Символічним у цьому випадку є й їх колір. Володимир Лис порівнює цей зеленкуватий колір з кольором молоденьких морських водоростей, а також з кольором нестиглої сливи, що увиразнює зв’язок очей Зосі з природою. Енциклопедичний словник символів розкриває зміст цього кольору так: це «символ природи; молодості; плодючості полів; краси і радості; ствердження життя; з іншого боку – символ депресії, інертності, байдужості і смерті» [2, с. 284]. Це двохзначне розуміння кольору яскраво виявлене на прикладі портрету Зосі: від молодої та вродливої шляхтянки-куртизанки, він еволюціонує до простої зовні української селянки, але з непростою долею та складними випробуваннями в кінці яких – смерть. Саме в цих зеленкуватих очах героїні показана вся її надприродна мужність та сила, відвага та стійкість, однак водночас показана і її ніжність, слабкість характеру, а, може, навіть її сексуальність. Адже недарма автор звертає нашу увагу й на те, що такого ж зеленкуватого кольору були й очі Параски – доньки героїні. Саме очі Зосі вперше привабили Якова, а далі до тих же очей, тільки вже в обличчі дитини-підлітка, він знову відчув короткочасний, тваринний потяг як чоловіка до жінки: «Бо любив дедалі дужче старшу дочку. Дивною любов’ю любив, аж сам того лякався. Чим далі, тим дужче – в міру того як росла, випиналася, виструнчувалася Парасочка, як росли горбики грудей, випружнювалися й вабили до себе, як наливалися зеленкуватістю очі, великі й виразні, аж до болю, до щему в грудях, знайомого по Зосиних очах. І в якусь мить зловив себе Яків на думці — хочеться йому свою нерідну дочку як жінку мати. Під собою мати, а може, й до дерева притуливши» [3, с. 179].

Описуючи зовнішні дані шляхтянки, В. Лис звертає увагу й на інтимні подробиці її тіла, на становлення її сексуальності, на любов та ненависть Зосі до самої себе, яку дівчина відчула ще підлітком: «Мої прекрасні ніжки, мої чудові ручки, мій чудовий животик, — вона промовляла ці відлуння маминих слів… «Дитина-жінка» – то була Зося-підліток. Старанно обходила кущі й дерева, не підпускала до себе котів і собак, які могли осквернити своїм доторком її чудесне тіло. Коли в неї між найкращими в світі ніжками стало рости волосся, Зося уявила собі, що то твориться гніздо для прекрасної райської пташки, котра прилетить і неодмінно там поселиться. А яким святом став початок росту маленьких білосніжних горбиків калачиків вище живота. На той час Зося вже знала про кохання, про те, що грубі тваринні створіння – чоловіки – прагнуть заволодіти неземними істотами, якими були жінки. Вона боялася цього і... І прагла…» [3, с. 118]. Така самозакоханість (інколи навіть навіть нарцисизм) Зосі були наслідком її виховання в родині польської шляхти. Вона доглядала за собою, була витонченою та стрункою з довгими ніжками й, що помітно, у творі її одяг ніколи не повторювався, був вишуканим та стильним за мірками ХХ століття.

Портрет Зосі оприкметнений ще однією важливою деталлю – руки шляхтянки. Дівчина походила з аристократичного роду, звикла носити рукавички, які, окрім естетичної, повсякчас виконували ще й захисну функцію. Руки Зосі проходять еволюцію, як і весь її портрет. Опинившись у селі вони зазнали тяжкої роботи і це були вже не ті «колишні, білі, пещені, з довгими тонкими пальцями», а «порепані, у землі, у гноєві» руки» [3, с. 139].

Дещо по-іншому змальовано Уляну – перше кохання Якова. Її портретна характеристика, подана автором у романі, є не менш розлогою та динамічною, оскільки відтворює як риси зовнішнього так і внутрішнього світу героїні. Вираз обличчя, очей, одяг, аксесуари, волосся, статура, рухи тіла, голос, посмішка, міміка та жести – все це виразники портретотворення Улянки. Зустрічаючись з цим образом вперше, читач бачить перед собою юну шістнадцятирічну дівчину, яку автор порівнює з молоденькою вишенькою і ялинкою водночас, що скоріш за все свідчить про вроду та зріст дівчини. Та якщо заглибитись у символічний зміст даних дерев, то перше – це «символ України, рідної землі; матері; дівчини нареченої» [2, с. 117], а друге – «це символ хоробрості, сміливості, підняття стану духу, вірності, безсмертя та вічної молодості, довголіття, гордовитості…» [2, с. 898]. Дійсно, як тая вишенька Улянка трималась рідної землі та батьківського дому: «…вона може жити тилько в Загорєнах і не деінде. Відрізати себе, як скибку од родини, безрідною стати — не для неї…» [3, с. 28] і як тая ялинка Улянка прожила довгий вік, сміливо йдучи по життю, попри усі негаразди.

Глибше проникнення у характер портрету відбувається і за допомогою живої мови виразних очей героїні. Їх опис опосередкований, зі слів Якова «Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої» [3, с. 26]. Улянині очі мають символічний зміст у тексті твору, адже автор неодноразово зосереджує нашу увагу на такому природному явищі, як туман, і саме його ми бачимо в очах дівчини. Ці очі – привабливі, як у випадку з Зосею, Яків вдивляється в них, вони тягнуть його за собою, в них він намагається прочитати те, що не можливо вимовити словами.

Еволюція портрету Уляни є помітною, адже з роками, в силу фізіології та біології людини, а також зважаючи на всі соціально-історичні умови, що склалися у ХХ столітті, – вона змінилася. Від молодої, стрункої з довгою косою та засоромленим поглядом дівчини тепер залишилась тільки «стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку» [3, с. 221], жінка з сивим волоссям, яке тепер схоже на полин, жінка з «висушеними та поораними руками» проте з бісиками в очах, хоч вицвілих і постарілих.

Розглянемо ще один цікавий образ з погляду його портретної характеристики, образ сучасної міської дівчини-приблуди, яка опиняється в Загорєнах в будинку столітнього Якова – Оленки. Фактично ми знайомимося з нею вже в експозиції твору. Яків зустрічає на своєму городі «невисоке, худе, як трясця, дівча» [3, с. 15], яке трощить його мак. Далі портретна характеристика Альони у романі поглиблюється та розширюється. Поступово В. Лис відкриває завісу й внутрішнього світу героїні. Портрет Оленки відмінний від попередніх тим, що вона - дівчина нового покоління й зображена автором як персонаж ХХІ століття. Її одяг – це вже не довга спідниця чи хустка на голові, а це легке платтячко, що оголює «худі, землисто-жовті ноги» [3, с. 16]. Яків Платонович порівнює це дівча з метеликом, адже як і метелик, Оленка – це барвиста особистість, портрет якої в загальному складають такі елементи як: обличчя, очі та їх погляд, статура, зріст, одяг, голос, міміка, жести, а також рухи тіла.

Отже, В. Лис, зважаючи на свій письменницький досвід, за допомогою низки різних портретних деталей створив багатогранні художні образи-характери жіночої статі. Автор зміг відтворити всю динаміку почуттєвого світу персонажів, заклавши символічний зміст у їх зовнішні дані, що дало змогу отримати загальне уявлення про жіноче портретотворення роману.

Література

1. Галич А. Портрет у мемуарному та біографічному дискурсах: семантика, структура, модифікації : монографія. Старобільськ: Вид-во ДЗ «Луганський нац. ун-т імені Тараса Шевченка», 2017. 449 с.

2. Енциклопедичний словник символів культури України / за заг. ред. В. Коцура, О. Потапенка, В. Куйбіди. Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В, 2015. 912 с.

3. Лис В. Століття Якова : роман / передм. О. Забужко. Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. 240 с.