Якобчук Оксана ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ПАФОС РОМАНУ ТАМАРИ ГОРІХА ЗЕРНЯ «ДОЦЯ»

 

Якобчук О.Г.

студентка магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Курилова Ю. Р., к. філол. н., доцент

Публіцистичний пафос роману Тамари Горіха Зерня «Доця»

 

У 2019 році українська літературна спільнота мала прецедент – дебютний роман «Доця» української письменниці Тамари Горіха Зерня. Роман здобув престижну премію – Книга року BBC за 2019 рік, відзначений Шевченківською премією в 2022 році. Дебютним твором Т. Дуди (це справжнє прізвище письменниці) зацікавилися багато критиків і літературознавців, адже його вихід друком спричинив великий резонанс. У мережі Facebook зустрічалися й відгуки, у яких лунали сумніви в легітимності високої літературної нагороди. Попри те, що в книги є «недоброзичливці», – від того її цінність не втрачається. Події в книзі включають 2014 рік, час російсько-української війни на сході України – її активне розгортання. Авторка використала свідчення реальних осіб, які стали прототипами героїв твору, власний досвід, що надало творові реалістичності й переконливості. Деякі епізоди твору дуже важко читати, адже письменниця настільки талановито передає суть, того що відбувалося, що читач відчуває себе майже свідком і учасником подій.

На цю особливість твору вказувала Т. Гребенюк, систематизуючи прийоми створення ефекту присутності в творі. Дослідниця зауважує, що «важливим чинником емоційного впливу роману Доця на сучасників є публіцистична інвективність окремих фрагментів його дискурсу» [1, c. 210].  У зв’язку з цим постає питання жанрової моделі твору й елементів, які дають можливість розкодувати жанрову матрицю. На думку літературознавиці, «деякі періоди тексту, вириваючись поза рамки художності (або й навіть документальності), виражають громадянську позицію читачів, влучно вербалізовані авторкою гнів, образу, ненависть до агресора» [1, c. 210]. Т. Гребенюк також вважає оригінальним прийом звернення уваги на  донбаську ідентичність через перспективу постаті В. Стуса («носія донбаської ідентичності»), до якого риторично звертається протагоністка твору.

Актуалізацію публіцистичного первню дійсно можна спостерігати в часи масштабних трансформацій – соціальних. політичних, історичних. Пригадаймо публіцистичність романів І. Багряного, О. Гончара тощо. Дослідниця жанрової системи літератури Н. Копистянська стверджує: «В усі бурхливі, насичені історичними подіями епохи однією з форм боротьби є публіцистичне слово, публіцистика активно втручається у літературу» [2, с. 46]. Отже, цілком закономірним є посилення публіцистичного начала в художній літературі, яке реалізується в функції (виховній, культурологічній тощо) впливу літератури на суспільство.

Не випадково, мабуть, І. Ренчка, аналізуючи параметри мовної стійкості та ідентифікації українців через призму художнього твору, бере за об’єкт аналізу роман «Доця», адже ці проблеми акцентовані в ньому дуже гостро. Географічні реалії твору, опис рис населення цього регіону дає можливість дослідниці констатувати дуже важливу для нас усіх річ – специфіку ідентичності й вибір, який має зробити кожен, хто вважає себе українцем: «радянська політика русифікації зумовила втрату населенням Донеччини, особливо жителями великих міст, етнодиференційних ознак» [3, c.79].

В ідеологічній площині тексту (проблематика, мотиви) ця позиція є провідною. Авторку й героїню твору, якій вона делегує свої питання, турбують питання мовної ідентифікації, проблеми розрізнення своїх і ворогів, майбутнє в найближчій і дальній перспективі. Якщо відкрити друковану книгу – то з неї випадає листівка: фото довоєнного Донецька із написом «Україна». Листівка, яка є «невідємною частиною книги «Доця», містить вірш, який передає всю силу емоцій авторки: «Колись і я зустрінуся з тобою, готуй слова. Молися. Землю їж».

Одним із яскравих прийомів публіцистики є метафори. У романі «Доця» знаходимо безліч пронизливих і нестандартних метафор, які передають емоційну напругу авторського полум’яного слова. Одна із таких – образ Донецька: «Донецьк лежав перед нами як величезний неповороткий звір. Йому щойно впорснули отруту прямо у спинний мозок, і тіло звіра вже відмирає. Зовсім скоро він не зможе поворухнутися, і тільки бачитиме, як дрібніший, але більш вправний хижак шматує його плоть. Попереду чекає довга агонія, але захмеліла голова не вловлює тривожних сигналів від периферійної нервової системи. У голови поки що все добре» [4, с. 67]. У цьому абзаці – уся суть соціально-історичних процесів, які передаються в численних наукових концепціях. Увесь жах насильства, геноциду, «денацифікації» населення східних регіонів України в одній метафорі. У процесі розвитку дії образ Донецька набуває різних конотацій – ці метафори можна навіть систематизувати в певну типологію, яка розвивається паралельно із сюжетом: «Весняний Донецьк завис у повітрі, як мильна бульбашка в епіцентрі смерчу /.../ розчепірився як корова на льду» [4, c. 75].

Інший не менш ефективний прийом публіцистичного дискурсу – риторичні питання й звертання. Війна багатьох спонукала до осмислення свого місця й визначення своїх і чужих. Логічно обмірковуючи ситуацію, протагоністка твору не полишає спроб «розхитати» свідомість пересічного жителя східних регіонів: «Тут буде війна. Скажіть мені, будь ласка, на чийому боці ви плануєте воювати?» [4, с. 67].

Ціллю публіцистичного слова є спроба згуртувати колектив через акцент на болючих питаннях існування суспільства. Для авторки твору такою ідеєю є соборність українців, яка почала народжуватися 2014 року: «Нас було так багато, ми ось тут, всі разом, не боїмося подати голос, не боїмося заспівати свій гімн. Молоді мами і пенсіонери, студенти, глави сімейств, футбольні фанати і школярі, дядьки з села і модні донецькі «штучки» стали раптом рідними і своїми, хоч ніколи не перетиналися в минулому житті» [4, с. 54]. Насправді такі лексеми («минуле життя») надзвичайно насичують текст силою емоційного впливу, революційними настроями.

Провідною в «публіцистичному дискурсі» роману є ідея «нових українців» (пригадаймо «новітнього українця» у прозі І. Багряного): «Ми всі зробилися українцями, і несли свою Україну, як атлет несе олімпійський вогонь, вище неба» [4, с. 54].

Отже, роман «Доця» Тамари Горіха Зерня відзначається публіцистичністю, яка визначає специфіку його жанрової моделі. Авторка використовує численні прийоми й стратегії публіцистики, щоб надати сили впливу на свідомість читача. 

Література

1.     Гребенюк Т. Роман Доця Тамари Горіха Зерня: стратегії творення ефекту співпричетності. Studia Ukrainica Posnaniensia. 2020. Vol. VIII, № 2. С. 203-213.

2.     Копистянська Н. Жанр. Жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. Львів: ПАІС, 2005. 368 с.

3.     Ренчка І. Мовна поведінка та мовна стійкість українців в умовах російсько-української війни (за романом Тамари Горіха Зерня «Доця»). Українська мова. 2020. № 3. С. 75-91.

4.     Тамара Горіха Зерня Доця. Київ : Білка, 2019. 288 с.