Інформацій- ний лист

Збірники наукових праць

середа, 23 лютого 2022 р.

Занімонцева Марія СПЕЦИФІКА НАРАТИВНОЇ СИСТЕМИ РОМАНУ М. ГРИМИЧ «КЛАВКА»

 

Занімонцева М. О.

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

СПЕЦИФІКА НАРАТИВНОЇ СИСТЕМИ РОМАНУ

М. ГРИМИЧ «КЛАВКА»

 

Одним із творів, присвячених повоєнному періоду, є роман М. Гримич «Клавка», в якому на тлі одіозного вересневого Пленуму 1947 р. розгортається особиста драма секретарки Спілки письменників Клавки Блажкевич. Увагу читача привертає не лише тема й художній контекст, а й наратив роману, в якому тісно переплітаються елементи об’єктивної дійсності й авторський вимисел. Майстерність авторки проявилася в докладному відтворенні побуту й світоглядних позицій, висвітленні глибоких екзистенційних проблем суспільства повоєнних років.

Роман М. Гримич «Клавка» став об’єктом літературознавчого аналізу А. Вегеш і С. Ковпік, а також отримав схвальні відгуки від літературних критиків О. Ірванця, Г. Улюри, Я. Цимбал та ін. Однак наразі не існує жодного наукового дослідження, присвяченого наративній організації роману. Тож мета роботи – дослідити специфіку наративу роману М. Гримич «Клавка».

Події роману «Клавка» викладаються від імені всезнаючого наратора, котрий знайомить читача з іншими персонажами, пояснює передумови подій, явищ. В його розповіді нерідко трапляються нагромадження, при яких наратор заглиблюється в предмет повідомлення, нанизуючи одна за одною додаткові деталі: «Клавка любила запахи цієї кімнати: якщо не чисто вимитої підлоги, то старих книг, які вилаштувалися до стелі у стелажі. Дивовижно, як вдалося зберегти домашню бібліотеку в цьому будинку за війни: мешканці РОЛІТу, українські радянські письменники, всі до одного, разом з сім’ями були евакуйовані хто в Уфу, хто в Ташкент, хто в Алма-Ату, тоді як в їхніх квартирах упродовж двох років «розважалися фашистські гади зі своїми підстилками» [1, с. 5]. З одного боку, це розпорошує увагу реципієнта, але з іншого – такі подробиці є цінними для цілісної картини світу.

На початку роману чітко виділяються два наративні плани – актуальний, тобто події, що відбуваються «тут і зараз», і ретроспективний, завдяки якому поглиблюється уявлення про художню дійсність і формуються алюзії на реальні події. Наративні плани розвиваються неоднорідно, але не ізольовано один від одного. Прикметно, що ретроспективний наратив впливає на тон актуального наративу, що підкреслює інтенційне тяжіння всезнаючого розповідача до правдивості й неупередженості. Для прикладу можна навести сцену, як Клавка гуляє Євбазом, розглядає виставлений крам, але потім тон розповіді різко змінюється: хоча дівчина бачить чудові й естетично приємні речі, які лише своїм виглядом піднімають настрій – «…після минулорічного голоду і холоду рука не піднімалася купувати щось неїстівне і «невдягальне»…» [1, с. 23]. Далі йде моторошна, хоч і доволі лаконічна ретроспекція: «… саме зима 1946–47 років виявилася страшенно холодною і голодною. Виживали як могли: дядь-Гаврило попервах підстрілював з рогатки голубів і горобців, Емма Германівна своїми музикальними пальчиками общипувала їх, а Клавка варила з них бульйон» [1, с. 23].

Завдяки екскурсам у минуле читач краще уявляє обставини життя різних персонажів та їхні характери. Майстерність наратора полягає саме в підборі вдалих зображальних засобів, порівнянь, підкресленні дійсно оригінальних рис. Жанрові обмеження й, власне, обрана на початку стратегія «всезнання» не дозволяють розповідачеві вводити читача в оману, тому він використовує всі доступні засоби, які привертають увагу реципієнта до повідомлення. Зокрема, в розповідях про мистецьке життя 1940-х рр. з’являються цікаві історичні факти, перекази про життя письменників, анекдотичні історії тощо, які оживлюють художню дійсність. Наприклад, спогад про фатальний збіг обставин, через що ледь не постраждав письменник Леонід Серпілін, котрий в одному оповіданні згадав про Анну Ахматову, яка на той час була піддана творчому остракізму («…У письменницьких кулуарах усі кепкували з геніальних «прогностичних» здібностей Серпіліна... «Не допрацював, Льоня, а – зітхали жартівники РОЛІТу. – Не додумався ще й Зощенка туди вставити!..» [1, с. 93]).

Навіть такі позасюжетні елементи, як покликання й авторські пояснення, є важливими для наративної організації роману. М. Гримич згадує чимало митців, серед яких є М. Рильський, А. Малишко, О. Корнійчук, Л. Серпілін, В. Чередниченко та ін. Коротка характеристика кожного з персонажів наближує його до читача, а тому художня дійсність стає ще більш опуклою й правдоподібною. В деяких випадках «усезнання» розповідача проявляється в дрібницях: наприклад, ми дізнаємося про розширення штату  Спылки («Додалися також: відповідальний секретар комісії з друкованих органів і видавництв; відповідальний секретар комісії з іноземної літератури; відповідальний секретар комісії з воєнно-художньої літератури…» [1, с. 91]). З одного боку, такі подробиці обтяжують твір, а з іншого – дають читачеві можливість краще уявити ту частину повоєнного життя, що знаходиться далеко на маргінесах, якщо не цікавитися нею спеціально.

Ретроспекції можуть пом’якшувати сцени з актуальної дійсності, доповнювати їх добрим гумором чи іронією. Так, після критики партпрацівника Духмяного Клавка й М. Рильський пішли до Малишка: «У Андрія Самійловича на столі вже стояли напоготові «ліки»… чарівна стопочка і сальце, очевидно, «шереметівське». Микола Шеремет мав гучну славу неперевершеного знавця і дегустатора сала (у Спілці так і жартували про нього: «Шеремет – коло-сальний поет!»), а Малишко славився тим, що вмів вициганити його у Миколи Спиридоновича» [1, с. 49]. Завдяки таким спогадам складається позитивне враження про ролітівців, котрим довелося не лише пройти лихі роки війн, а й брати участь у партійних «виставах» і працювати згідно з указівками «згори».

У романі виділяються метафоричні метанаративи, що стосуються певної ситуації, наділеної специфічним значенням і образністю. Позначені власною тональністю й емоційним навантаженням, вони здебільшого увиразнюють конфлікт роману й посилюють враження реципієнта. Метанаративи прив’язані до певних локусів і мають власну систему зображальних засобів і символів. Наприклад, разом із Клавкою читач опиняється в різних місцях і тут же взнає їхню історію або формує в уяві певний образ: «РОЛІТ – це як монастир, тільки письменницький, а Спілка – це свого роду каста» [1, с. 13].

М. Гримич увела в наративну систему роману справжні і фіктивні витяги із документів Спілки, в яких виразно видно, що та як треба було сформулювати, щоб відповідати партійному запиту: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед…» [1, с. 55]. Окремої уваги вартий метанаратив партійних розпоряджень і фінального пленарного засідання з порядком денним «Виконання Постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», де відбувся розгром української літератури.

Йдеться про період так званої «української ждановщини», що «мала на меті перш за все встановлення партійного контролю над репрезентацією радянської сучасності та її передреволюційного минулого, спрямованого на продукування «правильної» версії історії української літератури» [2]. Під тиском зовнішніх обставин і від прагнення захистити себе радянські письменники були змушені влаштовували своєрідні ритуалізовані «вистави» з чітко витриманим регламентом, що відповідав вимогам партії.

Радянські письменницькі збори в романі представлено гротескно. Промовисту характеристику самій концепції зборів дала Неля Гершко-Сіробаба: «Вилізе, як блощиці з-під старих шпалер, уся погань, заздрість, старі образи, самозакоханість, комплекси неповноцінності наших письменників. Ви побачите, вони знову немов подуріють: почнуть звинувачувати одне одного в гріхах, у запалі розкидаючись ярликами направо й наліво, а потім іще довго розхльобуватимуть кашу, яку заварили» [3, с. 138]. Передбачення Нелі Мусіївни частково справдилися: на цьому засіданні справді було чимало різкої критики, але найбільшим ударом став виступ Івана Порфировича, який підслухав обговорення роману Ю. Яновського «Жива вода» в квартирі Прохорової й буквально виніс це на загальний осуд. Слабкий здоровям, він не виніс власної зради й помер від серцевого нападу.

Наратор докладно розповідає про ключову подію роману, мовби спостерігаючи її в режимі реального часу. Складається враження, що читач і наратор перебувають разом із Клавкою в одному просторі й спостерігають за роботою стенографісток, прислухаються до виступів тощо. Наратор навіть відтворює пряму мову доповідачів, цілком сконструйовану із кліше, до яких партійним співробітникам неможливо було прискіпатися: «Про Сенченка казали таке: «Письменник з художника перетворився на ремісника…». «Це карикатура на нашу молодь!» [3, с. 279].

Велику роль у формуванні наративної стратегії роману відіграє партійний метанаратив, оформлений у вигляді витягів із документації, критики Духмяного, резолюцій та біографії Олександра Бакланова тощо. За позірно нейтральною й політично правильною риторикою приховуються іронічні й навіть саркастичні повідомлення. І сам наратор, і персонажі усвідомлюють штучність і абсурдність цього явища, як це помітно зі сцени з товаришем Духмяним, котрий закидає Максиму Рильському ухиляння від партійної лінії, розпливчастість формулювань і небажання прямо проголошувати ті речі, які вимагали від письменників вищі чини. Риторика цього персонажа сповнена стереотипними критичними висловами на кшталт «контрреволюція», «маніловщина», «віртуозна спекуляція гаслами» [3, с. 44].

Риторичні запитання зі звинувачувальною конотацією є суттєвим складником цього метанаративу: «Де дискусія? Де дружня критика? Де імена?» [3, с. 43]. На відміну від конструктивних запитань, які мали б стимулювати доповідача до інтеракції з критиком, вони є лише імітацією дискусії й не передбачають аргументів чи відповідей: «Але вибагливий читач одразу поставить собі інше запитання: чому наклепи на радянських людей у цих творах такі схожі на ті, які ми вже не раз чули від наклепників іншого ґатунку?» [3, с. 280]. Надмір риторичних окликів і запитань розхитує струнку розповідь роману й посилює тривожність, яка насправді панувала в мистецькому середовищі в ті роки.

Незважаючи на те, що наратив роману є цілком реалістичним, у ньому є вкраплення ірреальних елементів, а подекуди – навіть містичних. Так, Клавка кілька разів поринає в неясні дитячі спогади-марення, в одному з яких раптом чує наказ: «Спитай прізвище!» [3, с. 158]. Це переслідує її аж до моменту, коли вона усвідомлює, що її матір та Бакланов у молодості мали стосунки, однак наратор обриває розповідь на кульмінаційній точці, і читач може тільки здогадуватись, як завершується ця історія.

Крім того, в канву основної розповіді вплітаються різні форми фольклору – воєнні й побутові пісні, міські легенди, байки тощо. Вони увиразнюють художній простір і слугують маркерами духовного світу й культури альтернативної реальності роману. Лейтмотивом твору є пісня «Случай», яку щоразу виконують різні люди, і чим далі, тим більш емоційними й вражаючими стають сцени, де вона лунає. Насамкінець ця пісня стає своєрідним маршем «самоварів», котрих вивозять у невідомість, а її останнім рядком: «Никакого тебе нет прощенья!» – Клавка виголошує вирок людині, яка, вочевидь, зруйнувала її життя.

Отже, наратив роману М. Гримич «Клавка» будується від імені всезнаючого розповідача, який постійно супроводжує реципієнта, дає оцінку й коментарі різним явищам, характеризує персонажів тощо. В романі чітко простежується поділ на ретроспективні й актуальні наративні плани, причому ретроспекції виконують важливу роль для повного й усебічного розкриття художньої дійсності та порушених авторкою проблем.

Головною особливістю наративної організації роману вважаємо окремі метанаративи, які пов’язані з конкретною локацією або ситуацією, мають специфічні засоби вираження й доповнюють загальну наративну картину світу. Найбільш виразним є так званий партійний метанаратив, що проявляється в зображенні діяльності Спілки письменників загалом і пленарного засідання зокрема. Мовні кліше, агресивна риторика, нагромадження запитань без відповіді, театралізованість, дуальність висловлень персонажів – визначальні риси цього метанаративу.

Література

1.       Гримич М. Клавка : роман. Київ : Нора-Друк, 2019. 336 с.

2.       Кисла Ю. Сталінські спектаклі віри, або як дисциплінували українських письменників у повоєнні роки. URL: https://uamoderna.com/md/kysla-stalinist-perfomances

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.