середа, 23 лютого 2022 р.

Перекрест Ірина ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНУ А. ТА С. КЛІМОВИХ «МОЯ БОЖЕВІЛЬНА»

 

Перекрест І. В.

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНУ А. ТА С. КЛІМОВИХ «МОЯ БОЖЕВІЛЬНА»

 

Роман А. та С. Клімових «Моя божевільна», який тривалий час залишався на маргінесах читацької уваги, хоча й мав схвальні рецензії, представляє широку панораму буття, що охоплює великий проміжок часу – від 1930-х рр. до далекого апокаліптичного майбутнього. На тлі масових погромів і «червоного терору» розгортається трагічна історія української мистецької спільноти, в якій читач упізнає низку алюзій на «Розстріляне Відродження». Реалістична картина переплітається із містичними мандрівками душ поза часом і простором, а також із фантастичним уявленням про антиутопічне, майже орвелівське майбутнє.

Мета розвідки – окреслити жанрову специфіку роману «Моя божевільна».

Твір А. Клімова та С. Клімової «Моя божевільна» має неоднозначну жанрову природу. Побудований за принципами альтернативноісторичного роману – тобто різновиду епічного твору, в якому автор конструює альтернативний хід подій у квазі-реальному світі – цей твір вміщає чимало інших жанрових ознак. Так, В. Орманжи називає роман «Моя божевільна» літературною містифікацією, акцентуючи на тому, що автори презентували альтернативну візію харківських подій 1930-х років [3, с. 62]. І. Бондар-Терещенко підкреслює значущість цього твору в контексті мистецьких ретроспективних рефлексій: «…Такого напруженого ритму, як у романі «Моя божевільна» Світлани і Андрія Клімових, синкопованого трагічними сценами з історії українського радянського письменства на кшталт загибелі Миколи Хвильового і знищення цілого клясу пролетарської літератури, вже давненько не траплялося у «розміреній» бібліографії Розстріляного Відродження» [1].

А. та С. Клімови не дають єдиного визначення творові, натомість акцентують на тематичному різноманітті: «Не мелодрама, не політичний роман, не екскурс в історію, хоча гіпноз конкретного історичного часу, лещата політичної системи та трагедія творчої особистості становлять основну тканину розповіді» [8, с. 5]. Але читач може виокремити в канві твору і мелодраматичні, і трилерні, і гостросюжетні, і постапокаліптичні елементи, і це робить роман «Моя божевільна» помітним з-поміж інших творів альтернативної історії.

Автори зазначають: «Ми спробували розповісти про трагедію знакових постатей «Розстріляного Відродження»… в «персональному аспекті» [2, с. 5]. Перед читачем з’являється строкатий і достовірний Харків, який стає ще одним дійовим персонажем роману. І. Бондар-Терещенко теж звертає увагу на непересічність урбаністичного цього образу: «Відбувається романна містерія на тлі знайомих… ляндшафтів: вулиця Сумська, театр «Березіль», будинок «Слово». Гостро, ляконічно… змальовано божевільно-трагічне бенкетування письменницької братії початку 1930-х років» [1].

Цілком можливо виокремити риси урбаністичного роману. В. Орманжи підмічає: «Для Харкова… властиві динамічність, схематичність… описи столиці стисло й концентровано подаються у вигляді маршрутів» [3, с. 63]. Персонажі завжди перебувають у тривожному русі, втікаючи або навпаки – швидко прямуючи до цілі, намагаючись втрапляти в ритм міста. Наприклад, такою показана подорож Юлії Рубчинської до Казимира Валера: «Поспішаючи, вона не поглянула на годинник і не мала уявлення про час… За рогом Пушкінської несподівано розвернулася і швидко пішла назад. Ніхто не тягнувся по п’ятах. Полегкість… ні душі навкруги…» [2, с. 187].

Письменницька увага зосереджена на зображенні великої життєвої драми, в якій переплітаються долі мистецької інтелігенції (Ярослава Сабрука, Андрія Филипенка, Гордія Курченка, Казимира Валера), мешканців будинку «Слово» (Павла Юліанова, Йосипа Гаркушу), партійних співробітників та їхніх близьких (співробітника ОДПУ В’ячеслава Балія, його дружини Юлії Рубчинської), «ворогів народу» та їхніх родичів (родини Рубчинських), духовенства (отця Василія) та ін. У багатьох із персонажів є реальні прототипи.

Так, Петро Хорунжий є художнім образом, списаним з Миколи Хвильового: про це свідчать збіги в біографіях, день самогубства, провідна роль, яку виконував Петро в мистецькому колі. Одне з його гасел – «Дайош духовну Європу!» [2, с. 225] – перегукується з гаслом літературної дискусії 1925–1928 рр., очолюваної Хвильовим: «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!». Павло Юліанов є авторським відображенням Михайла Ялового, псевдо якого «Юліан Шпол». У прізвищі Сабрук убачається прізвище Курбас. Співробітник Об’єднаного державного політичного управління Ягодний нагадує Генріха Ягоду. Крім фіктивних осіб, у романі діють і реальні – це насамперед політичні фігури, які з’являються нечасто, однак їхня поява суттєво впливає на художні перипетії. Про них ми дізнаємося із записів Хорунжого: Генріх Ягода, В’ячеслав Менжинський, Іван Акулов. Саме ці особи причетні до злочинів проти української інтелігенції, і саме їхню таємну бесіду з В’ячеславом Балієм Петро Хорунжий відтворив у своїх записах.

Події роману починаються від 13 травня 1933 р., коли знаменитий письменник Петро Хорунжий заподіює собі смерть, залишивши дружину Тамару, пасербицю Лесю та колег у тривозі та з купою невияснених запитань. У цей час розгортається кривава кампанія тоталітарного уряду: представники інтелігенції за сфабрикованими справами опиняються у в’язницях, таборах, переслідуються, страчуються без суду й слідства. Чим далі, тим більше читач заглиблюється в моральні та життєві колізії спільноти, але й тим містичнішими стають події. Виявляється, що Хорунжий залишив по собі записи зі своєрідними «пророцтвами», в яких сказано про долі його знайомих, тож Леся з Юлією Рубчинською намагаються врятувати найближчих із оточення.

У канву альтернативно-урбаністичної історії вплітаються любовні лінії Петра та Лесі, Юлії та Казимира, Івана Шуста й Фросі Булавіної. Всі любовні лінії нещасливі, кожен з героїв переживає власну трагедію: Леся оплакує людину, з якою їй не судилося бути, закохану Юлію відштовхує той, заради кого вона ризикує своїм життям і життям близьких. Однак саме в цих драматичних сценах розкривається рівень жертовності й відданості людини.

Хронотоп роману позначено деконструкцією. Хоча сюжет лінійнійний, художню канву твору розбавлено ретроспекціями й футуристичними візіями, природу яких автори майже не пояснюють. Можемо припустити, що саме так вони включають у ідейне поле роману ідею про незнищенність людського духу, вічне переродження душі та її здатність подорожувати в часі й просторі.

Ця деконструкція впливає на наративну організацію роману: розповідачем, коментатором і оцінювачем подій стає Петро Хорунжий, котрий хоч і покинув фізичний світ, та залишився із читачем у якості провідника по цьому новітньому пеклу. Це споріднює роман «Моя божевільна» з романами зв’язку часів. Хорунжий подорожує міжчассям, бачить, як складаються долі людей зі свого оточення, і занотовує усе: «11 травня. Від штучного голоду помруть мільйони…» [2, с. 85]; «Леся моя проживе… довге… життя на чужині. Народить двох синів. У її… опочивальні буде висіти мій портрет…» [2, с. 116].

Наратор Хорунжий указує відправну точку, з якої струнка композиція й лінійний розвиток подій починають руйнуватися: «Хлопець, який з’явився в моїй свідомості чотири роки тому, у двадцять дев’ятому» [2, с. 61]. Безіменний хлопець із далекого майбутнього опинився в минулому. Між ним і Хорунжим зав’язується бесіда. Для посилення міжчасової прірви між персонажами автори наділяють Хлопця мовою, яку ледь розуміє Хорунжий: «Ще не в’їхав. Схоже на короткометражки фон Трієра… – Хто такий фон Трієр?» [2, с. 61].

Хлопець пояснює Хорунжому, звідки він, і як виглядає світ майбутнього, з чого стає зрозуміло, що це – фактично, постапокаліптичне суспільство: електроенергія й вода подаються з перебоями, Інтернету, пального, газу немає, автотрасу патрулюють бронетранспортери

Постапокаліптичний урбаністичний пейзаж, на диво, мало відрізняється від того, який звик бачити Хорунжий: «Навкруги громадилися однотипні бетонні будівлі, що відрізнялися тільки кількістю поверхів. Нескінченні масиви вікон, цілковита відсутність архітектурних деталей...» [2, с. 250]. Разом із Хлопцем та його супутницею Лесею Петро потрапляє під обстріл, і хоча Хлопець помирає, душа Хорунжого залишається в його тілі й, здається, отримує шанс на переродження. В передмові до роману зазначено: «Мірилом усього стає вчинок, а вибір радикально змінює свідомість. І нитка життя, обірвана колись у минулому, тільки тоді зможе протягтися в майбутнє, якщо з’явиться той, хто зуміє її зв’язати…» [2, с. 5]. Тож роман «Моя божевільна» – це не лише відтворення трагічної історії мистецької інтелігенції 1930-х рр., а й доказ незнищенності людської пам’яті й нерозривного зв’язку поколінь, який виявляється сильнішим за репресії та злочинства.

Отже, основою для формування художнього світу роману «Моя божевільна» є парадигма альтернативноісторичного роману, в який вплітаються елементи урбаністичного й постапокаліптичного зображення дійсності. Життєві драми митців, партійних діячів та їхніх близьких перемежовуються любовними перипетіями, рефлексіями над важливими проблемами буття, які знаходяться поза часом і простором.

Література

1.  Бондар-Терещенко І. Написаному вірити, або Кого хвилює Хвильовий. URL: https://enigma.ua/articles/napisanomu-viriti-abo-kogo-khvilyue-khviloviy

2.  Клімов А., Клімова С. Моя божевільна : роман. Електронна версія. Харків : Видавництво «Ранок» : Фабула, 2016. 258 с.

3.  Орманжи В. Образ Харкова 1920–1930 років у романі А. та С. Клімових «Моя божевільна» Література й історія : матеріали Всеукраїнської наукової конференції (08–11 жовтня 2020 р.). Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2020. Ч. 2. 170 с.

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.