середа, 23 лютого 2022 р.

Манець Валерія ДУХОВНІСТЬ ПОЕЗІЙ В. СОСЮРИ («ТРЕМТІННЯ ТВОРЧОГО ЖИТТЯ»)

 

Манець В. В.
студентка 2 курсу

ВСП «Криворізький фаховий коледж

Державного університету економіки і технологій»

Наук. кер.: Федоренко Ольга Борисівна, к. філол. н.

 

ДУХОВНІСТЬ ПОЕЗІЙ В. СОСЮРИ

(«ТРЕМТІННЯ ТВОРЧОГО ЖИТТЯ»)

 

Творча та духовна спадщина Володимира Сосюри набагато повніша, ніж ми її знаємо. Українські дослідники активно звертаються до літературознавчих студій, присвячених окремим аспектам літературної творчості митця, особливостям мови творів, ідіолекту письменника загалом (Ю. Барабаш, Л. Білецький, С. Гальченко, С. Єфремов, Ю. Луцький, В. Морененць, Д. Чижевський, Ю. Шевельов, В. Яременко та інші).

Поет пише про холодні хвилі потоку часу, потоку, в якому оживає минуле. Але до них треба йти шляхами споминів – то радісних, то болісних, до них треба пробиватися крізь нашарування його подій. Звідси і образ «криниць, холодних і бездонних».

Багатство духовного світу людини – головна тема поезії В. Сосюри «Коли потяг у даль загуркоче…», яка була написаний у 1926 році. Ця поезія – згадки про розлуки і зустрічі, які для кожної людини є найбільш хвилюючими сторінками життя. У цьому творі В. Сосюра розкриває одну з таких сторінок. Більшості з нас доводилося пережити щось подібне, тому ця поезія так припадає до душі читачів. До своїх особистих почуттів поет приєднує і громадянський мотив:

Я казав, що вернусь, безумовно,

хоч і ворог – на нашій путі…

Патронташ мій патронами повний,

тихі очі твої золоті…

Це золоті переживання, які дорогі ліричному герою, як дорогі вони тисячам юнаків, що розставалися із своїми коханими та йшли на боротьбу за щастя і свободу рідного народу. Щирість особистих почуттів людини є невід’ємним багатством її духовного світу, а духовне багатство нашого народу безмежне і проявляється не тільки під час щасливого та безтурботного життя, а й у часи великих труднощів та негараздів. Саме таку думку стверджують видатні українські поети. І, гадаю, що з цією думкою буде згоден кожен із нас.

Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляються в коханні – найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою в красу життя. Цю окрилюючу силу любові поет оспівав у вірші «Так ніхто не кохав...».

Образ коханої викликає палкі почуття в ліричного героя:

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною.

Більше про неї не сказано нічого, оскільки головний образ не вона, а саме кохання – могутнє, благородне і прекрасне, що виступає як найвищий вияв людської духовності.

Гей ви, зорі ясні! Тихий місяць мій!

Серце, сповнене любові, розкривається в усій глибині пориву молодості, високого духовного злету й земної краси. Поет показує, що людина, окрилена прекрасним і чистим почуттям, відкриває в усьому, що її оточує, глибокий людський зміст. Вона прагне переконати, що через «тисячі літ лиш приходить подібне кохання».

Любов Володимира Сосюри до Батьківщини червоною стрічкою проходить крізь його поезії як моральна основа світогляду. У цьому почутті концентруються і набувають широти всі кращі духовні поривання людини: пошана до минулого, поцінування сущого, надія на щасливе майбутнє рідного краю. Вільна праця на рідній землі, пісня нестомленої душі, зачарованої красою світу, мелодії умиротвореного віком, та незгаслого кохання, – всім цим і повниться прозора, як вересневе небо, лірика митця. Сосюра створив ліричний образ «вишневої України», який оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет, зокрема, до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Поет змальовує Україну, як «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра – у тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій.

Ми всотуємо українську пісню, думу, красу українських національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в неозорих степах, сердечно любимо Україну «у сні й наяву, любимо і красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну». Простота художніх засобів і їх довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст.

У вірші «Марія» поет тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розставанням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:

Я не можу сказать. Я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю...

У цій поезії відтворення людських почуттів доповнюється змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волошки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання, буяння природи відбувається щось алогічне, невідворотне – любов одцвіла, тому в коханої заплакані очі, покірно похилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страждає.

З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коханої, але найбільшу увагу звертає на очі – дзеркало душі. Вони – наскрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині – очі співають, мовчать («Жовтіє лист...»); «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте» («Ластівки на сонці...»), у милої «васильки з-під вій» («Васильки»).

Вірш «Так ніхто не кохав...» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається – воно єдине за всю історію людства. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.

Література

1.     Поезії. Харків: Держвидав України, 1929. Т. 1 – 3.

2.     Серце: Поезії. Харків; Київ: Літ. і мистецтво, 1931. 51 с.

3.     Син України: Поема. Б. м.: Спілка рад. письменників України, 1942. 19 с.

4.     Так нікто не кохав: Поезії / упоряд. Ю. С. Бурляй. Київ: Рад. письменник, 1987. 151 с.

5.     Такий я ніжний, такий тривожний...: Поезії: Для ст. шк. в. / упоряд. та передм. М. Сома. Київ: Веселка, 1989. 286 с.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.