середа, 23 лютого 2022 р.

Конєва Марія МОДЕЛЮВАННЯ ХРОНОТОПУ В ХУДОЖНЬОМУ РЕПОРТАЖІ Є. ГОНЧАРОВОЇ «ДЕНЬ ПІСЛЯ ДЕБАЛЬЦЕВОГО»

 

Конєва М. І.,

аспірантка

Наук. кер. : Кравченко В. О., к. філол. н., доцент

 

МОДЕЛЮВАННЯ ХРОНОТОПУ В ХУДОЖНЬОМУ РЕПОРТАЖІ Є. ГОНЧАРОВОЇ «ДЕНЬ ПІСЛЯ ДЕБАЛЬЦЕВОГО»

 

У третьому десятилітті ХХІ ст. образ війни конструюється в репортажному тексті й має кілька паралельних планів: «…від безпосередніх вражень бійців («фронтової зони») до драми місцевого населення та біженців, до трагедії безневинних жертв» [2, с. 134]. Фіксація воєнної реальності створюється в художньому репортажі за допомогою суб’єктивних координат часу та простору, а відтак – формується авторський хронотоп.

Мета нашої розвідки – визначити часопросторові акценти в художньому репортажі Є. Гончарової «День після Дебальцевого».

В українській літературі воєнна тема реалізована крізь знакові місця зіткнень українських і російських сил – бої під Іловайськом, за Маріуполь, донецький аеропорт, Слов’янськ і доповнюють їх події під Дебальцевим. У художньому репортажі «День після Дебальцевого» Є. Гончарова намагається донести, «…що відбувається на Донбасі через історії людей. Я хочу закінчення війни. А вона закінчиться тоді, коли не буде ненависті один до одного» [2]. Цілком зрозуміло, що осмислення війни потребує випробування часом, проте «…у кожного, хто пережив війну, є свій особливий відлік» [1, с. 241], який розділяє життя на «до і після».

У назві репортажу «За день до Дебальцевого» Є. Гончарова розставила темпорально-локативні рамки, наголошуючи на важливості цих бінарних рис. Події в репортажі інтенсифікуються в Артемівську – рідному містечку письменниці, адже це місто «…прийняло весь перший біль Дебальцевого, здригнулось від масштабу трагедій» [1, с. 241]. У тексті точно фіксується дата, коли репортерка повернулась додому, щоб допомагати тим, «…хто опинився в лютому 2015 року на вістрі «…перемир’я в районі містечка-станції Дебальцеве» [1, с. 241].

Репортажна оповідь містить «…весь пережитий біль за останні роки – те, якою насправді була «…найвдаліша операція виведення військ», і як Артемівськ (нині вже Бахмут) приймав тих, що вийшли з оточення» [3]. Очевидець зіставляє відкритий простір із закритим: «Вулицями міста спокійно ходять люди. Діти поспішають до школи, хтось вигулює собаку» [1, с. 241]. На противагу йому, у закритому локусі час нашаровується: «… у шпиталі з кожним днем дедалі більше поранених» [1, с. 242], окреслюючи нерозривність часу та простору.

Постійний рух військових машин не припиняється з місць відкритого простору, типових для військового побуту. Авторка описує, як з розбитої траси Дебальцеве-Артемівськ прибувають «"таблетки" начмедів і авто волонтерів, які возять поранених і хворих у госпіталь» [1, с. 242], а «…власники одного з таксі скасували всі замовлення: машини полетіли на трасу підбирати хлопців» [1, с. 248], виявляючи позитивну позицію громадянина, спрямовану на консолідацію зусиль.

Є. Гончарова час воєнної дійсності окреслює дієслівними формами з ознакою темпоральності (розвісили, прооперували, ридала, зробили, принесла і т. д.). Модус переміщення є характерним для художнього репортажу: «…важких поранених тягнуть хлопці з медроти на ношах по лікарняних сходах» [1, с. 243]; «…і, не змовляючись, потягнулись люди, яких ще ніхто не називав волонтерами» [1, с. 244]. Оповідачка конкретизує місця, вирвані зі спогадів: «…на вокзалах ночують дуже багато людей: хто з Попасної, хто з Чорнухиного, хто з Дебальцевого» [1, с. 250].

Воєнному наративу властива стрімка зміна опозиції «свій/чужий», зокрема авторка констатує: «…у цей час в Артемівську зрозуміли: Дебальцеве здають» [1, с. 248]. Оповідач кадрово зображує локуси, що засвідчують відкритість і індивідуальний тон нарації: «…на підлогу висипаються патрони, іноді просто відкидають ногою, щоб не заважало» [1, с. 243]; час і простір для контужених військових зливається воєдино, тому з їхніми рідними спілкуються волонтери, повідомляючи місце і час, який певний період триватиме віртуально в текстових повідомленнях: « – Ні, живий. Так, у лікарні. Усе буде добре, пишіть смски!» [1, с. 246]. Є. Гончарова увиразнює двір лікарні, який охороняють автоматники: «…у ньому сотні контужених і легкопоранених солдатів – чекають евакуацію на Харків» [1, с. 250].

Авторське зображення війни потребує неабиякої відповідальності за трансляцію усної історії, конкуруючи з емоціями та зміною часопросторових координат: «…п’яту годину сидить хлопець із ящиком з-під патронів, примотаним до руки: це така шина» [1, с. 245–246], а на «…поверсі травми ніде навіть сісти, не кажучи про палати, де всі ліжка забито лежачими, у чиїх ногах сидять бійці» [1, с. 246].

Отже, у центрі сприйняття – передача емоційних станів військових, гуманістична позиція лікарів і конкретно обрана дійсність. Темпоральні можливості в художньому репортажі оприявнюються дискретно (рік, місяць, дні, години). Відкриті локуси – вулиці, вокзал, двір лікарні, дороги, траса «Дебальцеве-Артемівськ». Опис закритих локусів обмежується шпиталем / лікарнею, сходами, ліфтом, палатами, коридорами, наметами тощо.

Розгляд особливостей авторського часу та простору в художніх репортажах інших авторів може стати об’єктом детального вивчення.

Література

1.          Гончарова Є. День після Дебальцевого. Війна. Життя de facto. Київ : Темпора, 2016. С. 241–256.

2.          Поліщук Я. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі. Чернівці : Книги – ХХІ, 2018. 272 с.

3.          Яремчук Є. Єлізавета Гончарова : «В узагальненнях живе брехня». URL : http://litakcent.com/2016/07/05/jelizaveta-honcharova-v-uzahalnennjah-zhyve-najbilsha-brehnja/ (дата звернення : 10.01.2022).

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.