Дишко Юлія ЖАНРОВА ПРИРОДА РОМАНУ М. ГРИМИЧ «КЛАВКА»

 Дишко Ю. В.

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

ЖАНРОВА ПРИРОДА РОМАНУ М. ГРИМИЧ «КЛАВКА»

Роман М. Гримич «Клавка» (2019) – оригінальний твір, що привернув увагу різних читацьких кіл. Це, у свою чергу, сприяло різному прочитанню та інтерпретаціям. Так, роман був об’єктом наукового інтересу Л. Волошук, С. Ковпік, а також отримав схвальні відгуки від літературних критиків А. Акуленко, О. Ірванця, Н. Криницької, Я. Цимбалта та ін. Однак проблема жанрової природи роману досі залишається невивченим питанням і потребує детального аналізу, що й засвідчує актуальність цієї розвідки.

Хоча твір є життєписом однієї конкретної героїні, у художній канві помічаємо чимало різножанрових вкраплень, серед яких найбільше вирізняються риси історичного роману. Так, в основу сюжетних колізій покладено реальні факти: «Дія відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку РОЛІТ у 1947 році, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури» [1, с. 1]. Описи роботи Спілки, розмови персонажів, численні авторські пояснення – свідчення кропіткої дослідницької роботи письменниці, якій вдалося органічно поєднати факти й вигадані події та постаті. Це суттєво вплинуло на художню дійсність, зробило її більш виразною, живою та неоднозначною, а відтак – відкритою для роздумів.

На історичну достовірність обставин указує й специфічний наратив роману, що «розшаровується» на кілька метанаративів. Основна розповідь ведеться гетеродієгетичним, «всезнаючим», наратором, що завжди супроводжує Клавку, котра є для нього «розгорнутою книгою». Розповідач описує, як героїня пригадує ті чи ті речі, ситуації («Баратинський? Таке прізвище в списках членів і кандидатів у члени Спілки письменників не значиться. Ні за нинішній, 1947 рік, ні за минулий… Клавка знала це точно…» [1, с. 64]), порівнює себе з іншими («Єлизавета Петрівна мала зразкове походження, про яке тільки міг мріяти будівник соціалізму – пролетарське, не те, що Клавка – з «гнилої» технічної інтелігенції…» [1, с. 19]) тощо.

М. Гримич адаптувала образ Клавки, її спосіб мислення та переконання відповідно до історичних обставин – наприклад, героїня називає себе «старою дівкою», хоча їй лише 26 років. Г. Улюра цікаво це коментує: «1947 рік, брак чоловіків шлюбного віку очевидний, власне шлюбний вік стрімко підвищується, але юні дівчата відчайдушно прагнуть віддатися будь-за-кого-хлопа, позаяк статус незаміжньої жінки таки є низьким… Стара дівка щодо героїні роману – означення не соціальне, а ритуально-символічне, от буквально» [4]. Критикиня вважає, що Клавка виконує роль служниці на символічному похороні української літератури – адже саме з цим асоціюється фатальний вересневий Пленум, де українських літераторів піддали нищівній критиці. Подібно до того, як «старі дівчата» допомагали на похороні, Клавка супроводжує в «останню путь» митців, котрі більше не могли брати участь у регламентованому партією театралізованому дійстві.

Історичність художнього світу підсилюють метанаративні включення – витяги з документів або авторські іронічні фікції, створені відповідно до вимог, що їх висувала партія: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед. І ми, більшовики, партійні і непартійні, ... будемо робити своє основне і святе діло» [11, с. 55]. Доповіді спілчан
на пленарному засіданні теж рясніють соцреалістичними штампами й гаслами. Пленум у романі «Клавка» ілюструє період «ждановщини», що, за словами Ю. Кислої, мав «на меті перш за все встановлення партійного контролю
над репрезентацією радянської сучасності та її передреволюційного
минулого, спрямованого на продукування «правильної» версії історії української літератури» [2]. Недотримання соцреалістичного канону означало всезагальний осуд і, фактично, вигнання зі спільноти, тобто позбавлення захисту та кола однодумців.

Оскільки подібні збори, за словами Ю. Кислої, мали формальний характер і радше нагадували виставу, ніж живу дискусію, то й самі учасники пленуму відгукувалися про нього щонайменше з сарказмом. Наприклад, дружина П. Сіробаби Неля Мусіївна передбачила, що на майбутньому засіданні «…вилізе, як блощиці з-під старих шпалер, уся погань, заздрість, старі
образи, самозакоханість, комплекси неповноцінності… Вони знову немов подуріють: почнуть звинувачувати одне одного в гріхах, у запалі розкидаючись ярликами направо й наліво, а потім іще довго розхльобуватимуть кашу,
яку заварили» [1, с. 138].

Крім того, у творі зустрічаються красномовні свідчення, що пленум дійсно був фікцією: наприклад, Є. Старинкевич відмовлялася критикувати Ю. Смолича, бо раніше його хвалила. У відповідь вона почула: «А тепер прийшов час покритикувати. Така установка» [1, с. 310]. Критичні доповіді були складені так, щоб представники партії не могли прискіпатись до письменників, наприклад: «Письменник з художника перетворився на ремісника, розставив фігурки і почав на них дихати, не відчуваючи положеного їм в житті радянського руху, фігурки лишилися фальшивими і жорстокими, відплативши авторові роману за це» [1, с. 279].

С. Ковпік зауважує: «Сучасні письменники не тільки реконструюють життєві позиції знакових постатей митців тієї чи тієї епохи, а й намагаються переосмислити їхню діяльність з позицій сучасності, інколи навіть реабілітувати перед читачем» [3, с. 17]. М. Гримич вдало поєднує образи, створені на основі реальних осіб, та вигаданих персонажів, так, що в читача немає відчуття штучності художнього середовища. Письменниця зуміла передати характер деяких реальних осіб, спираючись на спогади й оцінки сучасників, і в такий спосіб творячи позитивний міф про митця, цим підсилюючи квазі-історичний характер твору. Так, у художньому світі «Клавки» образ А. Малишка доповнений теплим гумором, а М. Рильський постає порядним, привітним, небайдужим, але стриманим керівником, чий авторитет визнають усі, навіть «наглядачі» з ЦК. Квазі-історичність роману підсилює палітра реалістичних і деталізованих образів, за якими стоять відповідні прототипи. Авторка ніби пропонує читачеві відгадати, хто втілений у образах традиційника П. Сіробаби, представника «молодої гвардії» Б. Баратинського, відомої, але гідно не відзначеної поетеси Є. Прохорової та ін.

Я. Цимбал влучно зазначає: «Клавку» написано за рецептом сучасного роману, і всі інгредієнти дбайливо дібрано: тут тобі і фемінізм, і роль жінки… а герої про все це висловлюють аж надто сучасні ідеї» [5]. Також зустрічаємо в романі анахронізми: наприклад, Неля Мусіївна жартома називає дітей «голодними гоблінами» [див. : 1, с. 149], хоча в 1940-х рр. цього слова ще не існувало в жодному зі словників. А описаний у фіналі дім інвалідів на острові Валаам у 1947 р. ще не був уведений в експлуатацію, тому історично туди нікого не могли депортувати. Попри все ця сцена є найпотужнішою в романі, вона «найбільше говорить про життя в повоєнному Києві, більше, ніж невиразно описаний пленум, буденні київські комуналки і пишний в усі часи «Роліт» [5]. Це ще раз наводить нас на думку, що в романі «Клавка» представлена детально прописана квазі-історична дійсність.

Події роману розгортаються в повоєнному Києві, а отже, авторка активно послуговується зображально-виражальними засобами урбаністичного роману. Міське середовище – різноманітне, неоднорідне, контрастне – і це дозволяє читачеві подивитися на київське буття з різних точок зору. Разом із Клавкою читач потрапляє в акуратну приймальню секретаря ЦК, гамірний мікросвіт Єврейського базару, просторі кімнати РОЛІТу, Будинок творчості, життя
якого було поставлене на паузу, тісняву підвальних приміщень, бруд і жах Київського вокзалу («Якщо десь і існувало пекло, то воно було зараз тут – у Києві, на запасних залізничних коліях вокзалу, серед глупої вересневої ночі 1947-го» [1, с. 325]).

Неоднорідна жанрова природа твору зумовлена пильною увагою авторки не тільки до суспільного життя 1940-х рр., а й до особистості головної героїні та її конфлікту зі світом. М. Гримич включає в канву твору мелодраматичні кліше: на тлі повоєнної розрухи, голоду, політичних і культурних колізій проступає любовний трикутник, в якому опиняються Клавка, Б. Баратинський і секретар ЦК О. Бакланов. Чим далі, тим більше дівчина переконується, що обидва становлять небезпеку для неї та її близьких. Ми так і не дізнаємося, яке рішення прийняла Клавка, і це відкрите питання ще більше посилює моральний конфлікт роману.

Отже, доволі складно окреслити жанрову приналежність роману «Клавка», оскільки в ньому виділяються елементи квазі-історичного, любовного й урбаністичного романів. Авторка створила багатогранну художню дійсність, велику палітру образів і характерів, а також представила правдоподібну візію життя української інтелігенції в повоєнні роки.

Література

1.       Гримич М. Клавка : роман. Київ : Нора-Друк, 2019. 336 с.

2.       Кисла Ю. Сталінські спектаклі віри, або як дисциплінували українських письменників у повоєнні роки URL: https://uamoderna.com/md/kysla-stalinist-perfomances.

3.       Ковпік С. Специфіка художньої інтерпретації кришталевої порядності М. Рильського в романі М. Гримич «Клавка». Вісник Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Серія : Філологічні науки. Житомир : Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2020. Вип. 1 (92). С. 15–23.

4.       Улюра Г. «Клавка»: Письменників мало люблять як людей : рецензія. URL: https://tinyurl.com/ydn6bt97

5.       Цимбал Я. Ґуд бай, Сталін! URL: http://litakcent.com/2019/06/14/gud-bay-stalin