Картавченко Дарія ФУНКЦІОНУВАННЯ НАРАТИВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ В ОПОВІДАННІ ПРО ФУТБОЛ (НА ПРИКЛАДІ «ТІ, ЩО СТЕЖАТЬ ЗА НАМИ» Ю. ВИННИЧУКА)

 

Картавченко Д.О.
студентка 4 курсу
Київський університет ім. Бориса Грінченка

Наук. кер.: Жигун С.В., доктор філол. н.

 

ФУНКЦІОНУВАННЯ НАРАТИВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ІСТОРІЇ В ОПОВІДАННІ ПРО ФУТБОЛ

(НА ПРИКЛАДІ «ТІ, ЩО СТЕЖАТЬ ЗА НАМИ» Ю. ВИННИЧУКА)

Предметом пропонованого дослідження є наратив національної історії у футбольному оповіданні. Сучасні літературознавчі студії виокремлюють тенденцію використання теми футболу як метафори, що репрезентує суспільний та національний стан в країні, розповідь рідко містить в собі лише спортивну тему, часто футбол – провідник до розуміння настроїв у суспільстві.

Метою статті є з’ясувати функції наративу національної історії в оповіданні про футбол «Ті, що стежать за нами» Юрія Винничука. Відтак завданнями є: виявити, як формується історичний наратив, його роль в оповіданні про футбол та значення, якого він набуває у постколоніальній літературі.

Методологією дослідження є постколоніальна критика. Цей підхід виявляє особливості презентації себе колонізованими народами через наративи. Гомі Бгабга уподібнював нації до наративів, які виникають в результаті взаємодії різних культур. Відтак оповідність показує рівень національної свідомості або навпаки відречення [4].

Футбол часто ангажований у політику: його змагальність може загострювати міжнаціональні конфлікти, матчі також можуть бути засобом нагадування світу про війну, а перемоги — способом утвердити не лише спортивну вищість, але й політичну. Прикладом стає львівський «матч смерті», легенда про який стає основою оповідання «Ті, що стежать за нами». Перед читачем ситуація несподіваного відкриття: урок фізичного виховання, хлопці грають у футбол, але м’яч перелітає через паркан, звідки повертається інший —часів німецької окупації. Саме з цього моменту починається розслідування (спочатку вчителем та дітьми, потім представниками КДБ), яке приводить до історії про таємницю футбольної гри між львівськими семінаристами та енкаведистами. На території саду, що був за парканом біля шкільного подвір’я, відбувається знайомство з очевидцем події, який і розповідає про дві гри з розгромною перемогою семінаристів(колонізованих), що попсували статус представників НКВД(колонізатора), тому закінчилися фатально: «…за кілька днів увечері приїхало їх [енкаведистів] на вантажівках зо дві сотні, оточили бурсу, вивели хлопців у сад і змусили копати яму, а відтак їх усіх постріляли, залили вапном і засипали землею» [1; с. 46].

Те, що історія семінаристів мала місце, підтверджують: 1) згадки капітана КДБ Королюка про розстріли 1941 років, особливо символічним стає порівняння «могил»: «враження свого не міг приховати, коли побачив той виразний квадрат низенької прибитої мурави, що виділявся посеред розбуялої рослинності…Такий самий квадрат йому вже доводилося бачити у Івано-Франківську на центральному цвинтарі. Там були поховані жертви 1941 року» [1; с.57]; 2) оповідь завідуючого архівом про події 1946 року. Він асоціює себе з учасником події та згадує, що справді відбулася гра енкаведистів з семінаристами.

Однак розповідь Бураченкова (зав. архіву) пропонує іншу версію причин. Тепер каталізатором стає питання віри в радянському суспільстві. Теоретики постколоніалізму вважають, що колонізатори створили собі імідж просвічених і правих, а отже визнають правомірним обмеження свободи вибору віри колонізованої культури. Відтак показовим стає березень 1946 року — час ліквідації греко-католицької церкви: усіх католиків змушували переходити у православ’я, людей старшого віку відправляли на тяжкі роботи, а «от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори — ліквідувати» [1; с. 70].

Легенда про львівський «матч смерті» породжує відчуття тривоги у суспільстві 1970-х. Тут варто зупинитися на образі вчителя фізичної культури – Реваковича. Теперішній педагог «був форвардом українського клубу «Україна», але … по війні відкалатав сім років на Сибірі…» [1; с. 42]. Тобто ми бачимо як життя професійного спортсмена ламає війна та тоталітарна влада. Відтак ми розуміємо, що для нього історія футбольна та національна стає й особистісною. Факт цього та предметна символіка навколо легенди (м’яч та мешти з часів кар’єри футболіста) провокують підозру у вигадці історії самим Реваковичем.  

Загалом розслідування справи та зображення бесід(допитів) показують нам історичний зріз ситуації в українському суспільстві під час панування радянської влади. Відтак постколоніальне прочитання тексту демаскує відкриті та приховані факти колоніального поневолення. Хоч капітан КДБ намагається показати ніби все змінилося, влада ближча до народу й працює за іншою системою, однак в оповіданні не прослідковується особливого контрасту між повоєнними НКВД на теперішніми (для тексту) КДБ. Найважливішою є репутація влади, люди — лише пішаки. Підтвердженням цього є життєвий шлях Реваковича як втілення справжніх настроїв у суспільстві: «Коли за Хрущова війнуло відлигою, він заходився писати спогади про табори, але відлига незабаром змінилася новим приморозком» [1; с. 53]. Цей момент стає показовим для постколоніального прочитання, адже акцентує увагу на позиції колонізатора, що присутній буквально всюди на підлеглих територіях, «витісняючи з цих територій їхню власну історію» [3; с.20] (у цьому випадку —  спогади про українську дійсність під час панування тоталітарної влади).

Досліджуване оповідання вкотре продукує думку про те, що футбол ніколи не залишався поза політикою, він — сфера, де інтереси влади також залишаються на першому місці. Розв’язка тексту також підтверджує правдивість цієї гіпотези: будівлю колишньої семінарії знищили, викорчували старі дерева та вивезли все, що могло б підтвердити факт трагедії, до того ж, звільнили й вчителя. Тобто колонізатор нищить все, що б могло посприяти розмежуванню істинних та фальсифіковані уявлень про «нижчий» колонізований народ.

Подібна тематика притаманна не тільки українському автору, а й прослідковується в інших постколоніальних літературах, зокрема польській, де розмова про гру в ножний м’яч — це часто розмова про історію. Як приклад, — збірка «Тотальний футбол» (упор. Сергій Жадан), в якій автори зображують вплив тоталітарного режиму на спортивне життя Польщі. Влада стає не просто опікуном футболу, а й отримує абсолютний контроль над ним (той же контроль «вищого» народу за «нижчим»). Ми читаємо про примус молодих спортсменів брати участь у маніфестах та політичних дискусіях та бачимо вплив влади на підбір гравців. Окреме місце займають вболівальники — носії національної пам’яті. Таким стає й головний герой одного з оповідань вже згаданої антології («С–Л–А–С–К. Вроцлав» Пьотра Сємьона). Травінський — не тільки знавець футбольної історії місцевої команди, а й носій суспільного досвіду. Відтак він стає провідником до періоду нестабільності міста після Другої світової війни, пояснюючи рівень напруги в суспільстві, зазначаючи, що каталізатором для вибуху може стати простий футбольний матч.

Отже, можемо говорити, що футбол в постколоніальних літературах, зокрема українській та польській — це завжди більше, ніж просто зображення гри чи підготовки до неї. Може здатися, що Винничук відійшов від завдання — написати футбольну історію, однак футбол в постколоніальній країні нерозривно пов’язаний зі сприйняттям суспільного ладу. Тож фактично спортивна тема в оповіданні робить складні питання національної історії доступними для непідготовленого читача, впливає на його національну ідентичність та підтверджує зв’язок футболу майже з усіма сферами людського життя (зокрема політикою).

 

Література

1. Жадан С. та ін. Письменники про футбол. Літературна збірна України / укл. Сергій Жадан. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011, С.320;

2. Жадан С. та ін. Тотальний футбол: есеї / Упор. Сергій Жадан. Київ: Грані–Т, 2012, С.216;

3.  Томпсон Е. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. Пер. з англ. М. Корчинської; Київ, Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006, С.368;

4. Bhabha Homi, Nation and Narration. London: Routledge,1990, 333pp.