Хіврич Тетяна МОТИВ МОВЧАННЯ У ПОВІСТІ Є. ГУЦАЛА «ПРОКЛЯТТЯ»

 

Хіврич Т. О.

cтудента 3-го курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

 

МОТИВ МОВЧАННЯ У ПОВІСТІ Є. ГУЦАЛА «ПРОКЛЯТТЯ»

 

В останні роки проблема мовчання як результат травматизації свідомості все частіше стає об’єктом уваги в дослідженнях лінгвістів, літературознавців, антропологів та представників інших галузей соціогуманітаристики.  У них йдеться не про фізичну, а психологічну травму, зокрема, зумовлену й історичними катаклізмами: Першою світовою війною, колективізацією, Голодомором, Другою світовою війною, Голокостом, Чорнобильською катастрофою, винищенням інтелігенції у часи СРСР тощо. Загалом же травматичного змісту можуть набути ті події, «сприйняття яких суперечить розумінню людини, її наявному життєвому досвіду.  За емоційним впливом такі події наближаються до межі того, що людина переживала раніше або взагалі здатна пережити» [Мовч., с. 309].

Тяжкість наслідків психоемоційної травматизації, як наголошував П. Горностай, залежить від таких чинників, як масштаб травматизації (кількість тих, хто постраждав); рівень справедливості / несправедливості (як подія співвідноситься з уявленнями людей про ці морально-етичні категорії);  можливість чи неможливість запобігти травмуючим подіям (менш травматичними вважаються ті події, на перебіг яких людина не може вплинути); відсутність комеморації через замовчування, викривлення історичних подій [див.: Горностай,  с. 90].

Проблематизація мовчання в мистецтві набуває різних виявів: це може бути повна або часткова втрата мовлення, яка має тимчасовий чи постійний характер; може йтися про вибіркове витіснення певної мови, з якою в людини асоціюється травма; у тоталітарній державі мовчання може перетворюватися на стратегію виживання унаслідок «ураження» страхом, коли людина  боїться, що сенс сказаного нею може бути неправильно сприйнятий або свідомо перекручений.

          Українські письменники також звертаються до опрацювання мотиву мовчання. Замовкання персонажів як наслідок травми війни і Голокосту зображено в творах Р. Іваничука «Оферми з тридцять шостого реґіменту» та   Т. Пахомової «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», у романі М. Матіос «Солодка Даруся» йдеться про подібну реакцію головної героїні на травму, спричинену встановленням радянської влади на Буковині. До кола творів української літератури, які порушують проблему мовчання як результату травми, долучається повість Є. Гуцала «Прокляття».

Головна героїня твору – літня жінка Лукія, що живе в селі Заливанщина – тривалий  час вважається усіма односельцями німою, оскільки здатність говорити вона втратила за таємничих обставин так давно, що люди вже не могли сказати, чи вона була безмовною від народження, чи колись таки мала голос. З поверненням мови Лукія починає викривати своїх односельців, які були причетними до трагедій її родини – смерті батьків у голодні 1930-ті роки; кривавої розправи в часи Другої світової війни над сім’єю тітки, чоловік котрої партизанив; зґвалтування самої Лукії, яке на тривалий час були витіснене з пам’яті жінки, і народження позашлюбного сина Степана. Так оприлюднення набувають злочини поважних нині Калістрата Сильвестровича, який у голод безжально відбирав у людей останні припаси і вбив матір Лукії, та  Македона Хруща – в минулому поліцая,  котрий замордував Лукіїну тітку та племінника, а пізніше поглумився і над головною героїнею. Читач усвідомлює, що мовчання   Лукії – «реакція її травмованої свідомості на злочини своїх односельців, які за радянської влади не лише не понесли покарання, але й стали її функціонерами» [Моногр, с. 89–90].

Повернення мови до головної героїні могло б встановити справедливість у селі, але автор підкреслює небажання молодого покоління знати правду про   колишні гріхи односельців. Якщо одні були не проти почути про надійно «забуті» події, то інші категорично не бажали ворушити минуле: «Ото заговорила баба, хай би мовчала до скону…» [4, c. 39]. Ставлення молоді до повернення пам’яті баби Лукії відображено в реакції її онука Вадима, якого більше хвилювало бабине золото, ніж пам’ять поколінь.

Лукія у повісті Є. Гуцала «Прокляття» зберігає здатність чути й сприймати мовлення інших, тому її мовчання виконує комунікативну функцію. Крім того, воно  має предмет: читач усвідомлює, про що саме мовчить жінка. Мотив мовчання у творі є засобом актуалізації не лише індивідуальних травм головної героїні, але й травм колективних, яких зазнало українське суспільство у часи тоталітаризму. Глибокі емоційні переживання, які витісняють життєві події із свідомості жінки і спричиняють замовчування її болісного досвіду, допомагають краще зрозуміти природу травми і травматичний характер  радянського минулого.

 

Література

1.   Горбач Н. «Я заздрю всім, у кого є слова…» : мотив мовчання у творах про тоталітарне минуле. Х Internationale virtuelle Konferenz der Ukrainistik «Dialog der Sprachen – Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht». München, 2020.  № 10.  C. 308–317.

2.   Горбач Н. Художня рецепція Голокосту: український контекст : монографія. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2021. 176 с.

3.   Горностай П. Коллективная травма и групповая идентичность. Психологічні перспективи. Спеціальний випуск : актуальні проблеми психології малих, середніх та великих груп. Т. 2. Проблема цілісності суспільства, групи та особистості. 2012. С. 89–95.

4.   Гуцало Є. Прокляття. Жовтень. 1989. № 3. С. 18–54.