Ленок М. І. КАДРУВАННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЕТИКИ ХУДОЖНЬОГО РЕПОРТАЖУ «ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЛЕГІОН» Є. ПОДОБНОЇ

 

Ленок М. І.

аспірантка

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Кравченко В. О., к. філол. н., професор

 

КАДРУВАННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЕТИКИ ХУДОЖНЬОГО РЕПОРТАЖУ «ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЛЕГІОН» Є. ПОДОБНОЇ

 

В українській літературі тема війни набула широкого розголосу. Російсько-українська війна ще точиться, про що сигналізують і художні тексти. Я. Поліщук стверджував, що тема гібридної війни в літературі «… апелює не так до раціонального сприйняття, як до символічного, до уяви й культурної пам’яті людини» [3, с. 119]. У сучасній українській прозі використовуються різні засоби поетики, але література «…через зорову та тісно пов’язану з нею слухову та дотикову образність виражає художні смисли» [1, с. 53–54]. Кінематографічне осмислення подій на Сході реалізовано в художніх репортажах.

Мета дослідження – проаналізувати кадрування як елемент поетики в художньому репортажі Є. Подобної «Закарпатський легіон».

Євгенія Подобна – письменниця, науковець, воєнний кореспондент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика» за книгу «Дівчата зрізають коси». Її твори двічі були в десятці найкращих репортажів конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець».

Художній репортаж «Закарпатський легіон» М. Семенченко назвала історією «…про молодих військових із Закарпаття, яким від 18 до 25 років» [4], однак ця думка поверхово окреслює важливий і сповнений тривожних моментів епізод перебування воєнної кореспондентки Жені в зоні бойових дій.

Історія Жені – реальний досвід жінки, яка пережила хвилюючі години в зоні російсько-українського протистояння, разом із бійцями 128-ї гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Через події під Дебальцевим бригаду прозвали «Закарпатським легіоном». Письменниця динамічно розгорнула панорамний кадр дороги, конкретизуючи хронотоп: «Старенький і трохи побитий життям і осколками снарядів джип звертає з траси на поле, ревучи, наче скаржиться, що його, поважного ветерана, змушують їхати бездоріжжям…» [2, с. 61]. Ідентифікація місцевості реалізується крізь спостереження кореспондентки за довколишніми пейзажами: «Дивлюсь у бік терикону й здригаюсь < … > з-за нього, проступаючи в передвечірньому тумані, виглядають перші будинки окупованої Горлівки» [2, с. 61]. Проїжджаючи передмістям Горлівки, Женя словесно передає реальні кадри розрухи після завершення воєнного вогню в цій місцині: «Десь немає стіни. Десь увесь у дрібних дірках металевий паркан: саме такі "рубці" лишають осколки снарядів…» [2, с. 63]. Нанизування кадрів демонструє цілісне уявлення про лінії бойових зіткнень. Зорові картини визначають часопросторові координати: «Нарешті ми ховаємось за вже майже обпатраними осінню деревами. За ними починається Зайцеве – досить велике село в передмісті Горлівки» [2, с. 62]. Внутрішній стан оповідачки конструюється за допомогою опису її емоційної сфери та художнього прийому замовчування: «Я все дивлюсь на терикон і відчуваю легке тремтіння в ногах. Ще трішечки, ще зовсім трішечки…» [2, с. 62].

Негативні наслідки воєнного протистояння виявляються крізь призму ретельно зафіксованих кадрів спотвореної дійсності: «Як зуби хижої тварини, замість даху, з будинку стирчать шматки побитого снарядом шиферу й дерева. Крізь вибиті шибки сиротливо звисають фіранки…» [2, с. 63]. Письменниця акцентує увагу на одному з державних символів як передвісника наближення до тимчасових окопних «домівок» українських військових: «Нарешті на горизонті починає майоріти жовто-блакитний стяг» [2, с. 63]. Круговим кадром охоплено зустріч з іграшковим ведмедем, що став символом втраченого дитинства усіх, хто передчасно подорослішав у цій війні: «Обабіч дороги нас зустрічає величезний ведмідь в армійському кашкеті й темних окулярах – добряче притрушена грязюкою м’яка іграшка, – який тримає в лапах багатообіцяльну табличку "Ласкаво просимо до пекла!" …» [2, с. 63].

У художньому репортажі Женя оповідає, як познайомилась із командиром підрозділу Романом. Погляд командира – це перше, що привернуло увагу репортерки, а ямочки характеризували його як життєлюбного хлопця: «З-під армійської «мазепинки» на нас із цікавістю дивляться темно-карі очі, щоки прорізають ямочки, їх видно навіть через бороду. Молодий, невисокий. На вигляд років 30» [2, с. 63]. За мир на своїй землі йому доводиться змагатись зі смертю, хоча йому всього лише 21 рік. Керівна військова посада наклала відбиток на професійні можливості голосу Романа. В окопах йому доводиться давати розпорядження, на позиціях викрикувати чи мовчати – ці коливання позначаються на голосових зв’язках: «У його хриплуватому голосі добре чується "західна" вимова й отаке округле м’яке "л". Виявляється він із Закарпаття, із села, що причаїлося між смереками Карпатських гір» [2, с. 64].

На війні спостерігається тенденція нівеляції справжніх імен. Спілкування в окопах обмежується вигаданими бойовими псевдонімами, які характеризують бійців. Для своїх хлопців Роман – «Ді-джей», тому що він керує військовими та відповідає за обстріли противника: «… щойно стемніє – починається "діскатєка". Все як положено – і голосно, і свєтомузика, – сміється Роман. – А хто рулить дискотекою? Правильно – ді-джей. Тому я й Ді-джей» [2, с. 65].

Емоційною деталлю, яка уточнює слухове сприйняття, є поодинокі голоси птахів. Птахи не зважають на те, що їхні домівки стали місце для ведення воєнних дій, уже звикли до обстрілів: «Скрекотить, певно, уже вкладаючись спати, якийсь невідомий степовий птах. Складно повірити, що ти на війні. Де вбивають і помирають» [2, с. 66]. Вихід із укриття Женя розглядає з позиції людини, яка вперше опинилась на війні. Письменниця нагнітає ситуацію нічним пейзажем і звуками «мертвої» тиші: «По дорозі мовчимо, у темряві чути лише наше дихання й шурхіт дрібних камінців під берцями Ді-джея <…> На вулиці тихо, дуже тихо. На небі крізь хмари прорвались перші зірки…» [2, с. 66].

Емпіричний досвід кореспондентки відтворюється у фрагментах пейзажів і стані очікування у трагічній тиші: «Позиції. Темно так, що пересуватись доводиться ледь не навпомацки» [2, с. 66]. Зорові образи відтворює максимально стисло: «Лише мерехтять то тут, то там червоні вогники цигарок. Один із хлопців у камуфляжі сидить і ледь не пошепки наспівує пісню…» [1, с. 66]. Письменниця нагнітає події, учасницею яких була, поєднує типові для війни зорові образи: «Ховаюсь за ящики. Далекувато, не дістануть, ясно, але мені так спокійніше…» [2, с. 68] та візуалізує звуки зброї, які підсилюються повторами складів і звуків: «"Ту-ту-ту", "та-та". "А це по нас", – якось аж радісно повідомляє інший боєць, Саша Ш-ш-ш", "У-і-і – у-і-і", свистить просто над головою» [2, с. 68].

Є. Подобна відтворює спогади, використовуючи прийом рухливого кадру: «Воздух! В укриття!» Залітаю в повній темряві у бліндаж, майже наприсідки, б’юся об щось…» [2, с. 68]. Авторка досягає ефекту реальної візії за допомогою зорово-слухових прийомів кінопоетики: «Від снарядів земля здригається й починає сипатись мені на каску. З кожним таким прильотом серце підстрибує, тіло саме забивається в найнебезпечніший закуток…» [2, с. 68]. Кореспондентка доносить до реципієнтів розуміння важливості подій, які відбуваються на Сході: «Кілька разів стрілянина повторюється. Від забігань-вибігань у бліндаж і вповзань я вже вся в землі, грязюці й тирсі. Диву дивуюсь, як швидко звикаю до цих звуків…» [2, с. 70]. Опис візуально-слухових образів крізь оптику статики і динаміки поперемінно вкраплюється в текстову канву: «Потім десь поряд гуркотить удруге, утретє. Стрілянина. Кулемет. Глухе гупання, сильне… Гранатомет. Знову автоматні черги…» [2, с. 68].

Отже, актуалізація теми війни реалізується за допомогою засобів літератури та кіно. Є. Подобна майстерно використовує в тексті «Закарпатський легіон» монтаж різних кадрів (панорамний, круговий, рухливий тощо), які презентують справжню ситуацію в зоні бойових дій. Авторка, обираючи ракурс показу достовірного життя в окопах, за допомогою кадрування відтворює реальність і динамізм подій на війні. Дослідження поетики візуальності в інших репортажах може стати предметом подальших ґрунтовних розвідок.

Література

1. Клочек Г. Поетика візуальності Тараса Шевченка : монографія. Київ : Академвидав, 2013. 256 с.

2. Подобна Є. Закарпатський легіон. Veni, vidi, scripsi: Покоління вільних. Київ : Темпора, 2018. С. 61–78.

3.Поліщук Я. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі. Чернівці : Книги – ХХІ, 2018. 272 с.

4.  Семенченко М. Про що писали переможці «Самовидця» (ФОТО, ВІДЕО). URL : http://litakcent.com/2018/03/25/pro-shho-pisali-peremozhtsi-samovidtsya-foto-video/ (дата звернення : 30.01.2021).