Байдак Є.В., Ромас Л. М. МОТИВИ ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ У ЗБІРЦІ МИКОЛИ МИКОЛАЄНКА «ЗАМЦЕРЛА»

 

                                                                                                           Байдак Є.В.

студентка 2 курсу

 Ромас Л. М.

  канд. філол. наук, доцент

Національний технічний університет “Дніпровська Політехніка

 

МОТИВИ ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ У ЗБІРЦІ МИКОЛИ МИКОЛАЄНКА «ЗАМЦЕРЛА»

 

У статті виокремлено поняття «мотив» та осмислено основні мотиви інтимної лірики у збірці Миколи Миколаєнка «Замцерла». Основна увага приділена трьом циклам книги, а саме  «Пастелі віолончелі», «Флогістон» та «Щемний кущ ожини».

Ключові слова: мотив, громадянська та інтимна лірика, ностальгія.

 

У сучасному літературознавстві поняття «мотив» є досить суперечливим. Незважаючи  на те, що воно давно використовується при аналізі художніх творів, його й досі тлумачать по-різному. Термін «мотив» вживається не тільки в літературознавстві, а й у музиці, філософії, психології, логіці. Власне в літературу це поняття прийшло з музичної культури. Воно було визначено в «Музичному словнику» С.Де Броссаре (1703) як мелодія, наспів, що витворює характерну частину музичної теми.

У літературний обіг поняття «мотив» увів Й. Гете у 1797 році. Історія вивчення мотиву сягає часів античності. Вона починається на початку ХХ століття. Уперше теоретично обґрунтував і визначив цей термін російський літературознавець О. Веселовський в одному з розділів «Історичної поетики»  «Поетика сюжетів» (1940). Виділяючи найпростіші, на його думку, елементи міфології та казки, дослідник говорить про мотив як про найпростішу неподільну одиницю сюжету [1].

У своїй статті ми розглянемо твори, у яких провідним є мотив любовної пристрасті, коли розкривається широкий діапазон душевних переживань, втаємничення заповітної істини, пов’язаної з історією кохання. Таку лірику ще називають любовною, і вона належить до вічних у світовій літературі.

Невипадково об’єктом нашого дослідження стала збірка Миколи Миколаєнка «Замцерла», бо її автор наближався до свого славного сторічного ювілею. Четверта збірка поезій цього автора датована 2000 роком. Вона має досить символічну назву. Відомо,  Замцерла (Зімцерла) – це у давніх слов’ян богиня світанку, весни, квітів, ранкової зорі, початку дня, дружина бога Погоди. Існує легенда, що ця богиня вмивалася ранковою росою, і якщо дівчата не лінуються, встають рано, росою вмиваються, то будуть такими ж гарними, як і вона [3].

Збірка поділена на своєрідні цикли: «Житейське грізне море», «Допоки серцем не затерп», у яких увага читача зосереджується на громадянських мотивах, на складних проблемах нашої країни, на пробудженні й вихованні національної самосвідомості у молоді, та «Пастелі віолончелі», «Флогістон» та «Щемний кущ ожини», де Микола Миколаєнко оприлюднює свої почуття й переживання, пов’язані з коханням та вибором щасливої долі.

У поезіях, котрі ввійшли до цього циклу любовної лірики поєднуються оптимістичні мотиви з песимістичними, спогади – із сьогоденням. Автор ще любить, душа тремтить, але вже щось не так:

Дивлюсь – мана!

Я сам собі не вірю:

вона! – із райдужних студентських літ!..

Заскімлила печально серця ліра,

не здатна, як у юності, бриніть [2, с. 96].

У вірші звучать ностальгійні мотиви, сум за втраченою студентською юністю. Поряд із попередньою поезією, написаною в 1997 році, поезія датована 1939 із назвою «Я знаю це…». Ліричний герой роздумує над нерозділеним коханням. Дівчина була з ним, але не любила його, бо іншому заприсяглась:

Я – знаю це…

Та заводжусь плачем,

бо тепло так від ласк твоїх,

бо маю я корали втіх,

які одного разу втрачу…[2, с. 98].

У збірці «Замцерла» вміщена поезія, яка є своєрідним переспівом «О панно Інно, панно Інно!» П. Тичини:

О панно, панно, панно  Інно,

дивлюсь на вас – богиню! – мрійно…

З яких небес явились ви?

О Боже, вас благослови! [2, с. 99].

Для ліричного героя кохана жінка не тільки джерело натхнення і щастя, а й захист від усього лихого. Жінку він порівнює з вільним у польоті птахом, «рученьки милі» – з крилами, що вигинаються в повітрі, її голос – з променем сонця:

Ти зупинилась на мить

у ситцевім квітчастім платті.

Твій голос ніжністю бринить,

як промінь сонця у блаваті.

Коротка – блискавкою! – мить,

немов світання, – чиста, гожа: вона в мені завжди дзвенить –

відстрахує чуже й вороже [2, с. 101].

Особливо зворушливо звучить вірш-присвята «Валі», написаний у 1951 році. Своєю тональністю, вираженням почуттів він перегукується з поезією Ліни Костенко «Я ніколи не звикну…»:

Високо висипав вечір

з віч твоїх сині зірки…

Дай тебе взяти за плечі,

притиснутись до щоки.

Впитись у губи жагучі,

заглянути вглиб зіниць.

Рученьки милі – поруччя

до найсолодших криниць.

З тобою іду між сосен,

а схили – крутіш, крутіш…

Закохуюсь в тебе й досі,

кохана, усе міцніш! [2, с. 101].

У «Замцерлі» зібрані вірші різних років. Але не можна сказати, що ті, які були написані раніше, відзначаються меншою майстерністю. Микола Миколаєнко, будучи великим романтиком, вірно любив свою дружину Валентину. Після її відходу в інші світи (2007), він написав цілий цикл, у якому – туга, жаль, скорбота від втрати частини себе, але й чергове освідчення в коханні та подяка за роки, прожиті в любові.

У інтимній ліриці М. Миколаєнка пізнається його рідне Криворіжжя, Інгулець, вулиці села Мар’янівка, де поет народився. У віршах усіх років відчувається якийсь душевний неспокій, сум, який залишився від кохання, яке скінчилося:

Розпалась магія кілець,

весільна станула осанна…

Хіба утримає ланець,

якщо вже вичахло кохання! [2, с. 104].

Або:

Життя зруйноване дощенту,

немов ударив землетрус…

Лиш ти мені – рятунку брус

в оці зашкалені ташкенти.

В життя і смерті на межі,

де я веду прощальний танець,

ти – і шляхетності останець,

ти – і притулок для душі [2, с. 105].

Але у той же час настає прозріння, і поет розуміє, що починається якийсь новий прекрасний етап у його житті, який принесе йому спокій, щастя і віру у світле майбутнє. Оптимістичні мотиви звучать, наприклад, у поезії «Ти прийшла у паморозь осінню…»:

Ніби чар солодкого видіння,

першого цілунку дивосвіт, –

ти прийшла у паморозь осінню,

щоб мене підняти у політ.

І змахнув крильми я – за тобою

лину аж за обрій, мов у сні:

кличуть мене флейти і гобої,

чарівної юності пісні… [2, с. 106].

Інтимна лірика Миколи Миколаєнка відзначається музичністю та здатністю проходити крізь розум і серце читача.

Література 

1. Веселовский А.Н. Поетика сюжетов // А.Н. Веселовский. Историческая поетика. – М.: Просвещение,1940. – С. 490 – 596.

2. Миколаєнко М. Замцерла / Микола Миколаєнко. – Дніпропетровськ: Січ, 2000. – 141с.

3. http://ugabuga.ru/view_slav_mif.php?id=87