Орманжи В. Є. ОПОЗИЦІЯ КИЇВ/ХАРКІВ У РОМАНІ О. ІРВАНЦЯ «ХАРКІВ 1938»

 

Орманжи В. Є.

аспірантка філологічного факультету,

викладач української мови та літератури

Економіко-правничого коледжу ЗНУ

Наук. кер.: Ніколаєнко В.М., к. філол. н, доцент

 

ОПОЗИЦІЯ КИЇВ/ХАРКІВ У РОМАНІ О. ІРВАНЦЯ «ХАРКІВ 1938»

 

Роман О. Ірванця «Харків 1938», що побачив світ 2017 р., написаний у традиційній для письменника постмодерній манері. Попри видиме переважання елементів карнавалізації, «бурлескно-балаганної» естетики, це багатовимірний твір, задум якого реалізується в кількох площинах. Характерна для творчої манери письменника гра як із читачем, так і з реальністю, образами, сюжетом подібна до квесту, адже тут немає жодної незначної деталі. Кожен епізод тексту, кожен персонаж, кожна алюзія є елементом багатовимірного художнього пазлу.

Мета дослідження – проаналізувати особливості протиставлення Харкова й Києва в романі О. Ірванця «Харків 1938» як двох столиць.

Жанрову специфіку твору та інші особливості його поетики аналізували Д. Задорожний, А. Землянська, Л. Кривуца, Ю. Макаров, Т. Петренко, Д. Шевчук тощо. Однак задекларована тема лишились поза увагою рецензентів і дослідників.

О. Ірванець пропонує альтернативний варіант історії, за яким УНР перемагає в боротьбі за українську державність. У творі описуються події кінця 1930-х рр. ХХ ст.: до столиці, Харкова, на традиційний літературний карнавал збираються усі відомі люди того часу. Окрім вітчизняних митців і політиків (від М. Хвильового до Є. Коновальця), подія зацікавлює Е. Хемінгуея, А. Ахматову, М. Булгакова та ін.

Уже в назві роману конкретизується місце основної дії. Окреслений часопростір асоціативно пов’язаний з об’єктивною реальністю, фактично є алюзією на неї, що пояснюється жанровою специфікою твору. Сюжет протиставляється історичним подіям і водночас повторює їх, адже розвивається в межах того ж топосу й у складний період, знаковий для долі українського народу. Закономірно, локус уваги зміщується з Києва на Харків в УРСР, як і в У.Р.С.Р: після війни має створюватися нове суспільство, нова країна. Перенесення столиці було необхідним, щоб розірвати зв’язок з минулим, а натомість виховати в оновленому культурному середовищі покоління патріотів, котрі беззаперечно сприймають панівну ідеологію: «А зараз уже трохи призабув народ [чистку тридцять другого – тридцять третього], та й нове покоління наросло. Молоді хариті й миколи джері самі слідкують за порядком» [1, с. 61].

Харків та Київ – два найбільших українських лівобережних міста на початку ХХ ст., носії принципово різних типів світогляду – перетворюються із просторів, у яких розгортається дія, на персонажів із власним характером й історією. У романі зберігається зовнішня канва реальних подій: унаслідок громадянської війни столичний статус переходить до Харкова, і тут же розгортаються основні політичні перипетії, масштабні «чистки», про які згадує полковник Коцюба. При цьому йдеться про успіхи незалежної української держави, про її конкурентноспроможність і переважання над східним сусідом – фактично, саме Україна в альтернативній реальності посідає місце СРСР. 

У «заспіві» О. Ірванець визначає характер опозиції названих міст. Вона ґрунтується не на протилежності ідеології, культури чи способу життя, а, скоріше, на зіставленні й трансформації подібних рис. Київ передає Харкову естафету столичності, і той повинен перевершити прадавній культурний центр, щоб закріпити свої права:

…київ – це міф, а харків – апокриф.

київ любов’ю мозги проїда,

харків нам басні оповіда.

 

…мають міста дороги свої,

як їм не стелиться, повік не стулиться.

київ – столиця.

а харків – столиця? [1]

Міф й апокриф у «заспіві» – багатовимірна метафора, трактування якої пояснює й Ірванцеву рецепцію двох столиць. Міф сприймається як загальновідома, беззаперечна, хоча й застаріла, неточна інформація; апокриф же завжди є переосмисленням міфу, він реалізується на пізніших етапах розвитку культури. Відповідно, Харків заперечує київські права, і в романі саме він є взірцем змін у новоствореній державі. «Апокриф» привертає до себе більше уваги, він відповідає вимогам часу і більше схильний до змін.

У зіставленні за принципом «столичності/провінційності» провінційним виявляється саме Київ. Він пишається своїм минулим (про це свідчить і назва газети – «Перша столиця»), однак не зовсім встигає за сучасністю, програючи в цьому своєму суперникові: «Київ теж змінився за тридцяті роки, хоча й не так сильно, як Харків» [1, с. 28]. Автор порівнює два культурних і політичних центри, акцентуючи на зовнішніх відмінностях: у Києві наголошується на буйній зелені, невеликій кількості автівок; Харків вирізняється індустріальною естетикою.

Київ – це також і колиска російських митців Булгакова, Анни Ахматової, описаних у творі дуже саркастично. Гумільов у пошуках нової творчої батьківщини закликає дружину їхати саме до колишньої столиці, тому що «ти вєдь – із Кієва, із логова змієва! Із матєрі городов рускіх! Рускіх, Аня!» [1, с. 39]. Це місто з його багатою й складною історією асоціюється з імперським пануванням, а не з незалежністю. Через це адепти української держави намагаються перекреслити й витіснити зі свідомості травматичний колоніальний досвід, а з ним – і багатовікову київську історію.

Натомість Харків – місто майбутнього, тому там вирує життя, твориться обличчя сильної сучасної держави. Знайомство зі столицею описується хоч лаконічно, але ефектно і навіть романтично: «Попереду в бузковому нічному небі сяяли хмарочоси Харкова» [1, с. 42]. При цьому автор поступово підводить до появи основного топосу, починаючи з найвіддаленіших від нього місць: Таганрогу, Парижа, які знаходяться за кордоном, Волинського тракту тощо. Поступово дія переходить до Києва, а вже від нього – до основного місця дії, утворюючи своєрідні концентричні кола.

Столиця описується як красиве й комфортне місто, де можна чудово провести час, безпритульних значно менше, ніж «звичайних» городян, скрізь чути українську мову. З іншого боку, тут, поряд із театром, безіменний персонаж (а насправді – головний герой) легко знаходить малолітню повію, а в центрі міста ставлять вистави вуаєристи. Подвійність у сприйнятті Харкова нівелюється оптимістичним тоном оповіді, навмисною епічністю описів: «Місто стояло на пагорбах, у межиріччі, омиваючись із двох боків руслами. У долині… вже стояли перші будинки робітників та школи для їхніх дітей, темніли стіни лікарень, де лікувалися прокажені, і сяяли білим вапном стіни в’язниць, у яких тримали грабіжників та божевільних» [1, с. 63]. Попри неоднозначність рецепції Харкова, домінує його сприйняття як дружнього для громадянина У.Р.С.Р. простору, у котрому є все для комфортного існування.

Для описів новітньої столиці характерна динаміка: «Харків не спав ніколи» [1, с. 75]. Швидкий перебіг подій, строкатість публіки, різноманітність локацій створюють враження повноти життя (чого бракує описам тихого сонного Києва). Динаміка асоціюється із сучасністю, а багатолюдність – невід’ємний компонент мегаполісу, у котрому безліч можливостей для кожної людини. Утім, це тільки зовнішній шар твору. Занурення читача в авторську рецепцію протистояння двох стовпів української державності на різних етапах її розвитку розкриває інші аспекти осмислення теми. Тим більше, карнавал, що є кульмінацією сюжету, належить до концептів з питомо подвійною конотацією, в яких кожен епізод наділений прихованим смислом і трактується неоднозначно.

Отже, опозиція «Київ/Харків» – тонке спостереження, засноване на намаганні переосмислити українську історію й витіснити травматичний досвід імперського минулого. Міста репрезентують полярні типи світогляду й асоціюються з різними періодами української історії.

 

Література

 

1.                  Ірванець О. «Харків 1938». К. : «Laurus», 2017. 240 с.