Ленок М. І. ПАМ’ЯТЬ ДОБИ ДЕВ’ЯНОСТИХ У ХУДОЖНЬОМУ РЕПОРТАЖІ Л. БЕЛЕЯ «ЛІХІЄ ДЕВ’ЯНОСТІ: ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ В УЖГОРОДІ»

Ленок М. І.

аспірантка 1 року навчання,

Запорізький національний університет

Наук. кер. : Кравченко В. О., к. філол. н., професор

ПАМ’ЯТЬ ДОБИ ДЕВ’ЯНОСТИХ

У ХУДОЖНЬОМУ РЕПОРТАЖІ Л. БЕЛЕЯ «ЛІХІЄ ДЕВ’ЯНОСТІ: ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ В УЖГОРОДІ»

Пам’ять як феномен допомагає зберігати необхідну інформацію для поколінь. А. Ассман, досліджуючи концепт культурної пам’яті, підтримала позицію А. Ерл, і зазначила, що основні рівні пам’яті ‒ індивідуальна і колективна походять «із двох радикально відмінних концептів культури» [1, с. 10]. Індивідуальна пам’ять розглядає культуру «як суб’єктивну категорію значень, що міститься у мозку людей» [1, с. 10], а колективна усвідомлює культуру «як патерни публічно доступних символів, об’єктивованих у суспільстві» [1, с. 10]. Ці рівні пам’яті, продукуючи історію однієї епохи, дають повне уявлення про історико-культурні зміни, які відбувалися в суспільстві.

Зважаючи на те, що «комунікація між епохами та поколіннями переривається, коли втрачається певний фонд спільного знання» [1, с. 22], намагатимемось віднайти прояви індивідуальної і колективної пам’яті про добу дев’яностих, зокрема в художньому репортажі Л. Белея «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді».

Художній репортаж становить собою унікальне поєднання літератури й журналістики. У центрі уваги репортажу ‒ інформація, що не викликає сумнівів. Жанр художнього репортажу в українській літературі майже відсутній, на відміну від літератури нон-фікшн Центрально-Східної Європи, де цей жанр досяг апогею розвитку. Ознаки справжнього репортажу в українській літературі простежуються в подорожньому нарисі Д. Бузька й Г. Шкурупія «Старим Дніпром в останній раз», що вийшов у «першому числі журналу «Нова генерація» у жовтні 1927 року» [4, с. 5]. Я. Цимбал зауважувала, що зародження репортажу пов’язують з іменем М. Йогансена, «засновником нового жанру, як він себе вважав» [4, с. 13]. Художній репортаж виник на початку 1960-х рр. В американській новій журналістиці його започаткував Т. Вульф.

Цей жанр поєднав ознаки літератури й журналістики (художньої публіцистики). Я. Цимбал наголошувала: «Перечитайте репортажі 1920-х років – вони на сорок років випередили американську нову репортажистику» [4, с. 16]. Футуристський репортаж формувався і викристалізовувався до самостійної форми представниками «Нової генерації».

Задля просування художнього репортажу з національними ознаками у 2012 р. організовано конкурс «Самовидець». Щорічно твори переможців друкують в альманасі «Veni, vidi, scripsi». Отже, у ніші літератури нон-фікшн з’явився власне український художній репортаж.

За свідченнями Т. Вульфа, в художньому репортажі відбувається пробудження читацької пам’яті, якщо дослідники мозку будуть об’єктивні, то побачать, що людська пам’ять вміщує блоки з достатньо значущими даними, у яких вміщено цілісні образи чи емоції [3, с. 84]. Тому, знайомлячись з репортажем, реципієнт надає перевагу інформації, яка доповнена подробицями з приватного життя й емоційно наснажена спогадами оповідача.

Дев’яностим рокам присвячені твори П. Вольвача «Кляса», «Сни неофіта», А. Дністрового «Пацики», С. Жадана «Депеш Мод» і т. ін., але ці роки залишаються «замаскованими» в інших регіонах країни. Яскраве вираження дев’яностих простежуємо у книжці Л. Белея «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді». Письменник належить до дітей епохи дев’яностих і максимально чітко означує цей час: «ліхіє дев’яності» ‒ це і «раптове порушення рівноваги, усталеної роками закритих кордонів розвиненого соціалізму. Це було цунамі, яке змело всю попередню соціальну ієрархію … це тріумф кількості, після дефіцитного совка» [2, с. 5]. Як особа, що виросла в цьому соціумі, він ностальгує за усіма принадами, які існували тоді (солодощі, ігри, забавки, музика тощо). Свідомо запевнив у передмові, що в основі книги ‒ база розповідей свідків про гострі соціально-економічні реалії.

Другу частину назви книги автор трактує як пошук «Української Мрії» [2, с. 7], зовсім не схожої на славнозвісну американську. Слов’янська мрія досягалась один кроком: від шаленого успіху до карколомної невдачі, від справжньої любові до гіркої ненависті. Книга містить присвяту: «Моїм батькам з подякою за щасливе дитинство», що є проявом індивідуальної пам’яті автора. Очевидно, Л. Белей задоволений дитячими роками, незважаючи на кризові явища тих часів, батьки змогли дати йому все необхідне. Авторська присутність у тексті відчувається крізь спогади про цей період: «Без чого я, як дитина дев’яностих, не уявляю собі цього десятиліття, то це без жвачки» [2, с. 14]. Жувальних гумок на просторах дев’яностих було багато: це і знаменита на сьогодні Love is, і Turbo, і Stimorol. Справжнім переворотом у світі дитячих забавок стало винайдення іграшки «Тамагочі», автор згадує, що «Манія на «Тамагочі» накрила всю країну. Вчителі невтомно боролися з електронними тваринами» [2, с. 36‒37].

Письменник допомагає нам віднаходити фрагменти колективної пам’яті: «Пишучи про Ужгород дев’яностих, я час від часу покидаю межі міста й описую загальноукраїнський контекст» [2, с. 6]. Тогочасні тренди в одязі диктувались культом фізичної культури, тому всі носили «кепки (не кептарики, а бейсболки), ніби солдати гербові кашкети: Adidas (а також Abibas, Abbas, Abidos), Nike, Puma і USA Califоrnia. На ноги взували кросівки ‒ тих самих фірм (або їх підробок), що й кепки; влітку іноді ходили в сандалях на шкарпетки» [2, с. 69]. Дівчата відрощували довге, «злегка підкручене волосся, на гривках робили великі начоси (чим вищий, тим краще): на чоло спадав налакований ірокезик. Носили джинси і писк дев’яностих ‒ обтислі нейлонові лосіни ядучих кольорів (незалежно від ступеня стрункості ніг)» [2, с. 69]. Такою була мода, яка сьогодні викличе лише мимовільну посмішку.

Дев’яності запам’ятались ще й нелегальною торгівлею. Подібне явище вимагало вигадки й майстерності: «найпопулярнішою і найприбутковішою була контрабанда акцизного триумвірату: пальне ‒ тютюн ‒ алкоголь» [2, с. 202]. Смаком епохи автор назвав «оновлення транспорту і вимиканням світла» [2, с. 349]. У дев’яності, як правило, купували «користовані машини ‒ совєтські і пригнані із Західної Європи» [2, с. 350], міський транспорт в автопарку поступово збільшувався. На кілька годин ввечері вимикали світлом задля економії в той момент, коли його найбільше споживали. Кожен згадає вечірні посиденьки перед телевізором: «раптом усе гасне і стихає. В одну мить, у всьому районі. Місто перестає дихати» [2, с. 355]. Найцікавіше, що процес вимикання не могли «зробити регулярним і впорядкованим <…> Головне, щоб зненацька, головне, щоб тримати у тонусі» [2, с. 356].

Дев’яності ‒ епоха грошей. Соціально-економічний стан країни постійно змінювався, зокрема й курс грошей: «спочатку були рублі» [2, с. 159], бо до них вже звикли давно. Згодом з’явилися гроші, з яких зник Ленін, і називалися «українськими купонами» чи офіційно «купоно-рублями», на яких були зображені «алегорична дівчина-незалежність, Кий, Щек, Хорив та Либідь, св. Володимир, а на аверсі Кремлю витіснили: Софія Київська, Нацбанк, Опера та Червоний корпус Університету ім. Шевченка» [2, с. 161]. У цей час відбувається знецінення грошей. Приміром, обмінюючи 100 000 купонів можна було отримати 1 гривню. Суспільство відшукало стабільне мірило грошей – долар або бакс, а «за часів совка він був забороненим плодом» [2, с. 163]. У цей період оприявнюється каста кримінальних авторитетів. У них існували свої закони, ієрархія, сформувався власний стиль мовлення. Автор зазначав: «Тепер навіть школяр скаже, що таке понти, лохи, волина, стояти на шухері і т. д. <…> золоті ланцюги ‒ цепура, персні ‒ голдА, пачка доларів ‒ прес» [2, с. 256]. Активно розвивався рекет і «кришування» бізнесу від міфічних грабіжників.

Отже, спираючись на індивідуальну пам’ять автора, що зберегла найдрібніші спогади про розваги, забавки, стиль життя ужгородців, і колективну, за допомогою суб’єктивних репортажів очевидців, відновлюємо втрачені спогади про суспільно-політичне й культурне життя дев’яностих.

Література

1. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. Київ : Ніка-Центр, 2012. 440 с.

2. Белей Л. Ліхіє дев’яності : Любов і ненависть в Ужгороді. Київ : Темпора, 2019. 368 с.

3. Вульф Т. Новая журналистика и Антология новой журналистики / под ред. Т. Вульфа и Э. У. Джонсона [пер. с англ. Д. Балагова и Ю. Балаяна]. Санкт-Петербург : ТИД «Амфора», 2008. 574 с.

4. Цимбал Я. Флірт із нарисом і фактова література. Шляхи під сонцем. Репортаж 20-х років. Київ : Темпора, 2016. С. 5─18.