вівторок, 21 лютого 2017 р.

Ленок М. І. ФУНКЦІЇ ГОМОДІЄГЕТИЧНОГО НАРАТОРА В РОМАНІ П. ВОЛЬВАЧА «ХРЕЩАТИК-ПЛАЗА»


Ленок М. І.
студентка ІV курсу,
Запорізький національний університет
Наук. кер.: Кравченко В. О., к. філол. н., доцент

Автобіографічна література має величезний успіх у читацької аудиторії. Але, коли погляди між образом автора і письменником не співпадають, виникають питання: Хто ж діє в тексті? Прихований автор чи автономна особа, яка здатна виражати свої думки? Звісно, що акценти розставляє письменник (бо має на це право), але реципієнту вирішувати (текстове полотно потрапляє на очі саме до нього), які висновки варто зробити.
Будь-який літературний текст має тему, в якій автор визначає оцінку дійсності його персонажів. І цим самим текст соціалізується в суспільстві. На думку О. Когут, «…зникнення образа автора саме по собі було б згубним: відсутність чіткої побудови, розхристаність, затемненість, фрагментарність сюжету, колажність композиційної побудови тексту … утруднювали б сприйняття художнього тексту як чогось цілісного» [2, с. 109]. Але образ автора і наратора не варто ототожнювати, бо ж наратор є унікальним провідником між текстом і реципієнтом. Наратор дібраний автором зумисне, щоб формувати «об’єкт розповіді». Одначе, художній простір «може дистанціюватися від оповіді, персонажів, наратора» [4, с. 95], і відповідно – виконувати різні функції. Способи зображення нараторів у творі є різними. Гомодієгетичний наратор виступає від першої особи, а також є учасником подій у творі. Не зважаючи на широкий спектр досліджень із запропонованої теми, деякі питання залишаються дискусійними і до сьогодні.
Метою статті є дослідження функцій гомодієгетичного наратора через запроваджену тріадичну структуру «автор – герой – читач» у романі П. Вольвача «Хрещатик-Плаза». Питаннями взаємозв’язку наратора і читача в художньому тексті займалися М. Бахтін, Л. Гінзбург, Ж. Женетт, У. Еко, П. Рікер, серед українських дослідників О. Когут, К. Коваленко, Л. Мацевко-Бекерська, І. Папуша та інші.
У романі П. Вольвача природа наратора є однозначною, адже ліричний герой «... раз у раз витикається з-за плеча автора», однак автор «… перманентно прозирає крізь шати літгероя» [3]. Роман «Хрещатик-Плаза», за словами П. Вольвача, «є певною мірою продовженням «Кляси» … Головний герой, такий собі сучасний махновець з індустріального Сходу, у «Хрещатик-Плазі» постає вже в новому житті, у нових умовах, у новій добі та в новій країні» [5]. Проте в новій стратифікації головний герой не позбувається свого національного світовідчуття: не полишає віршування, не відмовляється від внутрішнього чуття мови, яке вимагає фізичного вивільнення (формулює і озвучує думки українською мовою), незважаючи на природу міського мовлення (воно є складним і неоднорідним). Наратор пояснює численні деталі й подробиці, якщо, звісно, останні мали місце в безкінечних пригодах журналіста: «Допіру, впродовж години, мені потисли руки президент і прем’єр-міністр – почергово й саме в такому порядку» [1, с. 84].
Місто Київ для головного героя – «я» (автор не дає йому імені, але ми здогадуємось, що це «Пашок» із «Кляси»), є поліінформативним. Чим більше інформації надходить, тим більше виникає тем для роздумів: «Зрештою, хто взагалі знає, що в цьому світі є правильним, і чим він є, цей світ? Та й чи буде кому з нас підзолочена хмарка…» [1, с. 200-201]. Зі слів наратора, дізнаємось, що «П’ять років тому моя сумка опустилась на підлогу квартири на Чоколівці … Це був мій перший київський простір» [1, с. 21]. «Я», опинившись у місті, продовжує аналізувати, оцінювати й робити висновки: «Про професійний рівень української редакції Радіо Ліберті я вже мав певні уявлення, вони не були критичними, проте без захопливого колишнього флеру» [1, с. 30].
Виконуючи комунікативну функцію, «я» представляє на власний розсуд портретну характеристику колег, наприклад, Артем Трохимович: «Вусатий, у застібнутому на всі ґудзики оксамитовому піджаку, Трохимович був схожий на прикажчика, що відганяв птахів від панських яблунь, пришвидшуючись, коли дзьоби нависали над лисиною» [1, с. 111]. Співавтора своєї програми презентує реципієнтові: «Куцоногий Юрко жваво метляє мішкуватими холошами, з-під яких зблискують носки півчобітків-«кайзерів», куці й круглі, ніби кулі гантелі» [1, с. 64]. Оточення наратора продовжує залишатись полінаціональним: українці Орест Бартосик (журналіст Радіо Ліберті у Парижі, інколи являється в київський офіс), Михайло Заколодний, Зураб (політемігрант, колишній міністр інформації Грузії), Артем Трохимович (він же Трохим, волинський хлопець), Іванна Хрущ (українка з Праги) та ін.
Необхідно зауважити, що П. Вольвач зберіг за собою право не розкривати авторські секрети, і це простежується вже на початку книги: «Будь-які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові» [1, с. 2]. Наратор є виявом художньої уяви митця, і він не полишає читачів надії на упізнавання реальних прототипів у тексті, тримає під контролем сприйняття реципієнтом тексту. Буденні події відтворює, використовуючи алюзію (переінакшує прізвище російського письменника Йосипа Бродського або українського письменника Леся Подерв’янського): «Як писав Броцький: «Прів’єтствую тіб’я двє тищі лєт спутся. Ти тоже бел сенат на бляді…» [1, с. 235], чи: «… в сектор огляду потрапляє хіба афіша драматурга Подерем’янського» [1, с. 17].
Автор вживає езопівської мови, описуючи знаменитих осіб: «… можу щось там відчути, щось висунути, як, скажімо, колись про тендітну жінку з косою, викладеною вкруг голови, наче ґроно ковбасок у м’ясній лавці …» [1, с. 9]. Слідкуючи за мовленням наратора виявляємо, що йому неприємні безграмотні спортсмени: «Я був у бюрі, коли містер «Сталевий молот» приходив на запис програми, а потім ворушив плескатими губами, роздаючи автографи» [1, с. 12], або наратор натякає на наслідки, які залишив екс-президент України: «Тільки результат його діяльності як президента той, що його прізвищем називають тачку, з якою пів-України снує у пошуках прокорму» [1, с. 92].
Середовище, в якому перебуває наратор характеризується специфічним мовленням (це і суржик: « − Шо, знову десь встряв?», сленг: « − Тотальний недогрьоб!» [1, с. 27], « … в хлєбало садануть» [1, с. 81], «Я приперся неголений» [1, с. 262], « − Ти шо, Килино, тобнулась?» [1, с. 265] і вульгаризми: «’Уй там, − бурчить Жулян. – Їздили, мля, у Чернігів…» [1, с. 50], «Знає, сука, кого можна чіпати, а кого, бляха, ні!» [1, с. 109]). За допомогою цієї лексики автор проектує бруд із справжнього життя в життя вигаданого героя. Інколи наявні й літературно-фамільярні репліки: « − Шо у вас, батенька, в Запорі?» [1, с. 28]. Наратор толерантний до світу й чутливий до мовних зворотів, наприклад, передає українською деякі вирази (похідні від російської мови): « − Папіжже – правильно по-українськи, Ніколай Жанович …». Або « − Кончайте там сміфуйочк’!» [1, с. 263]. У цьому й полягає функція пізнання інших людей. У суспільстві він шукає однодумців, цікавих людей, яким не байдужа доля України.
Отже, форма автобіографічного письма у романі порушує проблему авторської ідентичності в образах нараторів. В основі тексту наратор міркує по-своєму, але з ухилом до ролі письменницького помічника. З’ясування функцій наратора передбачає виокремлення його з-поміж інших персонажів, надання йому різних видів залучення реципієнтів до тексту. Гомодієгетичному наратору з роману «Хрещатик-Плаза» властиві функції спілкування, керування, пояснення й пізнання.
Література
1.      Вольвач П. Хрещатик-Плаза : роман / Павло Вольвач. – К. : Український пріоритет, 2013. – 288 с.
2.      Когут О. Теоретичні межі «авторської маски» в постмодерній літературі / Ольга Когут // Studia Methodologica : зб. наук. пр. – Вип. 16 : матеріали Міжнародної конференції з наратології «Наративні виміри літератури». – Тернопіль, 2008. – С. 107-114.
3.      Корчук І. Павло Вольвач : «Роман «Хрещатик-Плаза» – про «журналістів» і «кагебістів» : [інтерв’ю] [Електронний ресурс] / Розмовляла І. Корчук // Високий замок. – 2013. – 3 грудня. – Режим доступу : http://wz.lviv.ua/interview/123093.
4.      Літературознавча енциклопедія : у 2-х т. / Авт.-укл. Ю. І. Ковалів. – Т. 2. : М – Я. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 624 с.
5.      Пароваткіна Г. Павло Вольвач : «Редактори писали на полях мого нового роману, що не знавісніла брехня про Майдан» : [інтерв’ю] [Електронний ресурс] / Розмовляла Г. Пароваткіна // Дзеркало тижня. – 2013. – 22 листопада. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/CULTURE/pavlo-volvach-redaktori-pisali-na-polyah-mogo-novogo-romanu-scho-ce-znavisnila-brehnya-pro-maydan-_.html.

6 коментарів:

  1. Маріє, дякую за цікаву розвідку! Та у мене виникло таке питання: на Вашу думку, образ гомодієгетичного автора-наратора чи героя-наратора має сильніший вплив на реципієнта?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Оксано! Рада, що Вас вона зацікавила. Як я вже зазначала вище: наратор посідає проміжне місце між текстовим полотном і реципієнтом. Звісно, що наратор-автор більше схильний впливати на читачів, адже йому притаманні усі види і засоби для цього, тоді як наратор-герой, є фантазією автора, схильний виконувати лише ті ролі, які прописує йому письменник.

      Видалити
  2. Доброго дня! Дякую за цікаве дослідження! Скажіть, будь ласка, як Ви особисто вважаєте, чи є морально допустимим у творах сучасних письменників зловживання фонетичними і графічними спотвореннями у словах, зокрема прізвищах типу "Броцький", "Подерем’янського" та ін., як траплялося в досліджуваному Вами романі? Та й взагалі зловживання вульгаризмами, обсценною лексикою? Я розумію, що, можливо, це данина моді чи реалістичне зображення сучасного суспільства, але коли у творах зображують досить, мовляв, інтелігентних людей, інтелектуалів, не просто"сучасних махновців з індустріального Сходу", і в їхній мові рясніють такі покручі - то чи не занадто це? Чи не сприяє це примітивізму та масовізацї літератури? Бо інколи таке відчуття, що епатажні пориви "втраченого покоління" в українській літературі щось трохи зятяглися та розгулялися... А такі саркастичні вістря в спину інших митців художнього слова("Броцький", "Подерем’янського" - хоча з приводу Подерв'янського я ще можу зрозуміти) чи не є виявом невігластва, замаскованого під сучасні тенденції чи то алюзії-підказки для реципієнта? Завчасно дякую!)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Доброго вечора, Альоно! Дякую за Вашу увагу до нашої розвідки! Щодо Вашого питання, то мушу сказати, що моральне право є у кожного, а от, як саме ним скористатися - це вже справа свідомого громадянина. Зловживання фонетичними і графічними спотвореннями у словах треба сприймати адекватно (але, якщо у деяких ллються вони через край, то я промовчу..., і це не стосується досліджуваного мною твору). Знаєте, на сьогодні, я так думаю, суспільство ще не готове до сприймання цього пласту лексики (яка теж є часткою сучасної української літературної мови). Але! Ігнорувати його не треба, бо потім, як кажуть, буде гірше. Для українців ще за давніх часів було нормальним використання вульгаризмів й обсценної лексики загалом. І це нормально. Ми не повинні забувати: якщо є білі плями, то є і чорні, а також сірі, то є й антрацитові плями в ісотрії української мови. І не повинні забувати, який шлях пройшла українська мова, щоб стати на п`єдесталі зі званням "літературної". Треба згадати й мовлення героїв І. Котляревського, також Т. Шевченка (у них воно було і є: високим і низьким, хоча й без таких казусів), - і зауважте, ніхто їм не кидає каміння, що, мовляв, нецензурщина якась!... Обсценна лексика - це такий же фрагмент мовлення, як і висока лексика. На мою думку, раз ці мовні спотворення функціонують в текстах письменника (звертаю увагу, цими формами говорять інтелігенти-журналісти, люди, які щоднини повідомляють нам новини: чи то з радіоефірів, чи то з блакитних екранів!!!) для того, аби показати усю палітру протиріч в мовленні українців. Література - це дзеркало нашого життя, а тому все, що відбувається у житті --- транслюється в літературу. Звісно, що деякою мірою, це є масовізацією, але не на всі 100%. Але, не треба забувати про ідіостиль письменника, який може так художньо втілити все задумане, що Ви потім і не звернете увагу на ці покручі, однак, якщо й звернете, то з долею гумору і словами: "Ач! Як закрутив!". Таким і є П. Вольвач, а його "Броцький" і "Подерем`янський" - скоріше алюзії, ніж невігластво.

      Видалити
    2. Дякую за таку розгорнуту та обґрунтовану відповідь!

      Видалити