Овсяницька Ганна ЕКЗИСТЕНЦІАЛ ТРИВОГИ У ТВОРАХ «КАССАНДРА» ЛЕСІ УКРАЇНКИ І «МЕЛАНХОЛІЯ» Л. ФОН ТРІЄРА

 

Овсяницька Г. В.
аспірантка 1 року навчання
Запорізький національний університет

Наук. кер.: Курилова Ю. Р., к. філол. н., доцент

 

ЕКЗИСТЕНЦІАЛ ТРИВОГИ У ТВОРАХ «КАССАНДРА» ЛЕСІ УКРАЇНКИ І «МЕЛАНХОЛІЯ» Л. ФОН ТРІЄРА

 

Феномен тривоги в сучасному світі часто пов’язується із чимось негативним і руйнівним, таким, чого варто уникати або з чим варто боротися (зокрема психотерапевтично, медикаментозно): варто згадати хоча б такі ментальні порушення як депресія, особистісний та генералізований тривожні розлади, панічні атаки,  фобії, посттравматичний синдром, біполярний, межовий, обсесивно-компульсивний розлад тощо, які виникають на тлі ситуацій, що провокують невротичні стани і болісні переживання, яких суб’єкт прагне позбутися шляхом умовного чи дійсного самознищення, позаяк «невроз − спосіб позбутися небуття, позбувшись буття» [7, с. 24].

Однак у філософії екзистенціалізму феномени тривоги і страху (коли вони проявляються як норма, а не як невроз) наділені конструктивними характеристиками, які визначають здатність індивіда існувати у ситуаціях, вибору та відповідальності за цей вибір. Насамперед зауважимо щодо певної розбіжності конотацій згаданих концептів. На думку П. Тілліха, переживання страху завжди націлене на конкретний об’єкт, на відміну від тривоги, яка є станом, у якому буття, усвідомлює своє небуття [7, с. 10]: її характеризує не так відсутність конкретного об’єкта, на який вона могла би бути націленою, як заперечення будь-якого об’єкта взагалі [7, с. 11], тобто, за словами філософа, тривога мислиться як приховане усвідомлення неминучості смерті [7, с. 10].

С. К’єркегор пов’язував феномен екзистенційного страху із перспективою виходу за власні межі, позаяк згаданий екзистенціал є стимулом, що дає можливість особистості відрефлексувати ціннісні пріоритети і відокремити своє несправжнє існування від справжнього [цит. за: 2, с. 34]. П. Тілліх вказував на те, що мужність буття формується як опозиційна налаштованість суб’єкта щодо екзистенційної тривоги перед небуттям, інакше, «онтологія мужності повинна містити онтологію тривоги» [7, с. 10]. Мислитель також вказує на те, що «невротична тривога є видом екзистенційної, яка виникає в особливих умовах», і «характер цих умов залежить від того, як тривога співвідноситься із самоутвердженням і мужністю» [7, с. 23].

Ситуація, в якій особистість переживає страх і тривогу, є межовою, яка, згідно з К. Ясперсом, ґрунтується на дихотомічному симбіозі антиномій, адже «ніщо не видається легшим, аніж стрибок від однієї екстреми до іншої, і ніщо таке не тяжке, як їхнє поєднання» [8, с. 227].

Література, і взагалі мистецтво, є дуже чутливими до екзистенціалів як явищ об’єктивної/суб’єктивної дійсності, позаяк художній твір ґрунтується насамперед на смислах, що відображають певну онтологічну текстуру як єдність часу та реалій, на які спрямовується авторська рефлексія чи реакція. Леся Українка і Л. фон Трієр є «межовими» авторами, які, з одного боку, творили на перетині епох, а з іншого, – осмислювали у своїй творчості онтологічний феномен європейської культурної меланхолії, який бере початок з епохи Декадансу, позначеної ідейними та естетичними впливами Модернізму.

І Леся Українка, і Л. фон Трієр є митцями, чиї твори випередили свій час, але які залишалися незрозумілими для сучасників. Зокрема, твір «Кассандра» ні разу не був інсценізований за життя авторки («почитаєма, але не читома»), а фільми Л. фон Трієра часто піддавалися нищівній критиці як жорстокі і порнографічні. Як слушно зазначила О. Забужко в есеї «Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр…»: «<…> мистецький твір може викликати суто ірраціональну, фізіологічну аґресію, як запах чужого (можна собі уявити, як ненавиділи в Трої Кассандру!) [3, с. 354].

У драматичній поемі Лесі Українки та у фільмі-катастрофі Л. фон Трієра екзистенціал тривоги заслуговує на увагу бодай тим, що являє собою смисловий кластер, який дає можливість простежити специфіку авторських рефлексій у згаданих творах щодо глобальних онтологічних проблем, які стосуються існування особистості у світі, у соціумі, і таких,  що стосуються існування світу і суспільства загалом. Обидва твори значною мірою зближує те, якими автори зобразили своїх протагоністок, тобто: з якими установками діють персонажі; з яким сприйняттям, баченням себе, суспільства, світу в цілому; що вони намагаються донести смислами, які автори заклали в їхні образи; які глобальні проблеми вони оприявнюють і намагаються розв’язати.

О. Забужко, зробивши компаративний та рецептивно-естетичний аналіз фільму Л. фон Трієра, зауважила: «Наша цивілізація до ідіотизму неспроможна не те що реаґувати на смертельну загрозу, а навіть її впізнати (курсив О. Забужко – Г. О.), коли вона “вже тут”, – і що найбільш адекватний (найменш спрофанований) інструмент пізнання, – інтуїція – є в цій цивілізації безнадійно змарґіналізованим і ні на що не придатним»  [3, с. 348].

Екзистенційний феномен тривоги (впереміж із буттєвим феноменом страху) був об’єктом розвідок таких філософів і науковців як  А. Бурий, М. Галагуз, Л. Горохова, І. Луцишин, М. Мовчан та ін..

Екзистенційні мотиви та екзистенційну проблематику у драматургії Лесі Українки, зокрема, у межах тексту драми «Кассандра», досліджували О. Кузьма, О. Онуфрієнко, О. Шморгун, Й. Харада та ін..

Екзистенційним аспектам фільму «Меланхолія» приділяли увагу  М. Братерська-Дронь, М. Г. Геіккіля, Д. Денні, О. Забужко, О. Сердюк та ін. з висвітливши особливості твору із залученням різних методологічних перспектив (психологічної, психіатричної, психоаналітичної, есхатологічної, символістської, інтермедіальної тощо). 

Незважаючи на велику кількість розвідок, присвячених доробкам Лесі Українки і Л. фон Трієра, деякі моменти потребують доповнення, позаяк тема екзистенційної тривоги з перспектив культурології та літературознавства в аналізованих творах порушувалася опосередковано. Мета статті – висвітлити параметри смислотворчої ролі екзистенціала тривоги у драмі «Кассандра» та  у фільмі «Меланхолія».

  Схожість героїнь Лесі Українки і Л. фон Трієра, відповідно – Кассандри і Жустін підтверджується за такими параметрами: в обох переважає депресивний стан, обидві надзвичайно самотні і наділені сакральним знанням, що робить їх вразливими у колі найближчих людей, які їх не розуміють і не готові прийняти безпосередньо. Але разом ця самотність є ресурсом, який дає можливість впоратися з тривогою і виплекати мужність, з якою вони сприймають ситуацію есхатологічної невідворотності (коли зважати на думку, що світ руйнується, зникає і помирає разом зі зникненням окремої людини як окремого космосу). Недарма Жустін в одній зі сцен говорить своїй сестрі Клер: «І коли я кажу, що ми самотні – то ми самотні. Життя існує тільки на Землі, і вже ненадовго» [5]. В обох творах інші персонажі постійно підкреслюють ментальну неповноцінність Кассандри і Жустін: наприклад, Поліксена говорить Кассандрі: «Не винна ж ти, що хвора… Що ти собі та людям труїш радість» [6, с. 20], як і Клер звертається до Жустін: «Я іноді так тебе ненавиджу» [5].

Для драми та фільму є спільними мотиви весілля, які в обох творах формують сюжет. Останні дослідження підтверджують думку, яка давно побутує в етнографічних дослідженнях: Х. Катаока зазначив, що весілля є дійством на межі світів [4, c. 351]. Зокрема, в образах обох героїнь реалізувався архетип Жриці: і Кассандрі, і Жустін не вдалося пройти ініціацію, пов’язану з весільним обрядом через їхню належність до сакрального, а не до земного простору: Кассандра зберігає вірність Мойрі, а Жустін повсякчас дивиться у небо, милуючись сяйвом планети. Схожість героїні зі жрицею підкреслила М. Братерська-Дронь, зауваживши, що героїня насправді була заручена з Меланхолією [1, с. 29].

Образи Меланхолії і Мойри у творах символізують фатум. В обох випадках героїні залишилися на маргінесі та в ізоляції. І саме оця неспроможність міфологічної «перехідності» зумовлює їхнє існування на межі світів (життя/смерті, минулого/майбутнього, раціонального/інтуїтивного, здоров’я/хвороби тощо), у буттєвому пограниччі та в ізоляції, суть яких не здатне зрозуміти їхнє середовище, позаяк кожне з них надає перевагу імтації буття. Зокрема, Андромаха прагне «хоч неправдою пожить в надії» [6, с. 55], а Клер пропонує перед смертю зібратися на терасі випити вина: «Я би просто хотіла, щоб це було по-людськи» [5], на що отримує гнівну репліку Жустін. Як слушно зазначив К. Ясперс: «Утопії мають спільне те, що вони ігнорують антинонімічну структуру існування» [8, с. 225]. І в той час, коли середовище протагоністок перед апокаліпсисом продовжує хапатися за фальшиві цінності і разом з тим – тривожитися перед загрозою небуття, боятися смерті (згадаймо епізод із драми Лесі Українки, як троянці почали пиячити після того, як притягнули фіктивний «дарунок» від ахайців до себе у місто, і яка паніка охопила їх потім), Кассандра і Жустін долають свою меланхолію, віднаходячи внутрішній мир перед загибеллю: Кассандра спокійно іде з Агамемноном, знаючи, що Клітемнестра вдарить її ножем, а Жустін, аби заспокоїти племінника (який називає її «сталевою тіткою»), будує разом із ним чарівний курінь – умовний портал в інший світ, який дасть можливість ментально сховатися від смерті, коли планета Меланхолія наблизиться до Землі.

Символіка фільму також має свої особливості. На початку (відеоряд із весіллям Жустін) звучить увертюра до «Трістана й Ізольди» Р. Вагнера, уведення якої у фільм є чимось на зразок інтертекстуального кластера: міф про закоханих є міфом про кохання до смерті, про межовий характер якого свідчить також і те, що було воно, по суті, любов’ю-переступом. На цей мотив натякає і те, що Меланхолія наближається від сузір’я Скорпіона, символіка якого також поєднує антиномії любові-смерті, еротичного і танатичного – згадаймо також, що в астрології зодіаком Скорпіона правлять відповідно Марс і Плутон. У системі Таро цьому зодіакові відповідник  – ХІІІ старший аркан Смерті. У колоді Райдера-Вейта поряд із відповідною фігурою зображені також король, дитина, діва, священник. Зокрема, фігура короля лежить мертвою, фігура дитини виражає нерозуміння, діви – паніку, священника  – примирення. У фільмі ми також бачимо відповідні проєкції цих фігур на персонажів: король – чоловік Клер, який вчинив самогубство, злякавшись наближення планети, син Клер – дитина, у якої перед смертю спокійне обличчя (бо тітка створила йому згаданий вище безпечний простір ), Клер – діва, яка не може впоратися з істеричними настроями: коли герої беруться за руки, вона вириває свої, і справді помирає самотня, Жустін – жриця, депресія якої дала їй ресурс не боятися.

Згідно з К. Ясперсом, типи духу  – це те, як людина шукає опору [8, с. 214], або ж як реагує на страждання [8, с. 234]. Загалом філософ виокремлював чотири типи реакції: обурення і відсутність позиції; втеча від світу; героїка, внаслідок чого людське «Я» ґрунтує себе; релігійно-метафізична [8, с. 234]. Щодо типів мужності Кассандри та Жустін, то можна сказати, що в обох переважають синкретичні тенденції героїки, релігії, метафізики, позаяк віра в Абсолют є тим, що тримає їх притомними. Слова О. Забужко ніби підкреслюють характер смислів, закладених у розв’язки аналізованих творів:  «І з жахом – навіть тим, «останнім», апокаліпничним, – людина здатна навчитися жити» [3, с. 323].

Отже, у драмі Лесі Українки та фільмі Л. фон Трієра в образах Кассандри та Жустін зосереджене авторське бачення екзистенціалу тривоги, який являє собою проєкцію на онтологічну ситуацію загроженого буття. Автори разом зі своїми героїнями орієнтуються на принцип стоїцизму, ніби говорячи, що меланхолія може стати шляхом подолання самої себе, як і смерть долається смертю, наперекір утверджуючи життя.

 

Література

1. Братерська-Дронь М. Тема апокаліпсиса в кіномистецтві. Вісник Маріупольського державного університету: філософія, культурологія, соціологія. 2012. Вип. 3. С. – 25 31.

2. Горохова Л. Страх як екзистенціал буття сучасної людини. Вісник Житомирського державного університету. Філологічні науки. 2010. Вип. 53. С. 33 – 36.

3. Забужко О. Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр, Або про дискурс нового жаху. Планета Полин. Вибрані есеї. Київ : Видавничий дім «Комора», 2020. 384 с. 

4. Катаока Х. Весільний обряд в українському та японському фольклорі: порівняльний аспект. Формування національних основоположних підстав сучасного українського народознавства та літературознавства. Колективна монографія. Випуск ІІІ. Київ – Мюнхен, «Рута», 2023. 416 с. С. 351 – 357.

5. Меланхолія. Реж. Л. фон Трієр; у ролях: К. Данст, К. Сазерленд, Ш. Генсбур, А. Скошґорд, Ш. Ремплінг та ін.  2011. Eneyida.TV. URL: https://eneyida.tv/2023-melanholiya.html (дата звернення: 05.02.2024).

6. Українка Л. Повне академічне зібрання творів: у 14 томах. Том 2. Драматичні твори (1907 – 1908). Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2021. 424 с., 8 с. іл.

7. Тілліх П. Мужність бути. Небуття і тривога. Ї. 2005. № 37. С. 8 – 30.

8. Ясперс К. Психологія світоглядів. З нім. пер. О. Кислюк, Р. Осадчук. Київ: Юніверс, 2009. 464 с.