Горбачук-Наровецька Ольга ГУЦУЛЬЩИНА ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ВТЕЧІ ВІД РЕЖИМУ В ПОЕЗІЇ В. ГЕРАСИМ’ЮКА

 

Горбачук-Наровецька О. В.,

студентка магістратури

Вінницький державний  педагогічний

університет імені Михайла Коцюбинського

Наук. кер. : Зелененька І. А., к. філол. н.

 

ГУЦУЛЬЩИНА ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ВТЕЧІ ВІД РЕЖИМУ

В ПОЕЗІЇ В. ГЕРАСИМ’ЮКА

 

Василь Герасим’юк – один із найяскравіших «вісімдесятників», уналежнений, за спостереженнями Володимира Моренця, до модернізму та дотичний до постмодернізму, для лірики якого характерними є герметичність і асоціативність, метафоричність і тяжіння до вільного вірша, ігнорування соцреалістичних критеріїв, пошук нових форм відображення дійсності. [4, 8-9].

Становлення письменника відбувалося на карпатських теренах і паралельно на трагічному тлі національної історії, а тому поезія Василя Герасим’юка увібрала й випробування народу, й родинні колізії; зокрема, у ліриці відображена збройна боротьба гуцулів у складі військових формувань УСС та УПА в периметрі 1920-1950-х років. Для сім’ї Василя Герасим’юка наслідковим було примусове вивезення у Казахстан із поверненням на Гуцульщину після розвінчування культу особи Сталіна (на ХХ з’їзді КПРС). Реліктова краса Карпат, рідне село Прокурава, гуцульська міфологія, традиції українських горян, історичний досвід України сформували ліричний світогляд Василя Герасим’юка, що з особливою силою метафоричного поетичного інструментарію відображено у збірках «Смереки», «Потоки», «Космацький узір», «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі», «Була така земля», із наслідковими мисленнєвими потоками, отриманими від найпрогресивніших відлигівців і дисидентів, про що згадують у своїх працях Іван Дзюба [2, 7-8], Володимир Моренець[3, 4-5], Ірина Зелененька [3, 11-12].

Гуцульщина, етнічна закоріненість, герметизм, метафоричність позначають направленість творчості письменника. Усе це в поєднанні допомагало опиратися тоталітарній системі, режимному тиску на мистецтво, вульгарній соцреалістичний псевдокультурі – Капати й Гуцулія перетворювалися від вірша до вірша на ментальну цитадель, із якої майстер практично не віддалявся, інші вектори його образного бачення виходили саме з етніки й незмінно поверталися до неї.

Зауважимо, що 60-ті та 70-ті роки ХХ століття минали в системних зачистках українського культурного простору, репресії ширшали, арешти дисидентів не припинялися, а цензурний тиск та примусовість було складно оминути в будь-якій тематиці, тому герметизм – очікуване явище в підрадянській літературі [2], це була «інакшість» як форма спротиву, тихо явлене особистісне, індивідуальне, що опиралося всьому безликому колективному[3, 19-20].

Герметичними, тобто, так би мовити, тихо-опірними є збірки Василя Герасим’юка того періоду: «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989) та «Діти трепети» (1991); у них глибокий символічний і магічний, позачасовий та надпросторовий світ Гуцульщини, вивільнений від штучних імперативів тоталітарного устрою, від псевдоознак стаханівщини, від фальшованого занепаду світу поза режимом, від дисгармонії [2, 8-9]. Поет наголосив на тому, що саме ці чотири ліричні книги поєднані спільною ідеєю – відновлення справжньої українськості, нашого колориту, індивідуального голосу кожного з українців попри ґніт. Тобто збірки можна сприймати як герметичний тетраптих про закоріненість і витоки, про проблему духовних начал [5, 108].

Збірка «Діти трепети», яка у вийшла друком у Києві 1991 року, демонструє історіософський характер творчості Василя Герасим’юка, де домінує втрачений, реліктовий світ гуцулів-верховинців та їхнього минулого [1, 5]. Кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття став моментом оновлення боротьби за створення незалежної української держави, поет передчував зміни, про це свідчила тривожність інтонацій, сподівання, переосмислення травматичного досвіду становлення національної цивілізації попри її нищення, оспівування унікальної культури карпатського краю. Трагедію Гуцульщини письменник змальовує без пафосу, емоційно, притчево заглиблюючись у природу, музику, ремесла, у вірування й обряди, що виписує зрозуміло для  кожного українця, популяризуючи [3, 10]: вочевидь, карпатський колорит став віддзеркаленням і уособленням всього українського [4, 12-13].

У назві збірки Василя Герасим'юка «Діти трепети» згадано дерево, що стало одним з домінантних образів творчості, – трепета (осика), дерево, на якому свого часу завішався Юда. Тобто зрозумілим стає позначення – «діти зради», ті, котрі приносять руйнування рідній землі. У поезії «Бурелім на Провідну неділю 1989-го» згаданий бук, його вирвані «голі корені глухо зміїлись під сонцем на замшілому камінні» [1, 173], що символізує нищення. Далі рядки символізують потребу відновлення втраченої гармонії з природою: «земля хоче / звільнитися від / мого коріння. / Бучку, бучку, може, нас викорчувало для того, / щоб ми більше не губили свої корені» [1, 173].

Утеча від реальності в поезії «Кроки на смерековім помості» передана через німий діалог із інтервентом України та артикулює тривожність за майбутнє: «Ми такі, як завше, душе-враже?! / Ми такі, як сто світів тому?!» [1, 169]. Він всіляко відмежовується від ворожої технократичної сучасності, натомість линучи до близького йому світу народної гуцульської етики та моралі [3, 174]. У ліричній сповіді-притчі «Я змалку боявся поганого ока. Зомлів…» поет нарікає на фатальному розриві між українською людиною та природою: «Розплющую очі в дитинстві. / Церкви і хати / іще не бляшані — / під снігом — / блищать наді мною» [1, 175].

Одним із головних ліричних персонажів герметичної поезії Василя Герасим’юка є юродивий, божевільний. Знаходимо цей образ у поезіях «Перше послання Дмитра з Кутів до галичан», «Друге послання Дмитра з Кутів до галичан». Поет нарікає на розбрат, на безґрунтянство, котре допустили гуцули: «я на рідній землі, як між чужими» [1, 178], «Ось мій брат, — махнув той головою убік, — / ось той, що вернувся вчора з далекого краю, / і згадав, як нас тато поділив. / … я буду просити панів, / аби повезли його назад, / віддам за це усі гроші й маржину» [1, 178].

У «Другому посланні Дмитра з Кутів до галичан» ліричний суб’єкт звинувачує сучасників у нівеляції гуцульських традицій, одвічних ритуалів: «Виносили ви своїх покійників, / їхніми домовинами / тричі стукали / о пороги їхніх домівок – / тричі прощення просили. / Чому нині / кладете в труну горілку?», «Голови дітей ваших померлих / ви покривали вовною, / а чим покриваєте голови / ваших байстрюків на базарах Європи?», «Ви поставили свою правду про Спасителя / понад самого Спасителя.» [1, 179]. Себе ж ототожнює з божевільним марґіналом, одержимим збереженням Галичини, Гуцульщини, автентичними осередками українства, що найдовше не корились інтервентам.

У канву лірики Василь Герасим'юк перманентно майстерно вплітає ритуальність, карпатський фольклор і міфологію, поєднуючи їх із християнською філософією та з гуманізмом. У «Старовинних забавах» реконструйовано обряд проводжання покійника покрізь забави, аби допомогти душі дійти до сподіваної вічності, акцент припадає ще й на кровну помсту рідних за смерть гуцула, котрий «від бартки упав на храмі...» [1, 179].

Карпатські обряди відтворені у поезіях «Матір овець» (обливання ягнячою кров'ю смереки для захисту тварин і людей), «Є різні ватри. Є ватри…» (обрядові вогнища, розведені на свята, ініціації, пов’язані з вогнем). У поезії «Найтонша ватра не згаса» Василь Герасим'юк відтворює образ священного вогню («затонко, ватерко, гориш») як зв'язок гуцулів із родовою пам'яттю, зі зникомим карпатським світом, що девальвується під впливом техногенної сучасності. Поряд із цим ваговитими видаються мотиви відповідальності: у поезіях «Дванадцять сивих суддів сидять», «Сад» поет нагадує про неминущість «звіту перед Богом» [1, 179], про честь і гідність.

Отже, у збірці «Діти трепети», надаючи ліричному суб’єктові ролювання юродивого та медіума, Василь Герасим'юк ретранслює голоси реліктового світу Гуцульщини, що знаходиться під загрозою нищення, закликаючи сучасників повернуться до витоків, що актуально для ліричного масиву його творчості зламу століть та початку ХХІ століття.

Література

1.      Герасим’юк В. Ґрегіт. Вибране. Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2016. 512 с.

2.      Дзюба І. І є такий поет. Передмова. Василь Герасим'юк. Була така земля. Художні твори, поезія. Київ, видавництво "Факт", 2003, С. 7 – 20. Електронний режим доступу: https://cutt.ly/p3Co3W1

3.      Зелененька І. «Чиї це ілюзії стенають плечима, якого народу…»: Тарас Мельничук і літературний процес 60-90-х років в Україні. Вінниця: «Едельвейс і К», 2008. 152с.

4.      Моренець В.П. Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. філол. наук. Київ, 1994.48 с.

5.      Тарнашинська Л. Василь Герасим’юк: «Найдовша дорога…», або Хоча все мало би бути навпаки. Закон піраміди: Діалоги про літературу. Київ: Університетське видавництво «Пульсари», 2001. С. 107–113.