Сірик Валерія РЕФЛЕКСІЯ ПЕРСПЕКТИВИ СМЕРТІ В РАННІЙ ЛІРИЦІ В. СВІДЗІНСЬКОГО: ПЕЙЗАЖНИЙ КОД

 

Сірик В. В.
студентка 3 курсу
Дніпровський національний університет ім. О. Гончара 

Наук. кер.: Шаф О. В., д-р філол. н., професор

 

РЕФЛЕКСІЯ ПЕРСПЕКТИВИ СМЕРТІ В РАННІЙ ЛІРИЦІ В. СВІДЗІНСЬКОГО: ПЕЙЗАЖНИЙ КОД

Одним із провідних мотивів творчості В. Свідзінського є мотив смерті, філософізація якого оприявнює особливості поетового світорозуміння. Цю специфічну рису лірики поета образно відзначив В. Неборак: «Крізь поезію Свідзінського протікає ріка смерті [1, с. 104]». Ліричний суб’єкт у віршах митця усвідомлює свою проминальність, що породжує роздуми про подорож до іншого світу після смерті, що часто реалізуються через поетичний код пейзажу. Різноманітні поетикальні аспекти  лірики В. Свідзінського, зокрема й реалізацію мотиву смерті, вивчали такі науковці, як І. Дзюба, Г. Кернер, М. Моклиця, К. Москалець, Н. Осьмак, Е. Райс, Е. Соловей, В. Стус, В. Шевчук, В. Яременко та інші. Мотив смерті у збірці «Ліричні поезії» В. Свідзінського ‒ у фокусі студії Г. Токмань. Актуальність нашого дослідження зумовлена потребою реінтерпретації рефлексії перспективи смерті в художньому світовідчутті В. Свідзінського, вираженої, зокрема, у його ранній ліриці через пейзажний образно-смисловий код.

Сповнена філософських роздумів про життя і смерть поезія В. Свідзінського «Вже з дерева життя мойого…». Порівняння в тексті життя людини з «пожовклим листям», що «паде», свідчить про усвідомлення автором людської істоти як невід’ємної частини природи, що має свій початок і кінець. Життя натомість осмислюється не циклічно ‒ як круговорот життєвих станів за аналогією до зміни річних сезонів, а лінійно ‒ як шлях, подорож, що веде до логічного завершення ‒ смерті: «А черга днів безперестанно / До тайних меж веде» [2, с. 26]. У цьому «посмертному» пейзажі («тайні межі») актуалізуються уявлення ліричного героя про «той бік життя». Перехід у потойбіччя реалізується як плавання, прижиттєва реальність залишається позаду, як береги. Цей перехід невідворотний: «Десь упадуть безсилі сльози, / Як роси на траву, / А я в той час в далекім морі / У безвість попливу» [2, с. 27].

У мініатюрі «Висхли, висхли ранні роси…» мотив утраченої молодості, нереалізованості надій звучить ще виразніше, ніж у попередній поезії. «Ранні роси» символізували перспективу життя, а «вечірні роси» – смерті. Обидві ці перспективи позначені смутком і відчуттям утрати. Гостре відчуття туги за втраченими можливостями, невідворотності часу, відбиті в пейзажній аналогії  «висхли ранні роси», як і мотив пустки, увиразнений топосами «поля пусті», «степи незмірні», актуалізують в образному плані поезії простір степу, що також символізує наближення кінця життя,  переходу в потойбіччя. Така семантика просторового образу степу вмотивована його знелюдненістю, відкритим, часто порожнім простором, що асоціюється ліричною свідомістю з посмертям.

У вірші «Як темно стало. Десь сонце скрилось...» [2, с. 45] потойбічний морок закликає ліричного героя в дорогу: «Глуха стежинка у морок кличе». У цьому образі реалізується розуміння життя як шляху до кінця існування у світі живих – до смерті. Завдяки асоціативному порівнянню: «Між сірих грабів берези білі – / Як похоронні свічі» [2, с. 45] – актуалізується мотив похорону, морок лісу проєціюється на темряву смерті. Вираженню мотиву смерті в цій поезії слугує також образ сонця, яке тьмяніє, зникає і породжує морок: «Як темно стало. Десь сонце скрилось…» [2, с. 45]. Завершується поезія «запитаннями» ‒ фактично риторичними: «Мандрівче, хто ти? / Невже ти підеш ще далі?» [2, с. 45]. Постає проблема індивідуального вибору: чи йти далі? Читаємо - жити чи померти? У контексті зображеного світу лісу-як-потойбччя з його мороком, стежиною, що губиться в темряві, і похоронними свічами-березами рефлексія перспективи смерті вочевидь переважає.

Натомість ліричного героя поезії «Куди пливем?» [2, с. 47] турбує сенсожиттєве питання ‒ навіщо він живе, яка кінцева мета цього «плавання»: «Куди пливем? Чого ці води / Так смутно плюскають у тьмі?» У зацитованих рядках оприявнено характерна для лірики поета символізація мотиву плавби як життєвого шляху.

Оригінальним у поезії є образ «живого вінка», що «як древо, осінню обняте» облетів. Цей вінок символізує втрачену молодість, наближення до смерті, що координується із символічним навантаженням цього образу в європейській  міфології.

Віссю художнього простору цієї поезії В. Свідзінського є вертикаль: нічні води й небеса. Тяжіння «мертвих» хмар, неможливість повернути «очам погаслим / Карміну чистої зорі» [17, с. 47] мають філософський підтекст. Зоря рано чи пізно вийде з-поза хмар, адже рух небесних світил циклічний, у той час, як людина приречена рухатися далі без можливості повернутися назад. Ліричне Я розуміє невпинність і смуток руху річкою часу, усвідомлює власне безсилля.

Отже, позначений екзистенційною тривогою мотив смерті в поетичній збірці В. Свідзінського є мистецьки оригінальним та глибоко філософічним. Рефлексія перспективи смерті реалізується в ранній ліриці В. Свідзінського шляхом концептуалізації життя як дороги до смерті, що візуалізується в просторових пейзажних образах лісу, степу, водойми, що схожі своєю знелюдненістю. Їхні ознаки пустоти (степ), темряви (ліс), безмежжя (вода) теж пояснюють вибір поетом такого пейзажного коду для рефлексування посмертя. Ліричний герой В. Свідзінського передчуває невідворотній кінець земного існування, часто звертаючись до пейзажного мотиву зміни річних сезонів, де осіннє завмирання природи символізує проминальність людського життя. Посутність пейзажного коду в художньому світовідчутті В. Свідзінського, відзначена неодноразово дослідниками його творчості, актуальна й для рефлексії смерті, емоційне передчуття якої «сплавлено» з переживанням природних явищ і невід’ємне від саморефлексії ліричного героя.

Література

1.    Неборак В. Смерть і вічність у поезії Володимира Свідзінського (натурфілософський аспект). Світовид, 1992. С. 104–112.

2.    Свідзінський В. Поезії / упоряд. Е. С. Соловей. Харків: Фоліо, 2013. 348 с.