Орманжи Вікторія СИМВОЛІЧНІ ЛОКУСИ В РОМАНІ А. ТА С. КЛІМОВИХ «МОЯ БОЖЕВІЛЬНА»

 

Орманжи В. Є.

аспірантка філологічного факультету,

викладач української мови та літератури

Економіко-правничого коледжу ЗНУ

Наук. кер.: Ніколаєнко В.М., к. філол. н, доцент

 

СИМВОЛІЧНІ ЛОКУСИ В РОМАНІ А. ТА С. КЛІМОВИХ «МОЯ БОЖЕВІЛЬНА»

 

Роман А. та С. Клімових «Моя божевільна» (2016) належить до числа тих, що зображують надзвичайно складний етап в розвитку української культури – 20–30-ті рр. ХХ ст. Попри інтригуючий сюжет та актуальну проблематику, твір пройшов поза увагою критиків: ні наукових публікацій, ні розгорнутих рецензій не було представлено.

Роман з виразними антиутопічними рисами починається самогубством відомого письменника Петра Хорунжого, який зміг передбачити (не без втручання містичного хлопця із майбутнього) трагедію свого покоління. Все, що знав, митець описав у зошитах, що після його смерті мусить зберегти пасербиця Хорунжого Леся. Хоча в героях упізнаються видатні митці періоду «Розстріляного відродження», автори ще в передмові наголошують: «Усі без винятку персонажі «Моєї божевільної» вигадані й будь-які збіги – лише випадковість… Ми прагнули донести до сучасних читачів бодай відгомін, відлуння тієї епохи, чия реальність поступово підміняється в наші дні заяложеними кліше» [1, с. 4].

Уникаючи суб’єктивізації, А. та С. Клімови змогли створити досить точний портрет епохи з її надіями та розчаруваннями, передати сутність тоталітарного режиму. Засобами творення атмосфери періоду стають, зокрема, і впізнавані локуси – «місця пам’яті», що вплинули на формування культурного та національного міфу. Цей термін на початку 1980-х рр. запровадив французький історик П’єр Нора на означення таких топосів і локусів, які виконують украй важливу роль свідків та уособлень епохи, зберігаючи, а подекуди створюючи уявлення про історію. Питомі ознаки цих просторів – це перетворення їх на символи, за якими впізнається певний період. Крім того, усі вони відіграють велику роль у формуванні культурного, громадського або політичного життя. Для Харкова 1930-х рр. таким «місцем пам’яті» передовсім є письменницький будинок «Слово», уведений в роман А. та С. Клімових як мовчазний свідок страшних подій, епіцентр трагедій та зруйнованих сподівань.

Вперше цей локус згадується в творі у ніч самогубства П. Хорунжого: «…в ніч проти одинадцятого по Павла прийшли. І хоча їхні квартири – на одному майданчику в письменницькому будинку, двері у двері, ніхто не чув, коли саме це сталося» [1, с. 8]. Згадка тісно пов’язана з убивством друга головного героя – Павла Юліанова, а отже конотація будинку «Слово» від початку негативна. Інша, мимобіжно окреслена особливість – таємність, адже зовні будинок та його мешканці виглядають цілком благополучно, мешканцям просторих комфортних квартир навіть заздрять. Але насправді це мовчазне місце трагедії, дім-ілюзія, який нікого не захистить.

Зовнішній вигляд споруди цілком нейтральний: «…будинок, нічого більше… Сіра принишкла п’ятиповерхова громада, у плані – схожа на букву «С». Основний корпус, два крила – під прямим кутом до нього… Сюди прагнув багато хто, але отримати тут житлоплощу вдавалося не кожному. Потрібні були заслуги» [с. 91]. Небезпеку, яка чигає на мешканців кооперативу відчуває лише друг Хорунжого Сильвестр, однак до нього не дослухаються, сприймаючи як боягуза та гультяя. Він порівнює будинок із крематорієм: «Усе, розумієш, у них продумано і розписано, щоб усю нашу наволоч, усіх писак – з одного маху і без клопоту» [1, с. 92]. Тож, характерна ознака споруди – це прихована загроза, непомітна мешканцям. Безумовно, негативне трактування образу є наслідком сучасної рецепції, в якій береться до уваги подальша історія будинку. Зрештою «Слово» постає символом трагічності й водночас безжальної байдужості тоталітарної епохи, «місцем пам’яті» про Харків 1930-х рр.

У романі А. та С. Клімових «Моя божевільна» письменницький кооператив, крім свого культурно-історичного символічного значення, зображений також як локус особистісного буття. У цьому потрактуванні, щоправда, говоримо не так про всю споруду, як про окремі кімнати або квартири. Наприклад, кабінет Хорунжого стає уособленням його господаря: після самогубства письменника кімната лишається порожньою й напівтемною, «там його книги і назавжди погашена настільна лампа» [1, с. 64]. А значно пізніше, коли із квартири виїздить уся родина, кабінет стає святинею для нового мешканця, колишнього побратима Петра Хорунжого, але водночас уточнюється, що Йосип Гаркуша «все ще не наважувався увійти до його [Хорунжого] кімнати» [1, с. 358]. Крісло загиблого письменника виявляється зависоким, Гаркуша саркастично підмічає: це «усе одно, що примірятися до чужого трону» [1, с. 360].

Локусів, які ототожнюються з героями твору, маркують їх як представників певних станів, поколінь, в романі чимало. Серед них вирізняються «салони» – насправді звичайні приміщення (майстерні, підсобки, кухні), у яких за розмовами, гулянками, зборами твориться культурне життя цілої нації. Однак, на відміну від письменницького будинку, ці локуси невпізнавані – вони могли б знаходитись у будь-якому місті, де народжується потужна мистецька ґенерація. Ці різноманітні приміщення, часто позбавлені елементарних зручностей, уособлюють дух ентузіазму, спільної роботи заради однієї мети. Суперечки, десятки течій, сотні полярних думок створюють повномірну картину творчого життя, властиву Харкову 20–30-х рр. ХХ ст., однак ця строката система локусів належить до чинників особистісної ідентифікації (майстерня Казимира Валера, дача Андрія Филипенка, кухня в квартирі Майї Світличної тощо).  

Серед реальних місць, які з повним правом можна назвати «місцями пам’яті», наділеними символічним значенням, у творі фігурують будинок Блакитного (цікаво, що назва не змінюється, хоча сам Блакитний, як реальна особа, у площині твору не фігурує), старе кладовище, Держпром – один із перших радянських хмарочосів, та й усе. Безумовно, будинок Блакитного відіграє серед них найважливішу роль, оскільки є символом й осередком швидкоплинного культурного відродження. Однак усі ці споруди згадуються в романі мимобіжно, тому важливі, скоріше, для творення контексту та зображення усієї трагічності безжальної тоталітарної системи з усією її гнітючою величчю.

Отже, у романі А. та С. Клімових «Моя божевільна» зображено харківські «місця пам’яті», котрі в рецепції сучасного українця є символами міського буття 20–30-х рр. ХХ ст. Усе це реальні локуси, однак маркерами описаного в романі часу й простору є лише деякі з них: письменницький кооператив «Слово», будинок Блакитного, Держпром. Інші локуси належать скоріше до особистісних, аніж до символічних.

Будинок «Слово» в просторі роману – надзвичайно важливий локус, наділений символічним значення. Описи цієї споруди та життя її мешканців викликають асоціацію і з самою тоталітарною системою – спочатку оманливо лояльною, а потім безжальною та невідворотно смертоносною. 

 

Література

1.              Клімова А., Клімова С. Моя божевільна. Харків: Вид-во «Ранок», «Фабула», 2016. 416 с.