Кравченко Ангеліна СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТИХ МОРАЛЬНИХ ЗАСАД: ДО ЧИ ВІД РЕЛІГІЇ? (ЗА «МУЗЕЄМ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ» О. ЗАБУЖКО)

 

Кравченко А. О.

аспірантка ІІ року навчання

Київський університет імені Бориса Грінченка, Київ

Наук. кер.: Козлов Р.А., д. філол. н., професор

 

СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТИХ МОРАЛЬНИХ ЗАСАД: ДО ЧИ ВІД РЕЛІГІЇ? (ЗА «МУЗЕЄМ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ» О. ЗАБУЖКО)

 

«Музей покинутих секретів» Оксани Забужко являє собою об’ємний і складний текст з низкою ретельно й детально сконструйованих персонажів. Обсяг тексту, його будова й структура дозволяють розглянути конструкт ідентичності персонажа. Також це дозволяє говорити про складові ідентичності персонажа, що не артикулюються прямо, натомість моделюються в перебігу оповіді. Наприклад, релігійна ідентичність: не спостерігаючи яскравих власне релігійних виявлень (певної очікуваної релігійної поведінки, яскравих і ключових образів, пов’язаних із концептом Бога, Біблії, храму, віри тощо), ми, проте, можемо припускати, що опосередковано про таку приналежність свідчать дотичні аспекти – мораль, етика, культурна або ж національна приналежність. У контексті названого твору найбільш доцільним нам здається звернення саме до морального аспекту: чи моральні цінності, постульовані персонажами текстів, ведуть нас до релігії, чи формулюють якусь іншу, цілком відмінну ціннісну модель.

Одним з ключових персонажів твору є персонаж на ім’я Андріян Ватаманюк. Це 34-річний власник бізнесу з продажу антикваріату, у минулому перспективний науковець. У тексті він час від часу постає як наратор, тому ключовими для аналізу вважаємо саме ці фрагменти: три монологи-роздуми, переплетені з описом подій [1; 154–178, 355–408, 632–671] – своєрідні «три кола», кожне з яких поглиблює та розширює для читача персонажа: його ставлення до себе, потім до коханої жінки й стосунків із нею, а далі до соціуму й загальнолюдських стосунків.

Перший фрагмент містить роздуми про щастя із коханою жінкою (більше фізіологічне, ніж онтологічне), описи робочих моментів і занепокоєння від незвичних снів, що їх бачить персонаж. Цей фрагмент виконує здебільшого «ознайомчу» роль, накреслюючи загальні вектори (радше сюжетні), якими рухатиметься персонаж та якими поглиблюватимуться його думки.

Другий фрагмент охоплює міркування Андріяна, пов’язані з переживанням за кохану жінку та зі своєрідним аналізом власного «життя» й ціннісних установок. Тут персонаж розгортає одну з наріжних саме моральних тем твору –  тему пристосуванства й вірності обраному шляху: «Комплексую, і навіть знаю, чого <…> щоб по-справжньому пишатися, я б, сука, мусив сім років тому розп’ястися, як Ісус Христос, на нашому почилому в Бозі термоіонному ґенераторі, – розбитись, <…> і вигризти, <…> і день, і ніч гарувати, <…> а таки довести проєкт до кінця! <…> Я знав би, що мене не зігнути, що я здатен відстояти свою територію. А я спорснув» [1; 366–367], визнаючи свою поразку настільки успішною, що її ніхто, окрім нього, не бачить [1; 370]; він, «хитрозадий», злякався й тихенько зійшов з того шляху, яким йшов. У розлогому внутрішньому монолозі персонаж подає роздуми про себе в контрасті з роздумами про кохану жінку, яка, на відміну від нього, лишається вірною своїм принципам, а тому виступає сміливо проти того, що вважає неправильним. Причому свою потребу мати місце, яке він мусить захищати, персонаж опирає на принцип, за яким було створено людину: «А це ж нормальна потреба всякого чоловіка – бути сторожем. Захищати те, що тобі Бог доручив: твоє місце у всесвіті <…> стріляти, коли прийдуть!» [1; 377].

У цьому ж фрагменті варто відмітити молитву персонажа. Він починає зі звернення до абстрактної вертикальної осі – когось на небесах – проте швидко знаходить точку опори в постаті Бога, і далі говорить до нього: сповідається у своїй безпорадності та в своїй теплій позиції, замість того, щоб бути гарячим або холодним; проте потім персонаж згадує, що в одному він проявив вірність – він не зрадив тих майстрів і виробів, якими займався. Закінчується молитва благанням вберегти жінку, яку він кохає, оскільки наразі саме вона є його центральною й найважливішою цінністю (двічі прохання «вбережи цю жінку» та навіть сльози за неї).

Третій фрагмент розширює міркування персонажа до масштабів того, що відбувається у більшому колі: з його співробітниками (його секретарка увела клієнта) та загалом у суспільстві, де він проживає (чому одні помирають, за що вони помирають і навіщо).

Цей фрагмент завершує й остаточно викристалізовує ключові ціннісні орієнтири персонажа.

Насамперед варто звернути увагу, що дії, які персонаж визначає як правильні, – це дії його жінки, а проблему, у якій вона опинилася, він характеризує як війну (використання каналу на телебаченні як засіб вербування в проституцію, і взагалі вседозволеність людям із грошима). Персонаж розводить категорію «свій» (правильний) – «чужий» (неправильний) ось у якому контексті: «нема різниці – чи продавати людину, чи країну. <…> є ми – і є вони: ті, хто чомусь служить, – і ті, хто гребе під себе, торгуючись тим, що їм не належить. <…> Це – як два ворожі табори, і межа між ними – як на фронті лінія вогню. Може, це взагалі єдина межа між людьми, яка справді важить» [1; 637]. Тобто зображення «неморальних» людей (тих, хто продає чуже) водночас протиставляється «моральним» – тим, хто служить чомусь, а не собі.

Ще один аспект «неморальності», на якому зроблено акцент – це зрада: «Обман довіри – це найболючіший побій, і нічим його не залатаєш» [1; 635], якій протиставляється вірність.

І третій аспект – важливість родинних стосунків (розмова з батьком, представлення коханої жінки як своєї дружини тощо), що ставиться понад всім іншим, на що можна витрачати життя.

Для виведення ще однієї ключової цінності варто звернутися до діалогу, де персонаж, описуючи свою утопію, говорить, що хотів би мати невеликий магазин із майстернею, щоб мати «чесне ремесло» [1; 698–699] на користь людям, ремесло, що повертало би до життя речі.

Тобто моделюючи цього персонажа через його власні міркування (і через протиставлення його із іншими персонажами), авторка зосереджує моральність довкола кількох ключових речей: правильність – це бути вірним тому, що маєш (покликанню; коханій людині; суспільству), чесно робити свою справу, не йти на компроміс із тими, хто продає «чуже», любити свою родину та, за потреби, захищати її.

Проте на чому ґрунтується кожна з цих цінностей?

Вірність своєму місцю й покликанню – тому що «це твоє місце в всесвіті» і потрібно «захищати те, що тобі Бог доручив» [1; 377]; як Христос проявив до кінця вірність, дійшовши до розп’яття, так і персонаж мусив би до кінця триматися своєї справи. Вірність жінці будується на любові, і логічним завершенням цієї любові чоловік бачить шлюб (до речі, причиною обвінчатися він називає своє віросповідання: «я все таки католик, дарма, що в церкві бозна-відколи не був», [1; 357]) та подальше народження дітей (нагадує біблійну концепцію про двох, що стануть одним тілом, Буття, 2:24, та перше повеління Бога людям плодитися й розмножуватися, Буття, 1:28). І навіть війна, у якій вони мусять боротися, – «теж спосіб побачити об’явлення Бога. Може, з усіх найпряміший. І найстрашніший, як то й має бути – страшно впасти в руці Бога живого», і в тій війні вони – «камені з Божої пращі» [1; 560]. Навіть втрати, які мусить нести людство, втрачаючи вірних, це своєрідна Голгота, де помирають за чужі гріхи – «спосіб прибирати, щоб чисто було» [1; 701], тобто це служіння іншому до останнього, навіть до смерті (біблійний концепт любові, що проявляється в покладанні життя за брата свого, Івана 15:13).

Отже, ключові цінності певною мірою ґрунтуються на образах і принципах, закладених мораллю релігії, до того ж релігії християнської (тобто такої, що спирається на біблійні цінності). Попри те, що в творі відсутній яскравий прояв будь-якої релігії, шлях моделювання цінностей, становлення яких постулюється протягом тексту, розгортається від ключових біблійних цінностей: вірності, любові, служіння, тихого праведного життя.

Проте все ж варто визнати, що з-поміж двох найголовніших заповідей Нового Завіту, які одночасно являють собою дві ключові цінності-вектори – любити Господа всім серцем і любити ближнього, як себе (Матвія 22:37-40) – мораль, змодельована в «Музеї покинутих секретів», стосується саме другої заповіді, оскільки вектор моральних цінностей персонажа спрямовано на людей довкола нього й на нього самого.

Література

1.     Забужко О. Музей покинутих секретів: роман. К.: КОМОРА, 2020. 832 с.