Ольшанська Олена
аспірантка
Запорізький національний університет
Наук. кер.: Стадніченко О.О., канд.філол.н., доцент
АРХЕТИП РОДУ В ПОЕЗІЇ МАРИНИ БРАЦИЛО
Поетесу М. Брацило
називали першою україномовною ластівкою зросійщеного Запоріжжя [3, с. 209]. Багатогранна, яскрава, глибока творча особистість мисткині сформувалася
на тлі контрастного поєднання урбаністичних пейзажів, куряви степових шляхів та
історичних земель Хортиці. Художньому світовідчуттю авторки властива шаноблива
увага до історичного минулого українського народу, глибоке закорінення в рідну
землю, оспівування степу та відображення реалій України початку ХХІ ст.
На сьогодні творчість
М. Брацило досліджено переважно на рівні відгуків, рецензій та критичних
статей на окремі видання. Життєвий шлях мисткині був об’єктом уваги таких
авторів: О. Стадніченко, П. Юрик, А. Рекубрацький,
В. Жилінський, І. Кушніренко, Ф. Штейнбрук та інші.
Дослідження творчості
М. Брацило є важливим як у контексті аналізу покоління «дев’яностиків»,
так і з метою створення галереї
літературних портретів митців Запорізького краю.
М. Брацило
народилася 2 грудня 1976 р. у м. Запоріжжя. Як згадує мати поетеси,
Людмила Федорівна Брацило, за рік після народження дитини родина отримала
квартиру на о.Хортиця. Тож росла й дорослішала Марина в історичному куточку
нашого краю. Саме це місце надихало та наснажувало тонку натуру мисткині. З
самого початку творчого шляху Марину представляли як поетесу з Хортиці, чим
вона дуже пишалася [3, с.196-197] та засвідчувала у віршах: «Я не молюсь. Я зроду тут живу…» [2, с.66]. На острові минули дитячі та юнацькі роки Марини та
відбулося становлення її світовідчуття. Однак не лише Хортиця вплинула на
формування творчої особистості авторки.
Визначальним фактором
формування світовідчуття поетеси стала її родина. Зв’язок з родом Марина
Брацило вважала першочерговим елементом формування світогляду особистості. Про
це вона писала в ліричному есеї «Вічна колиска любові (замість післямови)» у
збірці «Шовкова держава»: «Ходить по землі Людина, радіє, сумує – одним
словом, живе. І відчуває, що вона сильна, що міцно-міцно тримає її ота золота
ниточка, що тягнеться до чарівного мотка, в якому початок і кінець її світу –
до рідної оселі, до найдорожчих у світі людей, чиї ніжні й тривожні очі з любов’ю стежать за нею, пестять голублячим
поглядом з самого-самого малечку і поки стане її віку» [2, с.322].
З самого малечку
Марина всотувала в себе історію двох родів: материного й батьківського. Щоліта
дівчинка гостювала на станції Гайчур (смт. Тернувате), де мешкали бабуся та
дідусь по лінії матері (Гриненки Федір та Надія), а також на хуторі Солодкому,
де мешкали дідусь та бабуся по батьковій лінії (Брацило Григорій та Ольга).
Батько поетеси,
Брацило Анатолій Григорович, згадує: «…у свідомість маленької дівчинки сторінка
за сторінкою вписувалася вся багатостраждальна доля наших родів, щоб згодом
віддзеркалитися поетичним словом» [3, с. 216]. На його думку, тема родоводу та неперервності
існування народу з’явилась у творчості М. Брацило саме на цьому підґрунті:
«Все, що оточувало її з дитинства, сформувало бачення найголовнішого родинного
оберегу – батьківського дому…» [3, с. 216]. Згодом поетеса часто писатиме у віршах про свою родину, навіть глибше
– про свій рід та про власне місце у ньому. Зокрема, вже у першій поетичній
збірці «Хортицькі дзвони» (1995 р.) міститься вірш із промовистою назвою «Роде
мій». Лірична героїня з щемким трепетом у серці поспішає через степ на гостину
до прадіда: «Ледь гірчить повітря, порушене / Теплим присмаком ковили. /
Накривають столи під грушами, / Чути гамір: злетілись орли…» [1, с.57].
Орлами лірична героїня називає покоління своїх пращурів: «Ті, хто вижив в
віках і незгадані, / Їх не десять і навіть не сто…» [1, с.57]. Однак
зустрітися з ними героїні так і не вдається: «Крок прискорюю, кваплюсь, аж
падаю, – / А мене не чекає ніхто» [1, с. 57]. Відсутність тяглості
поколінь, відірваність сучасної людини від свого роду, безсилля у прагненні
поєднатися з ним авторка пояснює зміною пріоритетів суспільства, зневагою до
історичного минулого та меркантилізмом. Лірична героїня вірша «Роде мій»
усвідомлює важливість тяглості поколінь та не втрачає віри у її відновлення.
Вона просить своїх рідних таки дочекатися її на гостину, таким чином
засвідчуючи своє прагнення встановити міцний зв’язок зі своїм родом, що був
порушений не з її вини: «То ж не мною степи розпроданi / I промiнянi на
земне, – / Не сiдай же без мене, роде мiй, / Зачекай хвилинку мене…» [1, с.57].
Важливість спадковості,
тяглості поколінь українського народу, актуальність цієї теми навіть на межі
ХХ-ХХІ ст. окреслена у вірші «Поклик» [2, с. 67]. У маленькому хлопчику, який «ще мiський вiд чуба до штанцiв»,
відчувається козацький дух, бо «Засiв
/ Той, з правiкiв, дає вже першi сходи / Такi вже сильнi, хоч iще малi»
[2, с. 67]. Поетеса у цьому вірші
відтворює сценарій становлення особистості людини за своїм власним прикладом:
навіть якщо дитина народилася в урбанізованому середовищі, голос крові, голос
роду, поклик предків від народження буде з нею. М. Брацило народилася в
промисловому Запоріжжі. У степових селах, де мешкали її бабусі та дідусі,
гостювала переважно під час літніх канікул, але зв’язок зі своїм родом та
навіть ширше й глибше – зі своїм народом, нацією, своєю країною – відчувала
напрочуд міцно й сильно.
Таким чином, поезії М. Брацило
містять модус національної ідентичності, який, як стверджує дослідниця Т. Урись,
притаманний також ліриці П. Вольвача, І. Павлюка, В. Герасим’юка
[4]. Поетеса утверджує самоцінність сучасної людини у контексті забезпечення
безперервності родового зв’язку, бо лише так особистість зможе стати зрілою та
самостійною: «Нам і так пощастило: ми в себе – є. / І натепер ми собі боги.
І ми – герої» [2, с. 20].
Поезії М. Брацило глибоко особисті та щемкі, просякнуті щирою та всеосяжною любов’ю, бо «любов – найбільша сила, найнезламніша опора, неопалима купина, на якій тримається сім’я, і суспільство, і саме життя… Вона врятує тебе у мить, коли сама земля розверзнеться під тобою, вона стане тим місточком, яким ти підеш далі у цей, такий жорстокий іноді, світ» [2, с. 322].
Література
1.
Брацило М. Зоряна криця. Вибране. Лірика. Запоріжжя :
ЗНУ, 2019. 162 с.
2.
Брацило М. Шовкова держава: Лірика. Київ : Наш Формат,
2014. 336 с.
3.
Брацило М. Я зроду тут живу..: Рання лірика, спогади
сучасників. Запоріжжя : Дике поле, 2018. 248 с.
4.
Урись Т. Ю. Модус національної ідентичності в сучасній
українській поезії (на матеріалі творчості І. Андрусяка, П. Вольвача та І.
Павлюка) : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01. Київ, 2017. 19 с.
Доброго дня. Цікава й ґрунтовна розвідка, проте як поєднуються чітко окреслена національна, етнічна, родова ідентичність з наявними в інших поезіях мотивами відчуженості від світу? Чи не свідчить це про роздвоєність душі ліричної героїні поетеси?
ВідповістиВидалитиДобрий день! Дякую за цікаве питання та влучне спостереження. Ліричній героїні поетеси дійсно притаманна дуальність світосприйняття. Плануємо аналізувати цей феномен у подальших дослідженнях.
ВидалитиДобрий день!
ВідповістиВидалитиДякую за цікаві спостереження над творчістю М. Брацило.
Скажіть, будь ласка, які ще архетипи наявні у творчості поетеси?
Добрий день! Дякую за запитання! Найпродуктивнішими у поезії М.Брацило є архетипи роду, Хортиці, степу.
ВидалитиДобрий вечір, цікаво було почитати про нашу землячку , про ще одну грань її творчості. Дякую.
ВідповістиВидалити