студентка 1 курсу магістратури
Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (м. Київ)
Наук. кер.: Йолкіна Л. В., к. філол. н., доцент
ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА ЧАСІВ І. МАЗЕПИ (НА МАТЕРІАЛІ
РОМАНУ Л. ПОЛТАВИ «1709»)
Роман Леоніда Полтави
«1709» розкриває важливі для українців теми й дає відповіді на деякі питання
історії України. Твір має оригінальну жанрову структуру, розкриває ідею єдності
української нації, описує причини й наслідки поразки Мазепи, містить
передбачення митця. Особливості роману вивчали І. Левадний, Л. Йолкіна, О.
Чорнобаєв, Ю. Шевельов. Проте питання еволюції образів згадується лише в
окремих судженнях науковців, тому мета цієї роботи полягає в дослідженні
персонажів роману «1709» та є актуальною.
Події роману
розпочинаються в 1687 році, у рік, коли Іван Мазепа став гетьманом Лівобережної
України. Це дає змогу побачити, яким було селянство до його приходу і чітко
відстежити зміни у свідомості народу. Розгортання подій у широких хронологічних
межах дає змогу «образу еволюціонувати або демонструвати певну традиційність» [4].
Найбільш очевидним є
розвиток Остапа Гармашенка. На початку твору він разом із батьками щиро
переживає за втрату плуга. У розділі «Гості» [2, с. 30–40] показано, що в душі ще підлітка «щось ожило», коли він почув пісні
кобзаря. Проте минав час, Остап розумів, що має продовжувати справу батьків:
працювати на землі. Навіть старі Гармаші помітили, що «неповороткий він якийсь»
[2, с. 48]. Від запрошення Сидора Вовка поїхати до козаків у Вітрову Балку
Остап відмовився, воліючи краще сходити до церкви. Так, хлопець бажав навчитися
грамоти, проте лише для того, щоб читати Псалтир і допомагати батькам. Навіть
розмовляти з Мелашкою йому спершу було трохи боязко.
Після одруження з
Калиною Остап почав проводити читання для знайомих із села. Якоїсь миті до
нього прийшла думка про те, щоб приєднатися до козаків, але молода дружина й
мати, котрі будуть тужити за хлопцем, зупиняли його. Проте він не міг не
помічати, що відбувалося навколо, і погодився принаймні роздавати листівки зі
зверненням шведського короля. Поведінка москалів стала останньою краплею для
Остапа: вони стоптали його землю, спустошили льох, забрали книги. Тож він
вирішив приєднатися до козаків. Разом з Остапом у Вітрову Балку примчали ще троє
чоловіків із села. Там їх благословив кобзар, пісні якого назавжди
закарбувалися в душі хлопця. Кожен розумів, що, швидше за все, їде на смерть,
але назад ніхто не повернув. Остап дійсно не повернувся додому. Останнім його
вчинком була допомога шведу – брату не за батьківщиною, а за ідеєю та вірою.
Цікавим є розвиток образу
старого Гармаша. Чоловік усе життя був землеробом. Поки Сидір Вовк намагався
агітувати Остапа стати козаком, Гармаш розумів, що комусь потрібно воювати, а
комусь – і працювати на землі, так і сина навчав. Хоча серце старого боліло за
рідну землю, він завжди боявся, що Остап піде на війну. Але після приходу
москалів найбільше від усіх у сім’ї підтримав рішення сина. А дізнавшись про
підлість писаря, наважився підпалити його хату, що й призвело до смерті
Гармаша.
Варто згадати й
писаря Іваненка-Деригуза. Ще на початку твору він описаний як людина, котра
найбільше за все цінує гроші. Такою ж була його дружина. Коли починається
війна, писар пише доноси для Москви, тому що «московський цар уміє платити» [2,
с. 149]. Саме він вивідав у матері одного з хлопців, що поїхали на Вітрову Балку,
де їх шукати, і переказав усе московським драгунам. Така служба погано
віддячилася писареві, він мав виконувати вказівки драгунів, як і його дружина.
Варто сказати, що сцена її зустрічі з Мелашкою доводить, що стара покаялася,
але надто пізно.
Майже не згадуються в
романі слуги Іваненка-Деригуза. Проте важливою є роль одного з них у подіях
розділу «Вітрова Балка» [2, с. 172–177]. Коротка
характеристика «довго служив за гроші» [2, с. 176] показує спільні риси слуги
та хазяїна, проте, зрештою, слуга не зміг витримати підлості й жорстокості
драгунів. Останнє, що він зробив, – повідомив сліпого кобзаря, що той говорить
з москалями. Хоча і кобзар, і сам слуга загинули, епізод доводить, що навіть
непатріотично налаштовані люди, у критичній ситуації показують свій справжній –
щиро український – внутрішній світ.
Цікавими є жіночі
образи. Мелашка показана сильною жінкою, що після втрати чоловіка не опустила
рук і сама вела господарство. Якось вона згадала, що, як і Остап, хотіла б
навчитися грамоти, але це, швидше за все, для того, щоб перевірити, чи не
«дурять її на відсотки» [2, с. 75], або навіть щоб переконати Остапа прийти до неї нібито для допомоги в
навчанні. Коли хлопець почав ходити до Калини, Мелашка дуже розізлилася. У її
словах не лише відчуваються лють чи образа, але й стають зрозумілими її
уявлення про роль матеріального в житті: «Остап зміняв мене на наймичку! Мене,
із млином, із хатою!..» [2, с. 100]. А після того вона була чи не єдиною з
села, хто не приходив до Остапа на читання.
Попри це, жінка не
ділиться з писарем чутками, які ходять про Остапа. А зрозумівши, що відвезла
листа, через якого, можливо, драгуни навідались на Гармашів хутір, переборола
страх і сором та прийшла просити пробачення. Пізніше Мелашка вирішила попросити
в Іваненка-Деригуза лише одного: заступитися за Марію та Калину Гармашів, що
лишилися вдвох з маленьким сином. Зрештою, переживши це все, ще й напад москалів
на млини, жінка зовсім посивіла. За її ж проханням, її відвезли в монастир
далеко від Писарівки.
Образ Калини від
початку ідеалізований. Вона працьовита, ніколи не скаржилася на господарів,
хоча була єдиною наймичкою в пана писаря. Проте можна помітити не лише типові
риси. Так, попри свою сором’язливість, саме Калина першою вигукнула, що
допоможе Сидорові Вовку роздавати листівки. А коли до хати Гармашів прийшли
москалі, вона одразу їх побачила й швидко заховала пістолі. Попри ніжну та щиру
натуру, Калина знайшла в собі сили не плакати після обшуку, навіть після
звістки про від’їзд Остапа вона стримала сльози.
Дочекавшись із війни
лише чоловікового коня, Калина не впала у відчай, знаючи, що має, для кого
жити. Поїхавши в Ромен і зустрівши там кобзаря, вона пояснила синові: «Святий
чоловік» [2, с. 220]. Побачивши, як хлопчик грається шаблею, жінка не
втримала сліз, але разом з тим не втратила надії ні на повернення Остапа, ні на
перемогу. Образ її водночас простий і величний, бо на її плечі падають страшні
випробування [див.: 1, с. 76].
Показовими є образи плуга
та шаблі: «Спочатку виникає образ плуга, як символу хліборобської праці,
вкраденого москалями, а потім – символ шаблі з відповідним їй маркером» [3, с. 307].
Причому плуга украли, ще коли Остап був підлітком, а шаблею грався вже його
маленький син. Цей символ є своєрідним прогнозом, де син хлібороба, як і колись
його батько, візьме до рук справжню шаблю й буде боротися за рідну землю.
Отже, у романі Л. Полтави
показаний розвиток українських селян: від пасивних чи боязливих вони
еволюціонують у щирих патріотів, готових на все задля рідної землі. Навіть
негативні персонажі усвідомлюють свої помилки та каються у здійсненому. Символ,
котрий яскраво узагальнює еволюцію селян, зміна плуга на шаблю, є також
прогнозом на подальший розвиток народу.
Література
1.
Йолкіна Л. Смак сонця – смак життя. Визвольний шлях: суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
2001. Кн. 8 (641). С. 70–77.
2. Полтава Л. Тисяча сімсот дев’ять. Київ : Українська
видавнича спілка, 2004. 240 с.
3. Чорнобаєв О. Жанрова модель роману Леоніда Полтави «1709».
Науковий вісник Ужгородського
університету. Серія: Філологія. 2016. Вип. 2. С. 305–308.
4. Чорнобаєв О. Специфіка моделювання образу Івана Мазепи в романі
Леоніда Полтави «1709». Науковий вісник
Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського. Серія:
Філологічні науки. 2013. Вип. 4.11. С. 307–310.
Дуже цікава та актуальна на сьогодні тема дослідження. Так тримати!)
ВідповістиВидалитиДякую! Тема дійсно актуальна, оскільки події минулого обов'язково впливають на сьогодення.
Видалити