Смирнов О. В. ПОЕТИКАЛЬНА СПЕЦИФІКА ВІРШІВ-«ПЕРЕВТІЛЕНЬ» НА ІСТОРИЧНУ ТЕМАТИКУ В «СТЕПОВІЙ» ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

Смирнов О. В.

студент 3 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

ПОЕТИКАЛЬНА СПЕЦИФІКА ВІРШІВ-«ПЕРЕВТІЛЕНЬ» НА ІСТОРИЧНУ ТЕМАТИКУ В «СТЕПОВІЙ» ЛІРИЦІ М. БРАЦИЛО

         Поетичний доробок запорізької мисткині М. Брацило характеризується неординарністю в плані ідейно-змістового наповнення та форми подачі художнього матеріалу. Утілюючи творчий задум у віршоване слово, авторка зчаста апелювала до нашарувань різних тропів, біографічного підтексту, інтертекстуалій, вдавалася до розмаїтих пейзажних «модифікацій» тощо.

         Одним із оригінальних мистецьких прийомів, наявних у ліриці М. Брацило, є використання героя-маски замість ліричного суб’єкта, тобто такого «метафорично збагаченого художнього образу» [4, с. 152], який є носієм авторських почуттів у поезії, але виходить за межі «класичного» творчого еґо. Скажімо, вірш «Я – парта» [1] являє собою монолог від імені письмового столу, що просить студентів «скомпонувати» на ньому написи про кохання.

         Вагому роль герою-масці відведено в поетикальній системі циклу поезій про Дике Поле й Великий Луг. Причому найбільш цікавих своїм естетичним навантаженням виявів маска набуває у віршах про історичні реалії Нижньої Наддніпрянщини, які виокремлюємо в групу поезій-«перевтілень» на підставі тематичної (на відміну від решти текстів про минувшину Запоріжжя, у цих творах висловлено застереження на майбутнє) і типологічної (в інших історичних поезіях фігурує ліричний суб’єкт, а не герой-маска) схожості. До цієї категорії належать поезії «Ідол» і «За чиїсь первородні гріхи…».

         Темою роботи є аналіз поетики віршів-«перевтілень» зі «степової» лірики М. Брацило з урахуванням особливостей вияву текстового «Я». Об’єкт дослідження – твори письменниці про Дике Поле й Великий Луг, а предмет – їх поетикальна організація. Поетичний доробок мисткині вивчали В. Жилінський, І. Кушніренко, П. Ребро, О. Стадніченко та ін. Одначе формозмістова структура означених творів ще не перебувала в полі зору дослідників. Мета роботи – сформувати цілісне уявлення про специфіку поетики історичних віршів-«перевтілень» зі «степової» лірики М. Брацило.

У поезії «Ідол» текстове «Я» в подобі язичницького кумира з уцілілого в Дикому Полі капища застерігає народ від бездуховності, яка веде до національного звиродніння.

Герой-маска виступає поетикальним осердям твору, програмуючи атмосферу піднесеної сакральності, котра панує під час рецепції тексту. На рівні лексики відповідний ефект підтримується словами на означення релігійних понять («молиться» [2, с. 10], «святити» [2, с. 10] тощо) і книжними елементами: «ерудити» [2, с. 10], «до анналів» [2, с. 10] та ін. На рівні образності – поширеними метафорами: «Моя [ідолова] щедрість вертається колосом / На поля за межею ріки» [2, с. 10], «Гнів мій кривиться громом левиним» [2, с. 10]. На рівні інтонаційної організації – інверсією з анжамбеманом («Ви його [святе] поспішаєте здати / До анналів пам’яті. Ви / Мали кілька святих…» [2, с. 10]) і тристопним анапестом: «Я [ідол] дивлюся на вас порожнечею…» [2, с. 10]  (ᴗᴗ_́  / ᴗᴗ_́ / ᴗᴗ_́ / ᴗᴗ), із періодичним порушенням силабо-тонічної стрункості акцентними рядками («Наді мно́ю кружля́ють кре́чети…» [2, с. 10]), завдяки яким досягається розміреність монологу.

Історико-філософські мотиви, осмислені у вірші, зводяться до необхідності збереження історичної пам’яті, а відтак – і духовності. Цю ідею авторка розкриває через взаємодію двох релігійних систем – язичницької і християнської, – які репрезентують взаємодію минулого й майбутнього.

У такий спосіб, мисткиня, описуючи неприязнь колишніх язичників до дерев’яного кумира («А подоба моя [ідола] невинна, / Що її забули спалить // Або вкинути в річку «святити», / Під водою не вгледівши сліз» [2, с. 10]), насправді має на увазі недбале ставлення нації до своєї минувшини, що призводить до розриву часових зв’язків і, як наслідок, виникнення проблемних для народу ситуацій (у творі це описано через алегорію: «Ви холонете в пастках печер» [2, с. 11]). Проте замість осуду поетеса намагається вселити надію в національно «забудькуватих» людей. Дерев’яний кумир радісно декларує: «… я залишуся з вами, / Я … берегтиму вас» [2, с. 11], побіжно висловлюючи думки біографічного автора про роль поезії та історії в житті народу. Але людям байдужі слова мудрого ідола, через що «Одвічна лине скорбота / Із порожніх … [його] очей» [2, с. 11].

Доречним буде наголосити: протиставлення язичництва і християнства в цьому творі є виключно художнім засобом створення підтексту й не пов’язане з релігійними поглядами М. Брацило, що підтверджують рядки з її вірша «Хортиця», написаного роком пізніше: «Я не молюсь. Я просто тут живу – / В зеленому дзвінкому пантеоні» [3, с. 66].

У поезії «За чиїсь первородні гріхи…» лірична героїня перестає бути споглядачем зневаги до минулого і, щоб напоумити суспільство, посилає людям моторошну пересторогу, маскуючись під ображену недбальством народу батьківщину. «По раменах вицвьохкує кара: / Я родитиму потурнаків, / Виростатимуть з них яничари» [3, с. 73],  – залякує вона несвідомих найціннішим – майбутнім.

Погроза героя-маски, що виступає формозмістовою основою твору, реалізується на образно-символічному рівні. Зокрема, образ степу набуває у вірші символічного значення історико-культурної аури нації та національної притомності кожного її репрезентанта. І якщо ці оболонки знекровлені хронічною «забудькуватістю» людей, то «Помандрують сліпими степами / Котивітер, Незнайжура, / Випийкрові та Витопчипам’ять» [3, с. 73] (акцентуємо на метафоричному епітеті «сліпий» до лексеми «степ»: із означуваним словом його варто трактувати як національну амнезію індивіда).

Достоту новаторськими «барвами» вивела М. Брацило образи чотирьох центральних фабульних анти-героїв, імена яких утворено за моделлю деривації козацьких прізвищ: композитивне поєднання дієслова наказового способу з іменником. Результат цього художнього експерименту багатогранний.

По-перше, Котивірта, Незнайжуру, Випийкрові та Витопчипам’ять можна розглядати як цілком конкретних персонажів, тобто вихідців із козацького середовища, котрі чинять сваволю («І засіють у землю ножі» [3, с. 73]) там, де народ перебуває без чиєїсь протекції. По-друге, ці образи вже своїми найменнями натякають на наявність у них достатньої долі абстрактності, щоб визнати їх алегоріями. Тож Котивітра можемо тлумачити як національну легковажність, Незнайжуру – як байдужість, Випийкрові – як злостивість, а Витопчипам’ять – як безпам’ятство. Відповідно, і «порядкують» вони тоді, коли народ допускає прогалини у своїй історичній свідомості, залишаючись без захисту гуманітарної аури (Л. Костенко назвала це явище «дефектом головного дзеркала» [5, с. 4]). Нарешті, найбільш узагальнено згаданих анти-героїв допустимо трактувати і як уособлення тих руйнівних сил, що вивільняються після розриву часових зв’язків, описаного раніше, і спричиняють утворення проблемних «вузлів». У такому разі весь вірш побудований на підтексті.

Вирази з негативною лексичною конотацією («І помчить стоголоса мара» [3, с. 73], «… з прокльонами множити військо» [3, с. 73]) або з відтінком зарозумілості: «А коли понасвистує рак / Вітру й волі…» [3, с. 73] (ᴗᴗ_́  / ᴗᴗ_́ / ᴗᴗ_́), у комбінації зі стрімким тристопним анапестом продукують таку загальну атмосферу твору, яка чимось подібна чи то до балу Воланда з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова, чи то до гайдамацьких «бенкетів» із поеми Т. Шевченка. А на завершення маска ще й вимальовує страхітливу панораму майбуття національно недалекоглядного суспільства: «І зросте … кривава розпука, / Бо давно уже діти чужі / Спородили не наших онуків» [3, с. 73].

        Підбиваючи підсумки, зауважимо, що в історичних поезіях-«перевтіленнях», які складають окрему групу текстів у межах «степової» лірики М. Брацило, творче еґо одягає маски (ідол, ображена батьківщина) історіософського змісту, застерігаючи людей від національної «забудькуватості». Авторка дотримується еволюційної концепції історичного розвитку, зазначаючи, що надто різка зміна орієнтирів, котра супроводжується ще й зневагою до цінностей минулого, є коренем багатьох проблем сучасності. Осердям віршів-«перевтілень» слугує меседж героя-маски, підпорядковуючи, перш за все, лексичний фон тексту і його образну структуру. Завершальними «штрихами» в поетикальній системі аналізованих творів виступають поетичний синтаксис і версифікація, що поглиблюють загальне враження.

Література:

1.   Брацило М. А. Брацило Марина : персональний сайт. URL : http://www.bratsylo.com.ua/ (дата звернення : 09.02.2019).

2.   Брацило М. А. Хортицькі дзвони : поезії. Запоріжжя : Хортиця, 1995. 48 с.

3.   Брацило М. А. Шовкова держава : лірика. Київ : Наш Формат, 2014. 336 с.

4.   Галич О. А., Назарець В. М., Васильєв Є. М. Теорія літератури : підруч. / за наук. ред. О. А. Галича. Київ : Либідь, 2001. 488 с.

5.   Костенко Л. В. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. Наукові записки. Київ : Києво-Могилянська академія, 1999. Т. 17 : Філологія. С. 3–10.