Асатрян С. А. ІНТЕРМЕДІАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ В ПОВІСТІ Н. БІЧУЇ «ДЕСЯТЬ СЛІВ ПОЕТА»

Асатрян С. А. 

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

ІНТЕРМЕДІАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ В ПОВІСТІ Н. БІЧУЇ

«ДЕСЯТЬ СЛІВ ПОЕТА»

Н. Бічуя – письменниця-шістдесятниця, яку Вал. Шевчук назвав «безсумнівною королевою жіночої прози» [3, с. 8]. Для творчого стилю Н. Бічуї притаманні глибокий психологізм, поліфонічність, інтелектуальна напруга, медитативність та певна безсюжетність. Доробок Н. Бічуї викликає інтерес у наукових колах, а тому неодноразово ставав об’єктом дослідження таких науковців як М. Котик-Чубинська, Е. Балла, Н. Римар, В. Ґабор, Г. Гарбасевич, Вал. Шевчука та ін. Однак цілісного аналізу творчість письменниці на сьогодні не має, а тому потребує дослідження і наукового потрактування.

Дослідники виділяють кілька тематичних пластів у творчості письменниці, серед яких урбаністичний ( «Земля», «Повінь», «Звичайний шкільний тиждень»), історичний («Сотворіння тайни», «Великі королівські лови»), філософсько-медитативний («Мед мудрості нашої») та ін. Однак окрему полицю, бодай чи не найбільшу, займає тема творчості та митця: творчості поета («Буєсть Митусина», «Біла Віла»), художника («Сотворіння тайни», «Спогад про Грузію»), музиканта, актора, режисера, драматурга, театрального критика («Репетиція», «Бенефіс», «Десять слів поета», «Яблуня і зернятко»). Саме в основі так званих «мистецьких» творів і лежить інтермедіальна концепція, за допомогою якої письменниця якнайкраще відтворює та передає той чи інший витвір мистецтва.

Об’єктом нашого дослідження стала повість Н. Бічуї «Десять слів поета», яка вналежить до так званих «театральних» творів у доробку письменниці.  Говорячи про «театральні» повісті Н. Бічуї слід зауважити, що вибір такої тематичної площини не є раптовим, оскільки авторка тривалий час працювала завлітом Львівського театру юного глядача та викладала театрознавчі дисципліни у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Н. Бічуя в інтерв’ю для одного з українських телеканалів зазначила: «У завліта були такі цікаві завдання як допомога у пошуку п’єси, перекладі, редагуванні. Але не завжди режисери радяться з завлітами у таких справах. Завліт старанно з’єднує слівця, щоб вони не звучали так негарно. Читаючи, ви можете проскочити ці слова, а зі сцени воно звучить зовсім по-іншому. Мене театр дуже навчив пильнувати зіставлення слів. Адже слово існує завдяки тому, що воно має сусіда» [2].

За основу твору «Десять слів поета» Н. Бічуя бере історію українського експериментального театру «Березіль», зосереджуючи увагу на постатях Л. Курбаса і М. Куліша, відтворюючи їх творчі лабораторії як режисера та драматурга, використовуючи при цьому не лише суб’єктивну позицію наратора, а й різні документальні джерела: мемуари, листи, різного роду документи. В передмові Н. Бічуя зазначає: «У повісті широко використані листи М. Куліша до І. Дніпровського та О. Корнєєвої-Маслової, спогади А. Коонен, щоденникові записи й статті Л. Курбаса, спогади Ю. Смолича, М. Бажана, Т. Цулукідзе, В. Василька, О. Дейча, а також інші документи й матеріали, що стали фактичною основою авторського бачення подій та їх учасників» [1, c. 242].

Композиційно повість «Десять слів поета» складається з двох розділів: «Спроба перетворення 1» (де головним героєм є Микола Куліш, крізь призму світосприйняття якого відтворюється як подієвий складник, так і душевна організація драматурга) та «Спроба перетворення 2» (тут протагоністом стає Лесь Курбас та театральний світ 20-х років ХХ ст.). Уже в цих заголовках міститься натяк на інтермедіальність, оскільки це поняття у своїй основі базується на перевтіленні, перетворенні одного мистецького семіотичного коду в інший, тому такі метафоричні заголовки з самого початку свідчать не лише про розкриття душевних зрушень та змін головних героїв, а й про міжмистецький концепт, який реалізований не тільки в повісті авторки, а є провідною рисою театру «Березіль», засновниками якого були головні герої твору.

Звертаючись безпосередньо до функцій інтермедіальності в повісті, перш за все слід зауважити, що семіотичні коди театральної сфери трансформуються в літературний твір, оскільки на сюжетному рівні зображується театральне дійство, підготовка та репетиції, розкривається роль режисера, драматурга, акторського складу в процесі створення драматичної форми, тобто розкривається вся творча лабораторія театру.

Загальновідомо, що М. Куліша вважають творцем модерної драми, драматургом-новатором, який разом з Л. Курбасом заклав основу нового українського театру, поєднавши окрім слова і дії ще музику, рух та колір. «У Куліша з його незвичайним чуттям музики – хіба не лежить в основі також ідея синтетичного мистецтва, – пише Н. Бічуя, – коли слово й найголовніша ідея єднаються з музикою? Від музичності в слові, фразі – до використання музики як складової частини драматичного твору – до цього йшов Куліш. Такий спосіб перетворення дійсності робить мистецтво незаперечною часткою цієї дійсності» [1, c. 318]. Тобто ми можемо говорити про багаторівневу інтермедіальність у творі, оскільки на зовнішньому рівні вона є стилістичним засобом, який використовує письменниця, задля більш детального заглиблення в театральне життя, а на внутрішньому – тим, до чого прагнули М. Куліш та Л. Курбас, які виступають героями твору, а саме поєднання в театральній постановці різних видів мистецтв (те, що О. Ханзен-Льове називає «мультимедійною» інтермедіальністю). Яскравим прикладом саме внутрішньої інтермедіальності є написання М. Кулішем його вершинної п’єси «Патетична соната», яка є «… експериментальною роботою, спробою сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова, це спроба запровадження у драматичний твір музики як органічної складової частини… » [1, с. 264], в якій драматург прагнув «органічно поєднати слово, ритм, рух, світло, музику…» [1, с. 265].

Оригінальність творів М. Куліша беззаперечна, але не менш своєрідним, у баченні Н. Бічуї, є і процес написання художнього твору драматургом: «… я намагаюсь режисирувати, коли пишу. Вирізую фігурки й пересуваю їх по площині. Так мені легше уявити п'єсу втіленою в театрі» [1, с. 262]. Тут ми можемо простежити, як уже на початковому рівні в уяві героя-митця відбувається перенесення в театральну площину літературного твору, який повинен бути поставлений на сцені. Перекодування, яке авторка презентує як певну візуалізацію та об’ємність, ми можемо побачити вже на рівні задуму.

Не менш вагомим є образ Леся Курбаса в повісті, саме завдяки йому ми можемо осягнути функції та призначення режисера в театральній постановці не лише в баченні виключно цієї постаті, а й загалом.

Звертаючись до постаті Леся Курбаса в повісті, насамперед слід зауважити, що Н. Бічуя цей образ створює по-іншому, оскільки на відміну від Миколи Куліша авторка уникає характеристик, а розкриває його крізь режисерську діяльність, ідеї та театр «Березіль»: «Постійна, вимушена необхідність переконувати всіх у власній правоті… приватні розмови, велелюдні дискусії, виступи в пресі – Лесь Курбас, Лесь Курбас, Лесь Курбас... скільки можна говорити про роботу, коли сама вона мала б говорити за себе: вистави, актори, режисери, художники, об’єднані однією метою, однією волею – ні, не тільки його режисерською волею, а спільною волею колективу, ім’я якому – "Березіль"» [1, с. 300]. Загальновідомо, що Лесь Курбас є основоположником нового революційного театру, який вперше використав на українській сцені стереометричні мізансцени, «…він творив фантастичну ілюзію присутності великої юрби, натовпу, проектуючи людей на спеціальний екран. Народжувалася перспектива – безконечна, глибока; промені прожекторів, гіперболізуючи, побільшували в нескінченність людські силуети. Здавалося, він змушував до руху різні площини, котрі ніби перехрещувались у просторі. Прожектор тут, у залі, змушений до буття його власною уявою, ніби акомпанував голосові залу» [1, с. 303].

Н. Бічуя не оминає також і тісний взаємозв’язок режисера і драматурга, їх співпрацю, залежність один від одного, оскільки тільки при їх співдії, а інколи і дискусійній протидії, може народитися театральне дійство: «…бо він, Курбас, просто ради собі не може дати сам-один без Куліша: річ у тім, що він переконаний… без боротьби режисера з автором немає діалектичної єдності, немає результату, тобто театру» [1, с. 314]. Також слід зауважити, що під час опрацювання драматичного твору відбувається перекодування тих чи інших семіотичних знаків з площини літературного твору в площину театральної постановки, тому авторка звертає увагу на те, що режисер (а саме Лесь Курбас) під час опрацювання п’єси може не лише вносити свої корективи, а й перероблювати сюжет: «… може, я ставлю в своїх постановках усе з ніг на голову, перевертаю навіть Кулішеві п’єси, я бачу їх по-своєму, і тепер шукають уже в "Патетичній сонаті" одразу й Курбаса, не тільки Куліша…» [1, c. 311].

Слід також наголосити, що Н. Бічуя вдається до стилізації деяких уривків повісті і створює, так би мовити, «театралізовані» сторінки, які написані у формі сценарію п’єси, тим самим трансформуючи прозовий твір у драматичний, тісніше пов’язуючи сюжет та тематику твору з його генологічною формою. Крім того, авторка послуговується ремарками, театральною термінологією та специфічною лексикою, показуючи роботу режисера з акторами, репетиції, процес підготовки акторів, їх перевтілення та входження в роль. Саме такі моменти дозволяють нам простежити безпосереднє використання авторкою інтермедіальності, яке можна вважати певними вкрапленнями в структуру твору, але саме воно дає можливість осягнути всю сутність створення театрального дійства, всі його грані.

Отже, повість «Десять слів поета» Н. Бічуї цілком справедливо класифікують як «театральну», оскільки авторка не тільки бере за основу сюжету життя театральних діячів та театру України I пол. ХХ ст., а й розкриває всю мистецьку лабораторію створення постановки, послуговуючись при цьому інтермедіальним прийомом трансформації та перекодування з літературної площини в драматичну.

Література

1.   Бічуя Н. Три театральні повісті: Репетиція. Бенефіс. Десять слів поета. Львів : Срібне слово, 2015. 336 с.

2.   Ніна Бічуя: «Мовчання тривалістю в тридцять років – це також досвід» : URL: https://zik.ua/news/2016/02/08/nina_bichuya_movchannya_tryvalistyu_v_trydtsyat_rokiv__tse_takozh_dosvid_670223

3.   Шевчук Вал. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора. Кур’єр Кривбасу. 1999. Вип. 118. С. 3–10.