Лівадна Н. C. ЖАНРОВІ МАРКЕРИ АНТИВОЄННОГО РОМАНУ У ТВОРІ «МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ПРОЦЕС» Г.ВДОВИЧЕНКО

Лівадна Н. С.

студентка магістратури,

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філ. н., доцент

Сучасна українська романістика – явище складне й динамічне. Останнім часом у ній чітко окреслилася тенденція нового, незаангажованого прочитання національної і світової історії. Одним із проявів відповідних авторських інтенцій є осмислення феномену війни через його нові, часом несподівані художні інтерпретації.

Сьогодні український романний дискурс все частіше збагачується творами, присвяченими осмисленню феномену війни та її впливу на людину. Найпомітнішими стали антивоєнні романи «Війна і ми» С. Пантюка, «Книга забуття» В. Слапчука, «Вільний світ» Т. Белимової, «ОЅТ» С. Батурина, «Остарбайтерський вир» М. Іванченка, «Століття Якова» В. Лиса, «Торговиця» Р. Іваничука, «Війна очима солдата» В. Пеунова, «Вакації у Танґермюнде» Р. Сьомої, «Відлуння: від загиблого діда до померлого» Л. Денисенко, «Танго смерті» Ю. Винничука, «Не вовкулаки» С. Талан. Ці та інші твори дають підстави стверджувати активізацію нової хвилі військового антивоєнного роману в сучасному українському літературному процесі.

Антивоєнний роман постає як контамінована жанрова структура, що може містити одну чи кілька додаткових жанрових домінант на рівні змісту, хронотопу, тематики  тощо, тобто може водночас бути соціально-психологічним, пригодницьким, філософським, історичним, фантастичним, урбаністичним, мариністичним, новелістичним, романом у віршах, листах тощо.

Антивоєнний пафос є тим художньо-стильовим мірилом, що дозволяє виокремити антивоєнний роман з-поміж багатьох інших його жанрових модифікацій. Для антивоєнного роману характерним є присутність класичних прикмет романного жанру, зокрема масштабність зображення, складна будова, широкі часово-просторові межі, розгалужена образна система. Ключовим жанровим маркером антивоєнного роману є потужний гуманістичний пафос, спрямований на засудження війни, викриття її злочинницької протиприродної суті.

До творів такого звучання долучається й роман Г. Вдовиченко «Маріупольський процес». Хронологічні рамки твору окреслюються подіями літа 2014 року. Він не містить розлогих повчань і моралізаторських настанов щодо розуміння війни, але підводить читача до усвідомлення її нищівної сили: «Ціна секунди. Її знають ті, хто потрапляв під обстріли, що тривають двадцять секунд, а залишають випрасуване мертве поле з чорними воронками та палаючою технікою. Час тут має зовсім інший вимір. І секунда, і місяць» [1, с. 170]. Письменниця доводить, що війна пролягає не тільки через географічні кордони, але й через людські душі. Вона забирає життя, руйнує моральні принципи, завдає значних матеріальних збитків.

Завдяки посиленню уваги до психологічних акцентів, Л. Вдовиченко вдалося правдиво зобразити людину на війні в усій складній гамі її почуттів, внутрішніх борінь: «В усіх цих людей змінилося оточення, у них виникли нові симпатії та антипатії, сформувалися нові правила поведінки та нові звички. Тут курять майже всі, навіть ті, хто ніколи не курив. Тут мало що можна приховати і багато що одразу стає відомим. Інші цінності вийшли на перший план, а ті, що вважалися першочерговими, зблякли. Ці люди навчилися безпомильно визначати на слух, з якої зброї ведеться обстріл, і скільки секунд триватиме серія вибухів, і скільки разів це повторюватиметься» [1, с. 169].

Через складний калейдоскоп переживань головних героїв твору Романа й Ольги на тлі мирного й воєнного часу авторка доводить, що взаєморозуміння між людьми з різними світоглядними позиціями можливе, як і між сходом та заходом України взагалі: «…і хто вас кликав, – вона править своє, уже з кухні, наче не чує його. – Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить він, обертаючись у її бік. – Я у себе вдома. – І я у себе вдома, – вона знову стоїть в одвірку. – Ми, – він робить акцент на цьому слові, – ми у себе вдома. І ти, і я» [1, с. 38].

Історія взаємин молодих людей розкриває згубний вплив стереотипів, антиукраїнських настроїв, продукованих окремими публічними особами та засобами масової інформації. Роман «Маріупольський процес» прочитується історія пізнання людини людиною, ламання стереотипів щодо «західняків» і «східняків» крізь звичайні людські почуття, відкриття через це пізнання самого себе, світу та перемогу цих почуттів над жорстокістю й абсурдом цієї, як, зрештою, і будь-якої війни.  

Війна в романі інколи не прогнозовано змінює психологію людини, змушуючи її із ризиком для життя проходити процес самоідентифікації особистості: «Новина вмить облетіла село: Вальку-Саморекламу взяли» [1, с. 174]. Активізуючи образний потенціал другорядного образу Вальки Самореклами, Г. Вдовиченко демонструє, як у час найбільшої невизначеності суспільства дівчина стає на бік проукраїнських сил.

Воєнні події становлять незначну частину художнього простору роману, хоча в ньому детально й опрацьований «предметний світ» війни – від термобілизни і паракорду, балістичних окулярів і тепловізорів до кікімор і розгрузок. Натомість увага читачів спрямовується в русло роздумів над наслідками війни, її значенням у житті окремої особистості й людства загалом. У цих фраментах різко змінюється мова оповідування, постаючи або епічно піднесеною, або мінімалістично репортажною.

Потужний ідейний струмінь засудження війни дає достатньо підстав для віднесення роману Г. Вдовиченко «Маріупольський процес» до творів антивоєнного звучання.

Література

1.   Вдовиченко Г. Маріупольський процес : роман / Г. Вдовиченко. – Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 с.