Дудукалова Ю. О. КОНЦЕПТ "ЖІНОЧА ЗРАДА" ЯК ФЕНОМЕН ЛІТЕРАТУРНОГО МИСТЕЦТВА

Дудукалова Ю.О.
студентка магістратури

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

м. Старобільськ

Наук. кер.: Пінчук Т.С., к. філ. н., професор

До поняття зради у мистецтві соціум ставиться досить неоднозначно. Наприклад, якщо говорити про релігію (хоча вона і не є мистецтвом, але усе ж певним чином репрезентує цю галузь і є філософською одиницею), то тут в залежності від того, наскільки людина є віруючою. Якщо готовити про віруючих християн, то зрада вважається для них великим гріхом, і хоча у Біблії вони читають сюжети з елементами зрадництва як літературу, усе ж таки осанні є для них настановними та застерігають буцімто від особистого скоєння гріха.

У суспільстві феномен зрадництва отримав ще назву «п’ята колонна» відповідно до її тлумачення як  групи осіб, чиї дії викликають тривогу у країні, а їхні зв’язки із закордоном залишаються таємницею для широкого загалу. У цілому до реальних зрадників у суспільстві завжди ставилися негативно. А от в літературі, до зрадників ставляться дуже по-різному, залежно ід їхньої особистості, прагнень, життєвих ситуацій і навіть – зовнішнього вигляду.

Історично так склалося, що соціальна мораль завжди стояла на рівень вище моралі релігійної або, принаймні, на одному з нею рівні, тому тема зрадництва раніше була заявлена в літературі, культурі та філософії дуже гостро і однозначно (чого варті тільки дев’ять кіл Пекла Данте!).

Але згодом – в епоху класицизму, потім романтизму – тема зради еволюціонувала настільки, що самі герої набули трохи інших, більш живих, людських рис. Якщо раніше герой мав би бути виключно або негативним (зрадником), або позитивним (добрим, героєм, захисником), то вже з кінця 18 – початку 19 століття усе змінюється. Межі характеру між героями все більше розмиваються і в негативних героїв починаєш закохуватися.

Зараз же – в епоху постмодернізму – ці межі між характерами остаточно стерті. І один і той же герой в одних ситуаціях може бути покидьком і зрадником, а в інших ситуаціях – вже найкращим другом чи вірним чоловіком / дружиною, гарним громадянином або гангстером із розвиненим відчуттям честі та прогресивною совістю, яка щоразу після злочину його мучить і крає.

Однак у цьому випадку мені  цікаво висловити свою думку про саме рефлексію соціуму на концепт зради у площині мистецтва (літературного здебільшого).

Авторка закохана у драматургію, адже «драматургія – це вільна невідома гра» [3]. Для Неди Нежданої «п’єса – ніби човен, який припливе до незнаного наперед берега» [3].

П’єса «І все-таки я тебе зраджу» охарактеризована Недою Нежданою як драматична імпровізація. Це постмодерна імпровізація авторки на тему особистого життя Лесі Українки, яка руйнує стереотип пам’ятника і створює новий образ – живої, земної, лукавої жінки. Словами Драматурга у п’єсі авторка зауважує, що «...сьогоднішній сюжет – про любов і зраду, про болюче щастя найсамотнішої людини – генія» [1, с. 13], це п’єса «про солодку принаду талановитої і безталанної жінки» [1, с. 13].

«І все-таки я тебе зраджу» – це не просто інтерпретація класики, це саме той варіант історично-біографічної драми із радикальною інтерпретацією центральних постатей, яка, на думку Неди Нежданої, потужно проявилася в сучасній українській драматургії [2].

Отже, поглянемо знову на вже відому нам п’єсу Неди Нежданої «І все таки я тебе зраджу», де Леся Українка після смерті Сергія Мержинського через деякий час виходить заміж за свого останнього чоловіка – Квітку, з яким і проливе до кінця життя. Чи є це зрада? Авторка вважає що так – дається на перший погляд, але якщо придивитися, то вже в самій назві п’єси вона іронізує з цього випадку, мовляв, чи можна зрадити мертвому – виникає запитання.

Але ж і Леся кохала Мержинського по-справжньому, і вона зобов’язалася любити його все життя. Але ж вона і любила. Її одруження з паном Квіткою – було рішення від розуму, а не від серця. Адже вона так і не могла забути Мержинського. То виходить це зрада знову ж таки не від серця, а від розуму і навіть не духовна, а лише тілесна.

Леся на той час сама вже захворіла на сухоти, і говорити про зраду тут навряд чи можна. Однак сама Леся, що цікаво, до останнього дня корила себе за нове одруження і все-таки вважала себе зрадницею, тому, ймовірно, і повість має таку епічну назву.

Багато чуток, пліток та думок витає навколо концепту зради в літературі. І досі не вирішено питання, що ж можна вважати справжньою зрадою, а що можна вважати лише проступком, який легко виправити.

Напевно, ступінь важкості та кількість завданої шкоди іншим грають в цьому випадку передову роль. Але не забуваймо, що ми говоримо про літературу та філософію, а не про реальне життя, а в літературі, як і у філософії, навіть заснованій на реальних фактах, завжди є елемент художності, тобто нереальний елемент, вигаданий автором. Без нього твори виходили б занадто сумні та смутні а так є справді що почитати.

 Зрештою, питання та концепт зрада завжди притягував нестандартних письменників митців з усіх галузей життя, тому й тема ця користувалася популярністю і попитом з давніх-давен у багатьох класичних творах української літератури і користується такою ж популярністю і сьогодні.

 Література

1. Неждана Неда. Провокація іншості : п’єси / Неда Неждана. – К. : Український письменник, 2008. – 277 с. 

2 Неждана Неда. Я вірю в театральну революцію [Електронний ресурс] / Неда Неждана. – Режим доступу : http://litakcent.com.

3. Неждана Неда. Все одно не пишу гепі-ендів [Електронний ресурс] / Неда Неждана. – Режим доступу : http://postup.brama.com/usual.php.