Полуботко В. Д. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТРАДИЦІЯ В РОМАНІ «ДЕСЯТИЙ РЯДОК» С. ПРОЦЮКА

Полуботко В. Д.

студентка 5 курсу,

Запорізький національний університет

Наук. керівник: Костецька Л. О., к. філол. н., доцент

У культурній традиції українського народу філософія була тим типом духовної діяльності, де з’ясовувалися межі людського життя, давалися відповіді на питання, що становлять сенс буття людини. У коло філософських проблем, які втілені у творчості діячів культури, входять проблеми життя і смерті, необхідність щастя, визначення сутності людини та ін.

Екзистенціалізм як культурний феномен, притаманний українській художній творчості, досліджувався в літературознавстві досить широко. Переважно його трактують як «поширений умонастрій, якому притаманні спільні світоглядні мотиви» [2, с. 47]. Суть екзистенціалізму зводять до таких тверджень: особистість, реальність її існування; людина у хаотичному світі; екзистенційна свобода, яка з одного боку, є найвищою цінністю існування людини, а з другого – чи не найглибшою її драмою.

Екзистенційна спрямованість письменників була помітна ще навіть до офіційного затвердження поняття. Письменників завжди цікавила людина у сукупності з її світовідчуттям. В українській літературі активними прибічниками цієї філософії стали: Г. Сковорода, І. Франко, В. Винниченко, В.Підмогильний, В. Стус, О. Ольжич, Т. Осьмачка, Є. Маланюк, В. Стефаник, Ю. Косач та ін.

Найвизначнішим представником екзистенційної філософії був Г. Сковорода з його відомими афоризмами: «Світ ловив мене, та не спіймав», з практичною філософією, перевіреною життям. Літературна творчість набуває єдності з філософією на грані розуміння людиною сенсу і мети свого існування через свободу пізнання світу.

Свобода і є інтелектуальним проявом особистості в його сутнісному вияві. Коли людина усвідомлює свободу, то вона, як зазначив К.  Приходченко: « …зазнає якісних змін: із людини «в собі» (потенційна особистість) перетворюється в людину «для себе» (актуальна особистість)» [3, с.  ]. Багато письменників мали філософську освіту, наприклад, І. Франко, О. Стефанович та ін.

Самопізнання за Г. Сковородою, є розкриття своєї природи. Український філософ вважав, що кожен повинен знайти себе, тобто знайти свою істину.  Г. Сковорода засуджував інертність та буденність, а вважав, що треба постійно бути в русі.

І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX віку» зазначав, що молоді представники культури виступили на літературне поле з новим розумінням літератури та її задач. Сам І. Франко до кола цих представників залучає М. Коцюбинського, Лесю Українку, О. Кобилянську, В. Стефаника, Л. Мартовича та ін. Письменник говорив про те, що автори намагались проникнути в глиб людини, оцінити ситуацію, в якій вона знаходиться [5, с. 368].

Новелістика О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка дає матеріал для аналізу психологізму в літературі й філософії. Вищезгадані письменники змогли лише мазками майстерно змалювати внутрішній біль людини.

Велике значення має мала проза В. Винниченка, у ній автор порушував важливі питання, які стосувались філософського розуміння сенсу буття. Ідея «чесності з собою», заперечення лицемірності, увага до внутрішнього світу людини – все це окреслюється в оповіданнях В. Винниченка і його пізніших творах. Уже в ранній творчій діяльності письменник виявляє ідеї, що зближують його з представниками атеїстичного екзистенціалізму. Трохи пізніше у щоденнику письменника ці ідеї складаються у систему поглядів, що значно випередила у часі появу трактату «Буття та ніщо» Ж.-П. Сартра, есе «Міф про Сізіфа» А. Камю.

Ідея «чесності з собою» постає як логічний наслідок визнання людини вільною у світі без Бога. Ні Винниченко, ні інші екзистенціалісти не  винайшли нічого нового, а лише змусили людину визнати реальний стан речей. Письменник заперечував абсолютизацію моралі: «Учити людей любити ближнього, як самого себе – це те саме, що вчити їх бути чорнявими, коли вони вродились білявими. Любові так само не можна навчити, як не можна навчити не талановиту людину творити художні речі» [1, с. 90]. Для екзистенціалістів атеїстичного напряму світ без бога означає свободу.

Сучасна українська література опиняється перед новими суспільно-культурними викликами. С. Процюк активно реагує на ці виклики. Роман «Десятий рядок» є свідченням того, наскільки письменник зацікавлений у висвітленні важливих екзистенційних питань. Роман є прикладом нового осмислення світу. У романі «Десятий рядок» С. Процюк виступив психологом і зобразив трьох різних людей в розрізі їхніх почуттів і думок. Автор так психологічно тонко зобразив переживання героїв на історичному тлі, що склався узагальнюючий образ української людини в цілому. Екзистенційна психологія вивчає: проблеми часу, життя і смерті; проблеми свободи та відповідальності; проблеми спілкування, любові, самотності, відчуження; проблеми пошуку сенсу існування.

Герої твору – Гнат, Марко і Максим зустрічаються з найзапеклішими ворогами – страхом, смертю, системою, байдужістю. Йдучи за традицією екзистенціалізму, автор зображує свого героя, який нічого не стверджує, все піддає сумніву, бо за кожне своє рішення треба буде відповідати. Для автора характерний тип героя – інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій упізнається туга за Богом.

Історія життя чоловіків однієї родини, відтворена нібито мозаїчно. Реальні життя героїв вплітаються в структуру античного міфу. Астарта – богиня любові й смерті є тією силою, яка змушує людину відповідати за свої вчинки. Кожен з героїв роману пройшов свою боротьбу з системою, поглянув на свої помилки зі сторони, відчув біль втрати. Автор наголошує: «За десятий рядок треба було заплатити дорогу ціну. Навіть не за сам Десятий, а за його ілюзію» [4, с. 7].

Багато невирішених проблем було в ХХ ст. і багато з них перейшло у спадок ХХІ століттю. Особистість, через відсутність раціонального існування, почала перетворюватись на порожню оболонку. С. Процюк зобразив соціум, який по різному впливає на персонажів. Соціум виступає як сукупність різноманітних кодів, які дозволяють визначати сторони людської життєдіяльності. Активність особистості в процесі взаємодії із соціальним середовищем демонструє, що будь-яка дія людини реалізується через зовнішню конкретну діяльність і вимагає прийняття певного рішення.

Абсурдність світу героїв роману «Десятий рядок» полягає в тому, що кожен з них розуміє, що може зробити вибір, але й кожен з них бачить наслідки вибору. Наприклад, батько Максима міг ризикнути і викладати історію, так як треба і цим би він вдовольнив свою жагу до справедливості. Але він розумів, що така практика не продовжиться довго, адже він тільки накличе біду на себе і свою сім’ю. А все ж таки Марко постійно перебував у сумнівах, який же зробити вибір. І можливо він би ризикнув, та народився Максим, якого не можна було ставити під удар. Тим паче, що вони і так родина ворога народу.

С. Процюк в екзистенційному вимірі зобразив життя героїв у граничних ситуаціях, які демонструють читачеві важливість самопізнання і чесності із собою. Героям доводилось обирати, вони робили помилки, але рухались далі. Один слабший за іншого. Автор ставить багато риторичних питань. Сенс буття для кожного свій, але осягнути його можна лише через свободу. Свободи він бажає і для України. Україна перебувала у багатьох граничних ситуаціях, автор вірить, що скоро нам відкриється істина.

Література

1. Винниченко В. Щоденник: [фрагменти] / В. Винниченко // Київ. – 1990. – № 11. – С. 90–91.

2. Колп В. Мала проза Валер’яна Підмогильного (риси екзистенціалізму) / В. Колп // Слово і час. – 1999. – № 2. – С. 47–51.

3. Приходченко К. Філософсько-релігійний вплив екзистенціалізму на український мовно-літературний процес [Електронний ресурс] / К. Приходченко // Наука. Релігія. Суспільство. – 2010. – № 4. – 10 с. – Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/33650/184-Prikhodchenko.pdf?sequence=1

4. Процюк С. Десятий рядок : роман / С. Процюк. – К. : Український пріоритет, 2014. – 224 с.

5. Франко І. Зібр. тв. : у 50 т. / Іван Франко [редактор тому П. Й. Колесник, упор. та комент. В. І. Крекотня, Т. Г. Третяченко]. – Т. 41 : Літературно-критичні праці (1890–1910). – К. : Наукова думка, 1984. – 690 с.