Чаплюн О. І. ОСОБИСТІСТЬ І. ФРАНКА КРІЗЬ ПРИЗМУ ТВОРЧОСТІ (ЗА РОМАНОМ З. ЛЕГКОГО «СЕ МОГО СЕРЦЯ ДРАМА»)

Чаплюн О. І.
студентка магістратури,

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Проценко О. А., к. філол. н., доцент

Ознаменування творчості І. Франка українське письменство сприймає як феномен чимраз ближчий до реального життя. Біографія та творчий шлях Каменяра провідна тема досліджень сучасних науковців і письменників. Одним із тих, хто найповніше відтворив цілісний образ І. Франка в художній біографії є член Національної спілки письменників України – Зіновій Легкий. Свою літературну діяльність митець розпочав як новеліст, а відомим став завдяки художнім біографіям «Тарасові страсті» (2007) та «Се мого серця драма» (2012).

Твори письменника не так часто ставали об’єктом дослідження. На сьогодні більше уваги в літературознавстві приділено роману «Тарасові страсті» (рецензія на роман В. Осадчого [2], стаття О. Проценко про риси індивідуального стилю письменника [3]). Творчу лабораторію З. Легкого у творах «Тарасові страсті», «Тан під мечем», «Се мого серця драма», «Гойдалка» розкриває публікація Л. Різника [4]. Об’ктом розгляду нашої статті став роман «Се мого серця драма». Розвідка доповнить уявлення про творчу манеру письменника, розширить коло досліджень про українські художні біографії.

Роман «Се мого серця драма» написаний від імені І. Франка – «немовби натякаючи своєму читачеві, що то, «чоловіче», і моя драма... драма серця мого, яке сходить болем увесь час – від того ж самого, що й Франкове – від трагічної роз’єднаності української нації, від її роздроблености на самодостатні елементи, що їх так легко поборювати першому-ліпшому окупантові, який почергово ввалиться в Україну» [4, с. 136].

З. Легкий акцентує на тому, що становлення І. Франка як письменника розпочалося з друкування в журналі «Друг». Ще зовсім молодий та недосвідчений митець шукав творчого прихистку серед, як він вважав, однодумців. Проте старий приятель, літературний посередник і редактор В. Давидяк не двозначно натякав, що в журналі «Друг» зараз дещо інші погляди, а україномовні твори, тим паче написані селянською рукою, друкуватися не будуть. Рішення ж І. Франка – боротися за справедливість, за змогу говорити правду про народ живою, людською мовою: «О, буде бій! За «Друг», часопис молодіжний. Себто за нас, хто з низин і глибин, із суспільного дна поривається до вершин, щоби звідти освітити будучину згорьованому в мозільній буденщині русинові» [1, с. 57]. «Друг» «благословив» у світ «Балади і розскази», «Петрії і Довбущуки».

Після розгромної ситуації з «Другом», ковтком свіжого повітря була зустріч І. Франка з «ясночолим бороданем, опальним професором Київського університету» [1, с. 62] М. Драгомановим, вплив якого на формування світогляду І. Франка незаперечний. Професор заохочував молодого І. Франка до читання О. Герцена, М. Чернишевського, Ф. Шпільгагена, хоча і в їхніх працях митець не знайшов слова про те, як підневільний народ піднімає свій національний прапор. Постать же соромливого Джеджалика трансформується ще з більшим напором: «Ого, в Джеджалика прорізаються ріжки й він таки стає Мироном…» [1, с. 63].

І. Франко був певен, що не знаючи дна, не видряпаєшся на вершину, саме цим зумовлена його подорож до Борислава (досліджував життя шахтарів разом із вірним другом і помічником М. Павликом). Результатом життя в Бориславі стає цикл оповідань: «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Boa constrictor». З. Легкому вдалося розкрити творчу лабораторію І. Франка, який писав оповідання, мов у гарячці, бо сам був виходцем із бориславського середовища – з гидоти, лінивства, розпусти, сварок, убивств. У той же час, митець як ніхто розумів те, що хвилювало робітників, їхні думки і поривання знеболених душ були не чужими для його відкритого на щирість серця і правду чуття.

Змінилася не лише душа письменника, а й теми його творів. З. Легкий, відповідно до правди історичної зазначає, що за два роки до першого арешту, (під впливом А. Міцкевича), І. Франко торкався питання зради «як рушійного націєтворчого компонента, який через навмисну посилену пригнобу свого ж народу неодмінно спровокує його бунт супроти гнобителя-наїзника за волю краю» [1, с. 77]. Ці мотиви простежуються у п’єсі «Славой і Хрудош»: «І треба було мені виписати образ останнього спадкоємця київського князівського роду Хрудоша, розчарованого у можливості слова підняти зневірений заклепаний люд на боротьбу проти зайд і змушеного вдатися до радикального впливу на індиферентних, збайдужілих одноплемінників – до нагайки, кайданів і катування» [1, с. 77]. Думав митець над парадоксальною долею України, «безмір пролитих сліз та крові якої мали б піднести її над усіма державами, якби… коли б то велич і слава вимірювалися стражданнями народу. О, не було б їй рівних у світі. Тільки ж не забуваймо, … воля, слава, сила / Відмірюється мірою борьби! / Лиш в кого праця потом скринь зросила, / Наверх той виб’ється з темної юрби…» [1, с. 397].

Окремий розділ роману З. Легкий присвятив роздумам І. Франка на ниві творчих шукань. На основі порівняльного аналізу поглядів Т. Шевченка і М. Гоголя, стосовно подальшого розвитку України, відбувається становлення життєвого кредо І. Франка. Творчість Т. Шевченка письменник сприймає як Євангеліє, яке підносить Україну на один щабель із європейською літературою та виокремлює від Росії своєю, притаманною лише українському народу, самобутністю. Зовсім інші погляди у письменника стосовно постаті М. Гоголя: «Я ж сприймаю Гоголя як людину, яка могла багато зробити для українства, однак пішла порати чужу нивку, слугувала чужій культурі, що нищила українство заборонами його рідного слова. Якби Гоголь причастився до розвою своєї мови й літератури, то й ставлення до нього було б інакшим. А я маю жаль до Гоголя, маю» [1, с. 151].

Наскрізний мотив у романі З. Легкого – мотив пророка. Невипадково твір розпочинається Епілогом-І, у якому письменник читає загалу уривки з «Мойсея». Аудиторія вибухає оплесками: «Пророк!.. Проводир!.. Мойсей!.. Наш Мойсей!..» [1, с. 4]. Та не лише хвалебними словами зустріли генія: «Чого тішитися. Бо то куди ви рутенські? <…> Та ж річ про самотність проводиря, зневаженого й відіпхнутого власним народом! То, прошу, твір про крах пророка!... то нещасний автор так про свою трагедію!» [1, с. 4]. Після таких неоднозначних слів і розпочинається перший розділ роману, автор якого з тонким душевним філософізмом окреслив тернистий шлях митця. Адже ідею написання «Мойсея» І. Франко виношував протягом усього свого життя. І тільки в останні роки таки спромігся на його написання: «Мойсея» ліплю <...> надто єврейським, себто чужим і холодним виокреслювався той проводир з-під мого пера, – відай, не мав ще я великого болю для українського Мойсея» [1, с. 300]. Тема поеми І. Франка – смерть пророка, не визнаного своїм народом, зневіреним його сорокарічним проводом. І. Франко З. Легкого часто замислюється чи повністю він осягнув ту муку біблійного проводиря, якби не власна доля: «Невже я намарне жив і творив? Даремно будив Русь, гавкав раз у раз, аби вона не спала? Таж силу мозку, полумінь серця дав я тобі, народе мій, замучений, розбитий, бо вірилось: підеш ти у мандрівку століть з мого духа печаттю…» [1, с. 487]. В останні хвилини життя І. Франко З. Легкого теж цитував «Мойсея» (Епілог-ІІ).

Відомо, що данину ідеям драгоманівського громадського «соціалізму» І. Франко виклав на сторінках «Захара Беркута». Сам письменник зазначав так: «Попри звернення до подій 13 століття, «Захар Беркут» всеціло сучасний і мій» [1, с .159]. Повість присвячена всім тим, хто стурбований долею України. Не оминув З. Легкий і того факту, що редактор О. Партицький не пройнявся національним духом твору і, з неприкритою іронією, намагався пригнобити авторське «Я», що виражене у повісті: «… розумієте, на поважному державному діячеві галичанин хоче бачити або ореол святості, або… терновий вінок, а у вас він з чим, пане добродію?» [1, с. 161].

Тож, у романі «Се мого серця драма» З. Легкому вдалося змоделювати образ І. Франка крізь призму творчого доробку. Прозаїк зробив вагомий внесок у скарбницю українських художніх біографій й розкрив неосяжний творчий потенціал Каменяра.

Література

1. Легкий З. «Се мого серця драма» / Зіновій Легкий. – Львів : Тріада плюс, 2012. – 504 с.

2. Осадчий В. Між берегами добра і зла / Василь Осадчий // Літературна Україна. – 2007. – 20 вересня.

3. Проценко О. Риси індивідуального стилю З. Легкого в романі «Тарасові страсті» / Проценко О. А. // Вісник Запорізького національного університету : зб. наук. праць. – Серія : Філологічні науки. – Запоріжжя : ЗНУ, 2015. – № 1. – С. 184–191.

4. Різник Л. Цехмістер прозового цеху з Мурованого : до 75-річчя Зіновія Легкого / Левко Різник // Дзвін. – 2015. – № 1. – С. 135–140.