Козка С.В.
студентка 4 курсу,
Сумський
державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка
Наук. кер.: Єременко О. Р., к. філол.
н., доцент
Серед яскравих українських письменників
кінця XIX ˗ початку XX століття
провідне місце займає історик, педагог, етнограф О. Єфименко. Дослідницький
талант, глибина історичного аналізу, широта діапазону творчих інтересів,
блискучий стиль викладення матеріалу ˗ все це здобуло їй заслужену
славу не тільки серед учнів, друзів, однодумців, наукових критиків й опонентів,
але й серед громадської аудиторії.
Ватро зазначити, що О. Єфименко
присвятила своє життя вивченню історії українського народу, його побуту, розробляла
у своїх наукових та літературних творах важливі соціальні проблеми. Глибоке
занурення в історичні реалії, достовірність наукового документалізму дають
змогу уповні оцінити майстерність О. Єфименко
на прикладі історичного оповідання «Як Самійло Кішка втік з турецької
неволі» (1901).
На нашу думку, твір є зразком історико-біографічної
прози, оскільки описує реальні події з життя конкретної історичної особи ˗ Самійла
Кішки. Так, ведучи розмову про героя історико-біографічної прози Б. Мельничук
писав: «У широкому потоці світової історико-біографічної літератури немало
творів з відомими своєю одіозністю різного роду пройдисвітами, політичними
авантюристами, державними злочинцями тощо. Однак провідною постаттю
історико-біографічної літератури був і залишається не «антигерой», а герой у
справжньому розумінні слова, діяч, у чиїй особі сконцентрувалися найкращі риси
того чи іншого народу» [2, с. 5]. Відповідаючи таким параметрам, героями
історико-біографічної прози стають не лише відомі політичні діячі, а й письменники,
художники, музиканти, актори. У полі зору нашого дослідження опинилася
не просто історична постать, а герой
«свого часу», вірний переконанням, поглядам та Батьківщині.
За основу твору письменниця взяла
реальні факти про перебування кошового
отамана Самійла Кішки у турецькій неволі, про що свідчить брошура, опублікована в Римі 1643 року, в якій
розповідалося про цю подію. Однак сучасні вчені
вважають, що гетьман Самійло Кішка брав участь у Цецорській війні 1620 року,
де і потрапив у полон і через сім років із групою невільників
повернувся на Батьківщину. О. Єфименко прагне викласти оповідь так, як вона збереглася в народній пам’яті, в
думі про козацького отамана.
Головний герой змальовується як
сильна, незламна особистість, яка не зрадила своєї віри: «Чого тільки не робили
турки, щоб привернути його до себе, в свою віру; врешті махнули рукою й
прикували до галери – нарікай на себе» [1, с. 420]. Цей образ із
усіма його чеснотами є втіленням всіх безіменних героїв, які були вірні своїй
батьківщині, терпіли муки і не підкорилися чужій волі.
Протилежним образу С. Кішки є
Лях-Бутурлак, який не витерпів тяжких мук і зрадив свою віру: «…довго терпів
він тяжку неволю; не витерпів нарешті, схибила слабка душа, потурчилася,
побусурманився сотник, і тепер він значна особа на галері, клюшник, і ніхто не
утискає так бідних невольників, як цей недовірок…» [1, с. 424]. Самійло
Кішка забирає хитрістю забирає ключі від кайданів у колишнього побратима і
звільняє всіх невільників. Але треба було
зробити так, аби паша не здогадався про задум козаків втекти. І вони
залишаються чекати слушної нагоди: «…затаїли дух – ждуть від отамана гасла…» [1,
с. 424]. Коли ж настала темна ніч у
Козлові (Євпаторії), «козаки перебили сонних турків і пашу, з ним дав лад сам
Кішка…» [1, с. 424].
Самійло вирішує не вбивати
Ляха-Бутурлака, бо він знає всі звичаї турецькі, що може знадобитися в тому
випадку, якщо вони в морі зустрінуть ворожу галеру. За його порадою, «…на
веслярів накинули кайдани, щоб їх за невольників вважали, а решту одягли в
турецьку одіж. Тільки встигли все зробити – дивляться швидко йде на них вітром
велика галера…» [1, с. 425].
Тут Лях-Бутурлак: «…вбрався
у все своє коштовне вбрання, вийшов наверх з турецьким прапором, пояснив по-турецькому,
що ця галера трапезондського молодого паші, він справляв своє весілля в
Козлові, дуже натомився й спочиває, і він, клюшник, прохає не турбувати свого
владаря…» [1, с. 425]. Почувши це, «велика галера рушила далі
віддавши честь паші пострілом гармати…» [1, с. 425]. Закінчується
оповідання поверненням козаків на Батьківщину: «…обнімаються, цілуються,
розпитують, розказують… От була радість бідним невольникам! Здається, тридцять
років одсидіти в неволі мало за таку радість» [1, c. 426].
Отже, в оповіданні «Як Самійло Кішка втік з турецької неволі» О. Єфименко є яскравим зразком
історико-біографічної прози у якій задіяні реальні факти з життя кошового
отамана. Завдяки творам такого типу, читач може вповні уявити картину зображуваних подій
та на інтуїтивному рівні перенестися в епіцентр історичних реалій.
Література
1. Дерево
пам’яті : книга українського історичного оповідання / [упоряд. текстів та іл.,
автор передм. й прим. В. О. Шевчук ;
худож. оформл. І. М. Гаврилюка] ˗ К. :
Веселка. – Вип. 1. –
1990. – 607 с.
2. Мельничук
Б. Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській
історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення) / Б. Мельничук
– К. : Академія, 1996. – 272 с.
Доброго ранку! Дякую за цікавий та змістовний матеріал. Хто ще серед українських письменників є представником історико-біографічної творчості?
ВідповістиВидалитиДобрий день, Ксеніє! Дякую за Ваше запитання. Серед яскравих представників, які творили в історико-біографічному ключі малої прози можна назвати Григорія Квітку-Основ’яненка "Предания о Гаркуше" (1842), що фактично і започатковує в новій українській літературі жанровий різновид історико-біографічного оповідання, а також Євгена Гребінку та його оповідання "Ніжинський полковник Золотаренко" (1842).
ВідповістиВидалитиДоброго дня! Скажіть, а хто з критиків (або вчених) вивчав питання щодо розкриття змісту історико-біографічної прози? Дякую за відповідь.
ВідповістиВидалити